Ірина поспішала до церкви. Як на зло, на пішохідному переході світлофор засвітився червоним. Повертаючи голову на всі боки, побачила сутулого, худого чоловіка високого зросту. На ньому були прості широкі штани, сорочка немов із бабусиної скрині, мабуть у далекий час зшита з полотна.
Ірина посміхнулася, а у відповідь він, оголивши усмішкою свій беззубий рот, зробив крок ближче. Ірина згадала батька, який на сіножат одягав такі ж штани, і така сорочка служила йому нижньою, але це було 40 років тому. Занурившись у спогади, молода жінка посміхнулася.
Вона помітила, що очі чоловіка дуже гарні, погляд вдячний і якби не відсутність передніх зубів і не провалила губа в рот, не сутулість, то чоловіка можна віднести до розряду красенів. Вони йшли в одному напрямку і незнайомець розповів про своє життя. Воно виявилося не завидним.
З важливим виразом обличчя повернувся до храму, перехрестившись кілька разів, він почав зі своїх широких штанин діставати гроші. Його обличчя сяяло, адже в ці хвилини він був благодійником, він міг хоч трохи покласти в долоню тепла, небайдужості.
Ірина більше нагрішила цього дня, ніж відмолила свої гріхи. Постійно крутила своєю головою і спостерігала за Леонідом. Її вразило те, що він знав усі молитви і своїм дзвінким голосом підспівував батькові, він знав, коли зробити уклін і стати навколішки.
Але найбільше вразило вираз його обличчя. Воно просто світилося. У погляді було умиротворення, покірність, доброта, ніжність. Якщо Ірина переминалася з ноги на ногу і разів п’ять діставала телефон, щоб подивитись час, то він, очевидно, готовий стояти як укопаний годинами.
Леонід ближче до кінця служби низько вклонився кожній іконі. Іра йшла за ним і виразно чула, як він шепотів: “Мене вибач і допоможи мамі”. Наприкінці служби Леонід підійшов до отця Кирила, і той з усмішкою у погляді про щось почав його питати.
Немов учень, що не вивчив урок, з опущеною головою стояв Леонід перед батюшкою, щось невиразно белькотів, потім, поцілувавши руку священикові, важливою ходою, з піднятою головою вийшов із храму. Побачивши Ірину, він посміхнувся і запитав, чи не знайде вона йому наречену.
Спочатку жартували, сміялися, а потім Ірина всерйоз подумала, що всяке в житті буває, взяла його адресу, номер телефону та поїхала додому. Вона жила у місті, а дача її знаходилася у селі, де колись жили її батьки. Дуже часто, а влітку всі вихідні, пропадала Ірина там.
Чоловік її теж любив її село, любив порибалити, лазню витопити, звичайно ж. У селі жила її гарна подруга Зіна. Не щастило їй у житті. Батьки були нікудишні, потім попався чоловік під стать їм, ледве втекла від нього, потім вийшла заміж за гуляючого ледаря.
Намучилася досхочу одна лямку тягнути, плюнула на все і повернулася з міського гуртожитку до батьківського будинку. Працювала поштаркою, отримувала копійки, виживала як могла. Один єдиний син пішов стопами батька, не приїжджав і не давав себе знати вже кілька місяців.
Ірина собі вбила в голову ідею познайомити її з Леонідом: “Мати його не вічна, квартира є, роботу знайде, а в селі будинок залишить під дачу. Може, і зросте, може, заживе, як людина”. Недовго думаючи, Ірина поїхала до села. Увечері побігла до Зіни, яка вбивала цвяхи в дошки прогнилої підлоги.
Вона завжди восени заколювала порося, сало продавала, а м’ясо залишала собі. При цьому плакала. Побачивши Ірину, відкинула молоток убік і заголосила: “Ну що за життя? Я і баба, і мужик, я і кінь, я і бик. Все сиплеться, валиться. Віктор ціну заламав, а Денис безрукий – молотком по пальцям вдарив.»
Ірина почала жалітися, охати, ахати. Поки подруги обідали Ірина в подробицях розповіла про Леоніда, про свої спостереження за його поведінкою в храмі, про його поважне ставлення до людей похилого віку, не забула сказати про відсутність зубів і про полотняне вбрання.
Подруга погодилася познайомитися, чоловік же наче хороший. Ірина не стала дзвонити Леоніду, а поїхала за адресою, яку він їй залишив. Літня жінка відчинила двері, Леоніда вдома не було, він пішов до аптеки за ліками для баби Нюри. Баба Люба запросила почекати Леоніда за філіжанкою чаю.
Чистота у квартирі, скромна обстановка, нічого зайвого. Чистий посуд, біла скатертина на столі говорили про те, що господарі охайні люди. Баба Люба наче читала її думки, тихо сказала: “Синок дуже любить чистоту”. Леонід дуже збентежився, побачивши Ірину.
Тихо привітався і довго мовчав. Ірина вийшла з ним на вулицю і, нічого не приховуючи, сказала про Зіну, а точніше про заплановану поїздку до села. Леонід вислухав і на подив Ірини запитав: “А навіщо чекати на вихідні? Тут же не далеко, можна і сьогодні”.
Ірина не хотіла подругу заставати зненацька, тож поїхали, як і домовилися з нею, у вихідні дні. Зіна, мабуть, чекала на гостей. Стіл накрила багатий: салати, холодець, котлети, зі своєї теплиці помідори, огірки. Леонід окинув поглядом будинок, подивився на стіл і тихо спитав: “Вам же, напевно, важко з таким городом, господарством справлятися? Ви ж жінка”.
І якось слово за словом непомітно перейшли на ти і наречений з нареченою, ніби двоє нерозлучних друзів, які довго не бачилися, не могли наговоритися. Леонід весь світився, не міг приховати свого захоплення Зіною. За столом не пив, мало їв, все більше милувався господаркою.
Вона ж все це помічала і по-жіночому кокетувала з гостем. В обох було таке почуття, що вони давно знали один одного. Леонід зовсім не хотів їхати, на душі було тепло, затишно. Тим часом сказав, що треба наступного разу привезти свої інструменти і там поправити, і там прибити.
Виїхали гості пізно увечері. Збентежений Леонід подав руку Зіні, а насправді хотів згрісти в оберемок, притиснути до грудей і дати послухати, як стукає серце. Він з тремтінням у голосі тихо сказав: “Скоро приїду знову. Справ у господарстві в тебе багато”.
