— Марино, у мене для тебе три новини, — сказав чоловік за вечерею. — Одна хороша, інша не дуже, третя так собі. З якої тобі краще, щоб я почав?
— З хорошої, — впевнено відповіла я.
— Вони приїдуть всього на три тижні, — швидко і радісно відповів він.
— Хто вони?
— Мої родичі, — відповів він.
— А точніше? — суворо запитала я. — Хто саме приїде?
З’ясувалося, що приїдуть його мама з подругою і його тато. А з ними мамин брат з дружиною і трьома дітьми.
— Брат? — здивувалася я. — Але у твоєї мами немає братів. Звідки ж він узявся?
Чоловік пояснив мені, що це двоюрідний мамин брат. Дядько Іван. Він син її рідної тітки.
— Якої тітки?
— Тітки Ніни, — відповів чоловік, — з Вінниці. Невже ти не пам’ятаєш тітку Ніну? Вона ще у нас на весіллі була.
— Пригадую, — відповіла я.
Я, звичайно, не пам’ятала ніякої тітки Ніни з Вінниці. Та ще б пак. З якого дива. На весіллі, яке ми святкували у Дніпрі, було стільки народу, що неможливо й запам’ятати всіх. Та й коли це було?! Я не завжди можу згадати, що було місяць тому, а тут цілих 17 років!
Але мені не хотілося псувати чоловікові настрій своєю забудькуватістю. Він тільки прийшов з роботи. Втомився. Вечеряв.
Тим більше, що мені самій було байдуже, хто саме з його родичів до нас приїжджає. Головне, що вони приїжджають на три тижні! І чоловік видає цю інформацію за хорошу новину.
Саме тоді я точно зрозуміла, що родичі ще не приїхали, а я їх уже ненавиджу. Мені стало страшно від такого свого стану.
«Що я за дружина? — думала я. — Що я взагалі за людина? Адже це родичі чоловіка! А я їх уже ненавиджу. Ще вчора я їх усіх любила, а сьогодні ненавиджу.
Виходить, що я не та, за кого себе видавала? Так, чи що? Я завжди думала про себе, що я добра, гостинна.
І до родичів чоловіка ставлюся, якщо й не з великою любов’ю, то принаймні по-людськи. З усього виходить, що я — безсердечна? Так, чи що?»
Я почала думати, як так вийшло, що я сама себе не знала і тому не помітила, як перетворилася на чудовисько.
Подумавши, я дійшла висновку, що просто ще не мала можливості показати всім, а собі в першу чергу, хто я насправді і як я не люблю родичів чоловіка, які приїжджають до нас в гості надовго.
Нагоди не було. Адже до недавнього часу ми жили в маленькій двокімнатній квартирі, в спальному районі. І до нас ніхто з його родичів в гості надовго не приїжджав. Хіба що на пару днів. Максимум на три дні.
Ну як в таких умовах я могла побачити своє справжнє обличчя? Ніяк.
Коли я зрозуміла, що перетворилася на чудовисько і ненавиджу родичів чоловіка, я злякалася.
«А чи не вийде так, — думала я, — що тепер, ставши чудовиськом, я зненавиджу і свого чоловіка, і своїх дітей?»
Недовго поміркувавши, я дійшла висновку, що ні. З чоловіком і з дітьми все гаразд.
Ненависть до рідні чоловіка не перекинулася на самого чоловіка і дітей. Тьху, тьху, тьху. І я ще дуже люблю свого чоловіка і наших з ним дітей.
У нас дві дівчинки. Молодша Настуся. І старша Марійка. Чудові дівчатка. І вік чудовий. 13 і 16 років! Господи, я тільки недавно зрозуміла, що саме в цьому віці діти, а особливо дівчатка, стають особливо милими.
А ще я дуже люблю нашу велику нову квартиру. Чотири кімнати, великий передпокій, величезна кухня. Простора ванна. Туалет. Поки це все відмиєш і…
Втім, це неважливо. Головне, що 120 квадратних метрів. І 80 з них — житлова площа.
А ще я зрозуміла, що, виявляється, до сьогоднішнього вечора я була дуже щаслива.
І ось тепер сюди має нагрянути орда його родичів. І вони будуть жити тут три тижні!
А чоловік мені все про свою тітку щось говорив. Все ніяк не міг заспокоїтися.
— Ну, як же ти не пам’ятаєш тітку Ніну, — чоловікові було дуже важливо, щоб я згадала її. — Вона ще й співала голосніше за всіх.
