Коли Юля з чоловіком в’їхали в будинок, на першому поверсі вже жила пара пенсіонерів. Олена Петрівна та Арсеній Іванович всюди ходили разом, і в магазин, і в поліклініку, і на прогулянку. Йдуть під руку, підтримують один одного. Порізно їх рідко бачили.
Одного разу Юля з Віктором поверталися додому з гостей. Перед їхнім під’їздом стояла машина швидкої допомоги, з дверей будинку виносили когось на носилках. Слідом йшов дід Арсеній, ледь встигаючи за ними.
Всі його називали дідом Арсенієм, а ось до його дружини чомусь зверталися на ім’я та по батькові, ніяк інакше.
Дід зовсім сивий, навіть поросль на глибоких складках шкіри обличчя теж сива. Витончені зморшкуваті повіки нависали над світло-сірими прозорими очима. Виглядав розгубленим і переляканим.
– Що сталося? – запитав Віктор, підійшовши до діда.
Той лише махнув рукою, чи то показуючи, що справа зовсім погана, чи то відмахуючись, мовляв, не до тебе. Віктор звернувся до одного з медиків, який вправно піднімав носилки з невагомою літньою жінкою в машину.
– А ви хто? – неохоче запитав чоловік.
– Я сусід, переживаю, – відповів Віктор.
– Не заважайте, сусід. Переживайте осторонь. – Носилки зникли всередині машини, медик слідом застрибнув всередину і почав закривати стулки задніх дверей.
Дід Арсеній спробував теж залізти в машину.
– Куди? Вам краще залишитися. Ви нічим не допоможете вашій дружині. Її покладуть у реанімацію, вас туди не пустять. Тільки заважатимете. Сусід, відведіть діда додому, та догляньте за ним, буває всяке, – сказав медик і закрив дверцята зсередини.
Машина виїхала з двору і, увімкнувши сирену та мигалку, помчала геть. Дід Арсеній, Віктор і Юля довго прислухалися до звуків сирени, поки вони не стихли вдалині.
– Ходімо додому, діду. Не літо, холодно, застудишся. Вискочив в одній сорочці. Він правий. У лікарні вона під наглядом буде, – сказав Віктор.
Старий дозволив відвести себе в будинок.
– Може, до нас піднімемося? Все легше, коли хтось поруч, – запропонував Віктор біля відчинених навстіж дверей квартири на першому поверсі.
– Дякую. Я додому піду. Буду чекати Оленку, – понуривши голову, старий увійшов до своєї квартири.
– Ну, як знаєш. Якщо що, ми в сімнадцятій живемо, – нагадав Віктор.
Старий кивнув і зачинив за собою двері.
– Шкода його, все життя разом прожили, – зітхнула Юля, піднімаючись по сходах за Віктором. – Рідним потрібно повідомити, нехай приїдуть, доглянуть за ним.
– Та у нього нікого немає, – обернувся Віктор.
– Звідки ти знаєш? – засумнівалася Юля.
– Розмовляв з ним якось. Брат пішов з життя ще в молодості. Десь є племінник, та хіба потрібні йому старі? Дітей своїх у них з Оленою не було. Так що, якщо що, зовсім один залишиться. А старі по одному довго не живуть, як лебеді.
– Треба ж, не знала, що ти у мене романтик. Як лебеді… – хмикнула Юля. Наступного дня після вечері Віктор зібрався провідати діда.
– Сходи, може, допомога йому потрібна. Щоб, справді, не засумував, – погодилася Юля.
Віктор спустився на перший поверх. Двері в квартиру діда виявилися незачиненими. Віктор поспішно увійшов.
– Діду, живий? – голосно крикнув він углиб квартири.
З кухні вийшов дід Арсеній, згорблений, пригнічений.
– Вибач, зайшов провідати тебе. Чому не зачинив двері?
– Забув, – дід махнув рукою. – Заходь, чаю будеш?
– Ні, щойно повечеряв. Ти сам їв?
– Шматок в горло не лізе. Весь час думаю, як там моя Оленка. – Дід важко опустився на пошарпаний табурет.
