Жити в маленькому містечку – значить, бути завжди у всіх на виду. Поки пройдеш від ринку додому, перездороваєшся з добрим десятком знайомих людей. Потрібно бути готовим до того, що і будь-який незнайомець може підійти і поплескати тебе по плечу.
Пізніше виявиться, що він якийсь там твій далекий родич. Сьома вода на киселі, але тим не менш. Хтось до цього звикає, а хтось – ні і просто переїжджає куди подалі. Наша сім’я вирішила, що зможе нормально існувати в таких умовах, незважаючи на внутрішні проблеми, які в нас з’явилися.
А саме постійні зради мого чоловіка після весілля. Модні журнали пишуть, що таких чоловіків потрібно одразу ж кидати, будь-що-будь. Але ж я кохаю і хочу побудувати міцну сім’ю. І це, я вважаю, величезна праця. А коли буває просто? Особливо жахливо, коли мені телефонує чергова його пасія.
Кожного разу така дівиця шипить, щоб я відпустила свого чоловіка і дала їм “зелене світло”. Але я теж людина, і в мене теж є почуття. Свої сімейні секрети ми дуже ретельно оберігали. Я ж не горіла бажанням їх комусь розповідати. Ну і чоловік, хоч і чинив так, але язик тримав за зубами.
Ну і щоразу клявся, що це була його остання помилка. Ось так ми й жили. Він як піде на роботу, так приходить тільки ввечері. Хоча б зарплату додому приносив, тут у мене жодних претензій, а я сиджу вдома, не знаю, що думати. Лише іноді, якщо зовсім уже туго, кликала колишню однокласницю.
Таку, задушевну подругу. З нею ми могли час від часу перетнутися і поговорити ні про що, щоб просто розвантажити голову і спрямувати думки кудись убік. Ось і того разу я її запросила, а вона принесла із собою презент. Медсестрам у місцевій лікарні часто приносять «подяку».
Ну і вона вирішила поділитися. Загалом, на мене нахлинули почуття від такої справи, і я не стрималася: розповіла їй про чоловіка свого, про його дівок і про те, як мені все це набридло. Ми зітхнули, я поплакала і ми розійшлися. Наступного дня все місто гуло про мій шлюб.
На вулиці я бачила багато співчутливих пар очей. Спершу я навіть не зрозуміла, що сталося. Чому перехожі так витріщаються на мене? Може, щось не так у моєму зовнішньому вигляді? Але дзвінок батька все розставив на свої місця. Його голос тремтів від обурення.
Без стандартних “привіт” і “бувай” він сказав, що скоро приїде до нас додому і краще б його зятю бути на місці. Потім був конфлікт, сварка, навіть невелика бійка. Тато, попри вік, дуже шанобливо ставиться до спорту, тож у чоловіка не було жодних шансів.
Батько настільки розлютився, що при всіх заявив, що, якщо ще раз побачить зятя біля мене, збере своїх хлопців, і тоді йому взагалі не жити, а слова мого батька завжди кремінь, це знає все місто. Так і вийшло, що я нарешті розлучилася. Ми швидко подали папери, чекати місяць не було сенсу.
Чоловік напевно залишиться з якоюсь зі своїх зазноб, а я так і буду жити, за фактом одна. Тільки без непотрібного штампа в паспорті і з відсутньою надією на те, що колись усе налагодиться. Поки що існую в таких умовах. Добре, хоч у моїх батьків є гроші, і вони про мене не забувають.
З подругою я тепер не бачуся і не спілкуюся. Припинила відразу ж усі контакти з нею. Вона все виправдовувалася, мовляв, мій секрет нікому не розповідала. Це люди якось самі дізналися, ага, але я їй, звісно ж, не вірю. Адже вона особисто винна в тому, що в мене розвалилася сім’я.
Ну, може, щось би змінилося в майбутньому, хіба такого не могло статися? Та й крім того, про скелети в моїй шафі, точніше, шафі чоловіка, базікає тепер усе місто, а це, вже я-то знаю, тема для розмови номер один, поки не трапиться щось ще цікавіше.
Проблема тільки в тому, що в невеликих містах рідко трапляються цікаві події. Поширювати плітки – це одне, але коли йдеться про перевірені факти – це вже зовсім інше. Я тепер і не мрію завести стосунки з кимось із місцевих. Адже для них я “та сама, у якої чоловік гуляв з усіма”.
Можливо, мені доведеться переїхати або знайти собі кавалера в іншому місті. Так чи інакше, хорошого тут мало. Після цих подій я абсолютно зневірилася в жіночій дружбі. Молоти язиком наліво і направо – що може бути гірше, ти ж доросла людина! Але, схоже, так вважаю тільки я.
