– Михайле, ми з тобою вже три роки живемо разом, може, заведемо кошеня? – Юля звернулася до свого хлопця, який сидів на дивані і машинально перемикав канали на телевізорі. Він повернувся до неї і насупився.
– Чого ще придумаєш? Поросятка, може, ще заведемо? І тарганів у комплекті.
– Михайло, ну ти чого? Які таргани? Який зв’язок між кошеням і тарганами? – ображено запитала Юля.
– Найпряміший! Буде розтягувати їжу по всій квартирі, паскудитиме за диваном. До того ж у мене зараз проблеми на роботі, зарплату урізали. А витрати на це твоє кошеня почнуться: ти ж який попало корм купувати не будеш, тобі ж найдорожчий подавай! Почнеться: щеплення, іграшки, лежанки. Знаю я вас! – розійшовся Михайло. – І давай закінчимо на цьому.
– Кого це – нас? – не зрозуміла Юля.
– Ну, жінок, – знітився Михайло, але тут же знайшовся:
– Ви ж усі однакові!
Юля і Михайло жили разом ось уже три роки, але молодий чоловік усе ніяк не освідчувався дівчині.
– Тобі погано живеться? Хіба штамп у паспорті – це головне у стосунках? Я тебе кохаю, до чого весь цей офіціоз? – сказав він якось їй, коли вона почала робити йому натяки: то фільм підбере на цю тему, то вкладки в комп’ютері з весільними фотографіями подруг відкритими залишить.
– Ну Михайле, я хочу бути офіційною дружиною, – дула губи Юля. – А то навіть як називати тебе, не знаю. Співмешканець – якось грубо й одразу уявляється чоловік із триденною щетиною, у трико з витягнутими колінами й майці. Коханець – взагалі неприємна назва.
– Називай мене – мій чоловік і не парся через такі дрібниці, – відмахнувся Міша.
Більше до цього питання Юля не поверталася, але в душі сподівалася, що коли-небудь Михайло змінить своє ставлення і піднесе їй заповітну каблучку.
Коли Михайло відкинув кошеня, Юля зажурилася, але вирішила не здаватися. За кілька днів після першої розмови вона відправила Михайлові картинки з милими пухнастими кошенятами різних порід і забарвлень: “Подивися, які вони чудові!” – написала вона йому повідомлення під картинками.
“Вдома поговоримо”, – небагатослівно відповів той. Повернувшись пізно ввечері з роботи, Михайло швидко прийняв душ, перекусив і завалився в ліжко.
– Михайле, ти обіцяв поговорити, – нагадала йому Юля, на що він тільки застогнав.
– Юлю,я працюю як проклятий, ледве до ліжка доповзаю, не до розмов! Давай завтра!
– Гаразд, – зітхнула дівчина.
За хвилину Михайло вже хропів.
“І де ж ти так упахуєшся?” – вона з сумнівом подивилася на нього. – “Не на заводі за верстатом стоїш начебто. Сидиш собі в офісі, папірці перебираєш. І що там до самого вечора можна робити?”
Але не будити ж його. Юля вирішила почекати до ранку.
– Доброго ранку, – Михайло насупившись, зайшов на кухню.
– Михайле, так що щодо кошеняти? – Юля знову завела неприємну розмову. – Ти весь час на роботі, до вечора, мені тут самотньо одній цілими днями.
– Ну так знайди собі нормальну роботу, як у всіх нормальних людей, а не сиди вдома біля комп’ютера з ранку до вечора. Протухнеш тут скоро зовсім, – різко відповів їй Михайло, відсунувши чашку з кавою. – Блін, апетит весь пропав!
– Так у мене нормально робота, – знову образилася на його нестриманість Юля. – Я вдома працюю, взагалі-то. Тільки, на відміну від тебе, мені не потрібно по сорок хвилин добиратися на роботу і назад. І робота в нас із тобою майже однакова. Не знаю, де ти там упахуєшся?! Михайле, може, домашній улюбленець, сильніше зблизить нас?! А там і дитинку зробимо, га?
– Юлю, дитина – це дуже велика відповідальність! Нам усього-то по двадцять п’ять. Я не готовий ще! – вигукнув Михайло, знову підсуваючи тарілку до себе.
– Ну ось і потренуємося на кошеняті, – не відставала Юля.
– І взагалі, у мене алергія на всю цю живність, – видав Михайло, – ніс закладає, сльози струмком, вуха свербіти починають і опухають. А шерсті від них стільки, що жоден пилосос не справляється!
– Хм, перший раз чую від тебе про алергію. А як же кіт у твоїх друзів?! Ти його на колінах весь час тримав.