Віктор увійшов у чисту кухню. На столі стояла недопита чашка чаю з блюдцем. Намальовані на ній яскраві червоні маки з золотими листочками привертали увагу.
– Моя Олена любить гарний посуд, – сказав дід із зітханням. – Її немає, а я не можу не послухатися, пити чай із чашки. Звик, знаєш. Будеш за компанію?
-Не засмучуйся завчасно. Медицина у нас зараз не та, що раніше…
– Все життя разом. Не можу уявити, як без неї… Вона ж ніколи серйозно не хворіла. Завжди на ногах. Мабуть, витратила свої сили. – Дід то зітхнув, то схлипнув, не слухаючи Віктора.
– Думав, що першим піду. А зараз розумію, що так навіть краще. Їй було б важче. Я чоловік, сильніший. Ти йди, зі мною все буде гаразд.
– Ну, як дід? – запитала Юля, коли Віктор повернувся.
– Та нічого, тримається. Каже, вона ніколи не хворіла.
– Значить, одужає, – бадьоро підтвердила дружина.
Але наступного дня дід зайшов до них і сказав, що Олена Петрівна наказала довго жити. Попросив допомогти з похоронами.
– Звичайно, заходь, обговоримо, – погодився Віктор.
Після похорону минуло два тижні. Якось увечері Юля підсіла на диван до Віктора.
– Шкода старого. Зовсім один залишився, – почала вона.
Віктор кивнув, не відриваючи очей від екрану. Транслювали футбольний матч.
– Я ось що подумала…
Віктор знову кивнув, не дослухавши.
– Що ти киваєш? Я ще нічого не сказала. Та відірвися ти від телевізора, – вимагала Юля.
– Потім не можна поговорити? – Віктор уважно стежив за грою на екрані.
– Не можна. Єгору через два місяці п’ятнадцять буде. Ще кілька років і зовсім дорослим стане. А якщо одружиться? Дружину, між іншим, до нас, в цю саму квартиру приведе, – видала Юля.
– Ти про що? Яку дружину? Хто? – Віктор, нарешті, відірвався від телевізора, мигцем глянув на дружину.
– Про те саме. Час летить непомітно. Як ми тут вчотирьох помістимося? А якщо вп’ятьох? – продовжувала гнути свою лінію Юля.
– До чого ти ведеш, не розумію. – Віктор відвернувся від телевізора. Команда, за яку він вболівав, програвала.
– Дідусеві вісімдесят один рік. Я дізналася. Поважний вік. Все може трапитися. Одному важко, тужно, нудно. А у нього двокімнатна квартира. Якщо що, державі відійде, – почала розвивати свою думку Юля.
– Ну і що? Ми ж не родичі. Нам вже точно вона не дістанеться.
– У тому-то й справа. А треба, щоб дісталася. Єгору буде, куди дружину привести, – пояснила нетямущому чоловікові Юля.
– Щось я не розумію. Яким чином? – вже більш зацікавлено запитав Віктор.
– Головне, не запізнитися, щоб ніхто нас не випередив.
– Ти серйозно? Вирішила діда того… – Віктор провів ребром долоні по горлу.
– Чого того? – Юля здивовано подивилася на чоловіка. – Ти зовсім, чи що? Ніякого криміналу. Все по-чесному. Ми будемо йому допомагати, доглядати за ним. Опікунство над ним візьмемо. Добре б договір з ним укласти, – задумливо промовила Юля. – Тут потрібно діяти обережно, щоб не налякати, але й не тягнути.
– А-а-а, – промовив Віктор. – А ти голова. – Він з повагою подивився на дружину.
– А ще кажуть, що чоловіки розумніші за жінок, – посміхнулася Юля.
– Поясни мені, дуже розумна жінко, як ти це дідусеві запропонуєш? У нього дружина щойно пішла з життя, а ти тут зі своїм договором. Він ще цілком сам за собою доглядати може.
– Це поки що. А якщо хтось випередить нас? Тоді плакала наша квартира.
