Повільно піднімаючись сходами, Віра звично кинула погляд на свою поштову скриньку і здивовано зупинилася.
Лист! Дивно… Сто років ніхто не писав ось так, по-старому, і раптом – ось він! Лист! Справжній.
Серце Віри забилося частіше, нахлинуло незрозуміле хвилювання.
Вона взяла конверт, але вивчати не стала: в під’їзді було темнувато, та й окуляри лежали десь на дні сумки. «Вдома подивлюся», – подумала жінка і повільно рушила далі. До її квартири залишалося ще три поверхи…
Прочитавши адресу на конверті, Віра по почерку зрозуміла, хто їй написав. Зрозуміла, але не могла в це повірити. Поки не розгорнула лист…
Це було послання від батька, якого Віра не бачила майже 20 років…
Дрібним акуратним почерком він писав, як ні в чому не бувало, що вдома все гаразд. Ніяких особливих новин немає. Тиждень тому перекрили дах на дачі. Город вже посіяли. У онуків – канікули, старший – готується вступати до університету…
«Онуки, – з гіркотою подумала Віра, – ясна річ – законні діти улюбленого синочка. А до моєї дочки йому байдуже».
Вона перервала читання, підійшла до вікна, замислилася. У пам’яті спливли неприємні спогади, які вона заштовхала глибше, щоб вони не травили життя…
Чому батьки її не любили, Віра не знала. Просто відчувала і все. Як не намагалася дівчинка заслужити схвалення від мами чи тата, нічого не виходило.
Начебто і вчилася добре, і по дому допомагала, і намагалася бути слухняною. Але ні: вони любили, хвалили і пестили тільки молодшого сина. Тільки ним пишалися, тільки на нього покладали надії.
– А ти, Вірко, – дурне дівчисько, – часто говорив батько, – ніякого від тебе толку. Хоч би хтось одружився з тобою.
І, підростаючи, Віра все частіше думала про «одруження»: «Швидше б! Тільки б втекти з цього дому!»
У 17 років вона вирішила, що час шукати нареченого. І… стала бігати за хлопцями. Їй так хотілося, щоб її помітили!
І її помітили.
Правда, хлопцеві було 25, і він прекрасно бачив, що Віра – дівчина влюблива, поступлива, а значить, погодиться на все.
Так і сталося…
Віра не відразу зрозуміла, що чекає на дитину. А коли розібралася що до чого, позбутися дитини було пізно.
Треба було розповісти батькам, але від страху перед наслідками язик не повертався це зробити. Віра мовчала до останнього.
Коли животик помітно округлився, мати сама про все здогадалася.
Сказати, що вона кричала – нічого не сказати! Вона – волала!
На її крик до кімнати прибіг батько.
Віра, яку часто виховували ременем, від жаху зжалася в клубок, приготувалася…
Але ні. Батько, зрозумівши, нарешті, з якого приводу дружина кричить, гаркнув на неї:
– Замовкни!
Потім повернувся до Віри. Дивлячись на неї з презирством, ледь стримуючи лють, сказав:
– Я завжди знав, що ти виростеш нікчемою і зганьбиш нашу родину. Забирайся з мого дому і не смій з’являтися на очі!
– Куди вона піде? – заголосила мати, – на що буде жити? Отямся!
– Віддай їй мою зарплату і нехай валить на всі чотири сторони. У мене більше немає дочки…
Віра кинула в сумку якісь речі, взяла з рук матері гроші і вийшла з квартири…
Заливаючись сльозами, вона блукала, не знаючи куди піти.
Втомилася. Присіла на лавку. Сиділа не ворухнувшись, дивлячись в одну точку. Жити не хотілося…
Тим часом стемніло. Віра ніяк на це не відреагувала.
Повз проходила якась жінка. Вона чомусь звернула увагу на дівчину і підійшла ближче. Побачивши, що та при надії, привітно сказала:
– Йди, дівчинко, додому. Вже холодно. Не можна в твоєму стані мерзнути. Захворієш ще…
– Мені нікуди йти, – прошепотіла Віра, витираючи сльози, що набігали на очі.
– Як це? Ти що, сирота?
Віра кивнула.
– Тоді ходімо до мене. Я одна живу. Переночуєш, а вранці подумаємо, що з тобою робити…
За чаєм Віра все розповіла новій знайомій. Та була в шоці:
– Хіба так можна? Рідну дочку з дому вигнати! Та ще й в твоєму положенні! Ну, нічого… Ти не переживай. Влаштую тебе до нас у цех. Поки що ученицею, а там буде видно.
Може, випросимо гуртожиток. Не сумуй! Бог дав дитину, дасть і на дитину. А твої батьки ще лікті кусати будуть. Ось побачиш…
З тих пір Віра прожила без батьків ціле життя.
Привела на світ дочку. Вийшла заміж. Переїхала в інше місто. Розлучилася. Допомоги ніколи не просила. І в гості не просилася. Не знала, чи шукали її батьки. Собі вона навіяла, що їх просто немає….
Віра повернулася до столу, взяла лист…
Прочитала до кінця…
Далі батько писав, що зібрав велику суму грошей і хоче розділити її між дітьми порівну. Просив приїхати, забрати свою частину…
«З чого б це? Дуже дивно…, – подумала Віра, – не потрібні мені їхні гроші. Нехай онукам віддасть…»
Недовго думаючи, вона так і написала. Мовляв, дякую, звичайно, але в грошах ми з дочкою не маємо потреби. Роздайте онукам.
Так, ось так. Без привітань і без прощань.
Через тиждень прийшов другий лист.
Батько писав, що у онуків є батьки, ось нехай вони про них і піклуються. А ти, Віро, приїжджай, забери гроші. Ти все-таки наша дочка. Так буде справедливо.
У конверті лежав ще один аркуш. Розгорнувши його, Віра впізнала почерк матері. Мабуть, вона відправляла лист і поклала свою записку:
«Віро, приїжджай. І доньку привези. Пора б уже нас познайомити. Адже нам не так багато залишилося.
А тата постарайся зрозуміти. Це його «пробач». Від щирого серця. Змучився зовсім за ці роки.
А твоє «прощаю» – взяти ці гроші.
Чекаємо на тебе, донечко».
Прочитавши ці рядки, Віра розплакалася. Чи то від образи, чи то від радості…
Чужа душа – темрява…
Спеціально для сайту Stories