– Ти про того, лисого, страшного? Так у нього ж немає шерсті, тому й алергії немає. А на колінах тримав – так це я просто зачепити його боявся, такий він мерзенний. Він сам застрибнув, не викидати ж його. Ось, сидів, терпів, мучився, чекав, коли звалить це чудовисько.
– І зовсім він не чудовисько, дуже милий сфінкс, – заперечила Юля. – Щоправда, мені пухнасті більше подобаються.
– Ні! Я ж сказав! – категорично заявив Михайло. – Мені моє здоров’я дорожче!
Якось увечері, Юля дивилася з вікна на перехожих, закінчивши роботу. Михайло попередив, що знову затримається. Раптом їй здалося, що це він вийшов із таксі і попрямував до під’їзду. Вона кинулася на кухню ставити чайник на плиту і готувати вечерю, адже так рано вона Михайла не чекала. Але ні через п’ять хвилин, ні через півгодини Михайло не прийшов.
– Треба ж так помилитися, – пробурмотіла під ніс Юля.
Михайло з’явився через чотири години, втомлений, але задоволений.
– Привіт, ми сьогодні здали всі звіти завчасно і нам обіцяли премію! Щоправда, довелося затриматися довше, ніж зазвичай.
– Вітаю! А в мене вже галюцинації почалися від самотності. Здалося, що ти чотири години тому на таксі приїхав. Але, мабуть, помилилася, – хихикнула Юля, не звернувши уваги, як напружився Михайло. – Михайле, ну раз вам премію дадуть, може, візьмемо кошеня?
– Ти знову? Сказав же – ні! Зайнялася б ти вже чим-небудь, – роздратовано сказав він, – вишиванням або в’язанням, наприклад.
Юля проковтнула образу, нічого не відповівши. Наступного дня вона вирішила вийти прогулятися. На вулиці вздовж будинку ходила дівчина і, нагнувшись, виглядала когось у віконцях підвалу.
– Голді, киць-киць, де ти, маленький? – кликала вона, мало не плачучи.
– Кіт пропав? – крикнула Юля їй. Дівчина кивнула.
– Вискочив учора з дверей, коли до мене хлопець прийшов і ніхто не помітив. Я сьогодні тільки зрозуміла, що його немає вдома. Він боягузливий. От де тепер його шукати?
– Давайте, разом пошукаємо. Як він виглядає? – Юля тут же забула про прогулянку.
– Він рудий. Назвали його Голді – значить золотий, – посміхнулася крізь сльози господиня кота.
– Ви йдіть у той бік, я піду в інший, – запропонувала Юля. Вони так і зробили. Півгодини вони кликали його. Нарешті, з підвалу висунулася перелякана руда морда і втупилася на Юлю.
– Голді, вилазь, – тихенько присіла навпочіпки дівчина, кличучи кота. Той не поспішав, лише озирався на всі боки. Юля повільно наближалася до нього, кіт виліз наполовину, і вона спритно витягла його.
Це виявився молодий красень, довгошерстий яскраво-рудий. Він притиснув вуха і кричав від страху, але навіть не намагався вирватися.
Дикі крики свого кота почула господиня і кинулася до Юлі.
– Голді, хлопчик мій! Знайшовся! Ой, дякую вам величезне! Розуму не прикладу, як він дався вам у руки?! Зазвичай він цурається незнайомців. Він навіть до мого хлопця майже не підходить. Найбільше – може полежати на його джемпері, – розсміялася дівчина.
– Мене Ліля звати, я в четвертому під’їзді живу. Переїхала два місяці тому. А ви?
– Юля, – представилася Юля. – Я тут зі своїм хлопцем живу. Ось, теж вмовляла його на кошеня, але в нього алергія на котячу шерсть, на жаль.
– Шкода, – співчутливо подивилася на Юлю Ліля, – а то хотіла вже вам запропонувати його брата. Моя Муся привела недавно. Усіх кошенят роздали вже, тільки Голді й Масюша залишилися.
– А дайте мені ваш номер, раптом я вмовлю свого хлопця, – Юля дістала свій телефон. Ліля продиктувала номер, Юля записала і зробила виклик.
– Ой, а я без телефону вискочила, – охнула Ліля, – але буду знати, що останній дзвінок від вас. Ну ми побігли митися і їсти. Усю ніч просидів у підвалі, утікач.
Ліля підхопила кота і зникла у своєму під’їзді. Юля хотіла йти далі, але, глянувши на себе, передумала: весь одяг був у рудій шерсті.
– Бідолаха, від стресу линяти почав з усієї сили, – зітхнула вона і пішла додому переодягатися.
Скинувши вдома толстовку, вона очистила її від рудого волосся і хотіла закинути в пральну машинку, але там уже лежав джемпер Михайла.