– Вона вже наша? Ти не надто поспішаєш з подіями, Юлю?
– Ми ж не відразу, не в лоб запропонуємо. Обережно, крок за кроком будемо діяти. Спочатку в магазин за продуктами сходимо. Важко йому сумки тягати. Супчик зваримо, котлетку на вечерю посмажимо. Почекай, звикне до хорошого життя, сам запропонує.
– А якщо до ста років жити буде? – засумнівався в плані дружини Віктор. – Може, звичайно, – погодилася Юля. – Але навряд чи. Сам же про лебедів розповідав.
Віктор обдумував почуте, почісуючи груди.
– Завтра вечерю йому віднесеш. А я запропоную в магазин сходити. Ні, краще відразу куплю і віднесу чай, батон, ковбасу…
– А чому я? – не погодився Віктор.
– А що я все робитиму? Вам з ним по-чоловічому легше домовитися, зрозуміти один одного. І Єгор нам допоможе. Так, синку? – крикнула Юля в бік кімнати сина.
– Мене у ваші темні справи не вплутуйте, – відгукнувся зі своєї кімнати син.
Наступного дня Юля подала чоловікові контейнер з вечерею.
– Віднеси дідусеві. Та запитай, чи не потрібно чогось? Посидь, поговори з ним по душах, розвесели самотність.
Віктор неохоче поплентався до дідуся.
Так і стали допомагати. Дід спочатку насторожено сприймав допомогу. А потім звик, чаєм пригощав, фотографії показував, про себе розповідав. Виявляється, він працював інженером на заводі, а Олена Петрівна викладала в школі українську мову і літературу.
– Шкода, що раніше не знали, – поскаржилася Юля. – Єгор наш погано знає українську, а попереду іспити. Олена Петрівна могла б допомогти йому. Він у нас хлопчик хороший. Час швидко летить, скоро школу закінчить, одружиться. Тісно у нас. Як ми всі помістимося? – награно зітхнула Юля.
Дід із співчуттям кивнув, оглянув свою кімнату. Юля простежила за ним.
– А може, шпалери вам переклеїмо? Вицвіли зовсім. Ремонт давно не робили, та й який ремонт на пенсію? Га? – запитала вона.
– Ну що ти, Юлечко. Ви і так мене балуєте, – скромно потупив очі дід. – А втім, чому б і ні? Олена Петрівна мріяла зробити ремонт.
– Звичайно. Завтра ж з Віктором підемо і купимо шпалери. Може, з нами підете? А у вихідний і поклеїмо. Чого тягнути, правда? – надихнулася Юля.
– Ми що, справді, будемо йому ремонт робити? – запитав вдома Віктор.
– Будемо, – енергійно кивнула Юля. – Якщо потрібно, і ламінат покладемо. Підлоги у нього погані. Це ж майже наша квартира.
– Припустимо. А дід захоче і меблі оновити. Що тоді? Ми не мільйонери, у нас грошей не вистачить на всі його бажання, – засумнівався Віктор.
– Треба думати про майбутнє сина. Нехай з дружиною окремо живе, але поруч, – резонно зауважила Юля.
– Юлю, ти так говориш, ніби квартира вже наша. Адже ніякого договору немає. – Віктор розвів руки в сторони.
Не подобалася йому затія дружини. Так, дідусеві важко одному. Але вчора він йшов з роботи і бачив, як дід Арсеній вийшов з під’їзду і пішов у бік сусіднього двору. Причому, у повному параді: у коричневому костюмі в дрібну смужку, у капелюсі.
Від котлет і супчиків дід явно зміцнів. Віктор щиро порадів за старого.
Після вечері Юля, як завжди, приготувала контейнер з їжею і попросила Єгора віднести дідові.
– А чого я? Мені ще уроки робити, – невдоволено обурився син.
– Дві хвилини нічого не змінять. Віднеси. Мені ще посуд мити.
– Ніхто нікуди не піде, – сказав Віктор, встаючи з-за столу.
– Це ще чому? – Юля здивовано підняла брову.