– Хм, – здивувалася Юля, – він же тільки вранці вчора його вдягнув. Що, забруднив уже?
Вона дістала одяг Михайла і, розгорнувши, остовпіла: весь джемпер був у такій самій шерсті, як і її толстовка.
– Що це? – у Юлі закралася неприємна підозра. Вона ледве дочекалася Михайла з роботи. Він знову прийшов пізно, пояснивши це тим, що сьогодні відзначали успішне завершення кварталу.
– Михайле, це що? – Юля майже не слухала його пояснень, пред’являючи йому джемпер у котячому волоссі.
– Напевно, в автобусі об когось обтерся, – знизав плечима той, але очі в нього зрадницьки забігали.
– Невже? І що, навіть сльози не потекли і вуха не опухли? – із сарказмом поцікавилася Юля.
– До чого ти хилиш? – занервував Михайло.
– Ні до чого, – Юля кинула йому волохатий джемпер і пішла на кухню. Михайло пішов у ванну чистити його від шерсті.
Задзвонив телефон Михайла, який він залишив на столі в кімнаті, але той його не чув – вода у ванній перекривала інші звуки. Дзвінок надривався, і Юля вирішила глянути, кому Михайло так терміново знадобився.
“Рудий” – висвітилося на екрані. Юля вже хотіла відійти від столу – нехай собі надривається, але щось зачепило її погляд. Номер цього “Рудого” – вона нещодавно бачила схожий. Схопила свій телефон і тут же набрала цей номер. “Сусідка Ліля” – вискочив недавній контакт.Спеціально для сайту Stories
Юля важко опустилася на стілець, не зводячи очей з імені на екрані свого телефону.
– Ти чуєш – дзвонять?! – вийшов із ванни Михайло. – Не могла мені телефон принести?
– Хто такий “Рудий”? – немов не чувши претензії, запитала в нього Юля.
– Колега на роботі. Новенький. Конопатий увесь, ось його так усі й звуть – Рудий, – не моргнувши оком брехав Михайло.
– І чого йому потрібно від тебе ввечері? – насупилася дівчина.
– Звідки я знаю! – спалахнув обманщик.
– Так давай, я дізнаюся, – Юля взяла свій телефон і набрала Лілю.
– Юлю, добрий вечір! Щось сталося? – здивований голос у слухавці на гучному зв’язку привів Михайла у ступор.
– У мене нічого, а в тебе? Михайло не зміг підійти до телефону – шерсть Голді відскрібав від джемпера.
– Не зрозуміла, а що він у тебе робить? – щире здивування Лілі не сховалося від Юлі.
– Живе він тут три роки вже і, як з’ясувалося, у нього, виявляється, сильна алергія на кішок, а ти навіть не в курсі? – усміхнулася Юля.
Михайло стояв пунцовий, як варений буряк.
– Він сказав, що живе тут, але сказав, що живе з мамою. І я й гадки не мала, що в нього є дівчина. – Ліля, розлютившись, кинула слухавку.
– Ну що, синку, – Юля повернулася до Михайла, ледь стримуючись, щоб не вчепитися в його нахабну фізіономію, – “мама” хоче жити одна. Збирай свої речі і провалюй!
– Юлю, ну почекай, давай поговоримо, – зробив крок до дівчини Михайло.
– Тільки підійди. Бачити тебе не можу! Знайдеш собі іншу квартиру. І не змушуй мене звертатися до братів, якщо не хочеш решту життя ходити зі зламаним носом.
– Ну й дурна! – огризнувся Михайло. – Дістали всі зі своїми котами! Від них тільки шерсть, більше ніякого толку! Живи сама! Будеш старою дівою з тридцятьма кішками!
– Уже краще з кішками, ніж із таким козлом, – зачиняючи за ним двері, крикнула навздогін Юля.
Наступного дня її чекала на вулиці Ліля.
– Юлю, я, справді, не знала, що в нього хтось є, – вона виглядала збентеженою. – Адже він два місяці, майже щовечора в мене пропадав, казав, що його ніхто, крім матері, не чекає. А не залишався на ніч – не хотів її засмучувати, поки нас не познайомить.
– Проїхали! – Юля відмахнулася. – Кошеня ще не забрали?
– Ні, – здивувалася Ліля такому питанню.
– Продаси його мені?
– Забирай так! – зраділа господиня кошеняти.
За півгодини Юля тримала свого улюбленця.
– Ось вона – ціна щастя, – посміхнулася вона, простягаючи Лілі монету, номіналом у десять гривень.
Михайло залишився один, а ось дівчата подружилися. Зблизила їх котяча тема.Спеціально для сайту Stories