– Дідуся немає вдома. Я бачив, коли йшов з роботи, як він ошатний, як наречений, біг кудись з двору. Не інакше як на побачення. А що? Весна…
– Він же свою прекрасну Олену кохав. Трохи більше півроку минуло після її похорону. Ось такий дід. То ледве ноги пересував, а тепер одружуватися надумав. – Юля замислилася, перетравлюючи почуту інформацію.
– Я тебе попереджав. А ти ремонт котлетки… Тепер він у квартиру відремонтовану красуню приведе, і будуть вони жити довго і щасливо. Ще й нас переживуть, – добив дружину Віктор.
Юля підняла на нього зволожені очі.
– Юлю, не засмучуйся так. Єгор ще в школі вчиться, до весілля йому далеко. Встигнемо накопичити на квартиру. Іпотеку візьмемо. Тільки ти заспокойся. А то доведеться тобі «швидку» викликати. Я без тебе точно не виживу. – Він обійняв свою дорогоцінну дружину.
А незабаром вони обоє стали свідками, як дід Арсеній вів під руку до себе додому огрядну жінку.
– Вітаю, сусіди, – дід підняв капелюх.
– Вітаю, Арсеній Іванович, – привітався за двох Віктор.
– А я ось Оксану веду свої хороми показувати. Це, Оксано, мої сусіди, хороші люди. З похоронами мені допомогли. Доглядали за мною після відходу Олени Петрівни, шпалери мені переклеїли. Тепер у мене не квартира, а казка.
Юля кисло посміхнулася. А Оксана, повна жінка років шістдесяти п’яти, привітно кивнула.
Вона виявилася куховаркою на пенсії. Спочатку часто заходила до діда, а потім і зовсім переїхала до нього. Тепер вона доглядала за дідом, готувала всякі смаколики, пекла пироги. Часто піднімалася до молодих сусідів і пригощала їх, ділилася з Юлею кулінарними рецептами і секретами.
– Ось і добре. Наш дідусь у надійних руках. Доглянутий, нагодований, поголений, – зауважив задоволений Віктор.
– Що ж хорошого? Обвела нас ця Оксана, – сказала засумувавши Юля.
– Вона хороша жінка. Нехай живуть, одній людині погано. Вона з донькою і з її чоловіком жила, та ще двоє онуків. Всі в одній квартирі, уявляєш? Три покоління разом. Здуріти можна. А діти, між іншим, Арсенія дідом звуть, – похвалився Віктор.
– Ти все знаєш. Він по своїй коханій Олені сумував, а тепер додому Оксану цю привів, – зітхнула Юля.
– Ти знову за своє? Він кохав і кохає свою Олену. Просто ти відкрила йому очі, навчила його допомагати іншим. Ось він і вирішив допомогти Оксані. Після його відходу квартира відійде державі, невідомо, хто в неї в’їде потім. А він з Оксаною оформив шлюб, прописав її. Допоміг великій родині.
– Звідки ти знаєш? – здивувалася Юля.
– А він мені по секрету сказав, як чоловік чоловікові. Тебе дякував, між іншим.
– Ти знущаєшся з мене? – спалахнула Юля.
– Нітрохи. Ти добра, чуйна, я люблю тебе. Якби не ти, діду і на думку не спало б допомагати Оксані. Він навчився цього у тебе. – Віктор обійняв дружину.
Якось увечері, йдучи додому з магазину, Юля зустріла діда Арсенія.
– Привіт, Юленька. Чому не заходиш?
– Та ви й без мене справляєтеся, – відповіла вона.
– Я справляюся. По секрету тобі скажу, на третьому поверсі живе Ніна Василівна. Син з родиною живе в іншому місті, до неї рідко приїжджає. Ноги у неї хворі. У будинок престарілих зібралася, плаче. Зайшла б до неї, може, допомогла б чимось. Квартира у неї хороша, – хитро примружився дід.
Юля вдома розповіла чоловікові.
– Юлька, ти невиправна.
– Та я не через квартиру. Шкода жінку. Завтра зайду, спитаю, чим допомогти…
Спеціально для сайту Stories