«Та щоб ти провалився, — подумала я, — зі своєю тіткою Ніною».
— Висока брюнетка, чи що? — запитала я, аби він відчепився. — Яка перемогла на конкурсі танців?
— Ні. Висока брюнетка — це тітка Катя. А тітка Ніна — блондинка. Середнього зросту. Тітка Ніна не танцює. Вона співає. Невже ти не пам’ятаєш, як вона співає?
Я вирішила не псувати настрій чоловікові. Ну, справді, я його люблю, і мені байдуже, чи співає тітка Ніна, чи танцює. Тим більше, що сама вона до нас не їде. А їде її син з дружиною і дітьми.
— Щось пригадую, — відповіла я і відразу відвела розмову вбік від тітки Ніни. — Значить, всього вісім гостей?
— Вісім, — підтвердив чоловік.
— А дітям дядька Івана скільки?
— Старшому синові 32, молодшому 16, а середньому… — він замислився. — Зачекай. А скільки ж середньому?
— Досить, — радісно зупинила я чоловіка. — Все зрозуміло. Можеш не продовжувати.
Я вирішила взяти паузу і зробила вигляд, що над чимось серйозно думаю. Чоловік дивився на мене винуватим-переляканим поглядом і мовчав. Він боявся, напевно, що я буду не рада приїзду гостей.
— Я правильно зрозуміла, що приїзд родичів — це і є та сама друга новина, про яку ти сказав, що вона «не дуже»? — запитала я.
— Так, — злякано відповів чоловік, — а що?
— Нічого, — відповіла я. — Все нормально. Хороша новина.
— Хороша?
— Хороша. А коли ж вони приїжджають?
— Завтра ввечері.
— Ввечері, — задумливо промовила я. — А де ми їх розмістимо?
— Гарне питання! — серйозно промовив чоловік. — Про це я і хотів поговорити. Я думаю, що в наших чотирьох кімнатах ми легко розмістимо наших гостей наступним чином.
Ти будеш спати з Настею і Марією в кімнаті Марії. Мої батьки займуть вітальню. Сини дядька Івана легко розмістяться в кімнаті Насті. А сам дядько Іван з дружиною і маминою подругою займуть нашу спальню.
— А ти де будеш? — запитала я.
— Ось! — радісно вигукнув чоловік. — Це і є третя новина.
— Яка «так собі»? — уточнила я.
— Саме вона.
— І?
— Уявляєш?! Навіть не знаю, як так вийшло. Просто… Якийсь збіг. Завтра вранці я на три тижні їду в Одесу.
— В Одесу?
— У відрядження, — уточнив чоловік. — Як я тільки не відмовлявся. Нічого не вийшло. Мене поставили перед вибором. Або, сказали, звільняйся, або будь сумлінним і виконавчим працівником, яким ми тебе досі знали.
— І ти вибрав друге? — запитала я.
— А як би ти вчинила на моєму місці? Змушений був поступитися тиску. А в Одесі зараз, кажуть, така спека.
І в таких умовах я змушений буду працювати цілих три тижні.
— Ти впораєшся.
— Ти так думаєш?
— Я в тебе вірю.
— А з запропонованим мною розселенням родичів? Ти як? Згодна?
— Ти дуже добре все придумав, — радісно сказала я. — Особливо з дядьком Іваном, його дружиною і подругою мами.
— Якщо щось не так, можна по-іншому їх розселити?
— Та годі, — поблажливо сказала я. — Залиш, як є.
— Точно?
— Точно.
— А то можемо переграти якось інакше.
— Не варто.
— А ти не сердишся, що все так вийшло? — запитав він.
— Ти про що?
— Ну, що родичі приїжджають, і все таке. Не сердишся? Тільки чесно!
— Ні, — захоплено відповіла я. — З якого дива мені сердитися? Все вийшло дуже навіть чудово. Ти їдеш в Одесу на три тижні. А я залишаюся в Києві. Буду приймати твоїх родичів. Все чудово!
Чоловік подивився на мене з недовірою. Напевно, його збентежив мій тон.
— Ти справді не сердишся? — запитав він.
— Ну, звичайно, дурнику. Адже я кохаю тебе.
— Адже вони всього на три тижні.
— Та про що ти говориш, коханий. Це такі дрібниці. Не думай про це. Їдь і працюй.
Чоловік знову подивився на мене з недовірою.
— Тепер щодо прибирання і готування, — продовжив він.
— Взагалі не переймайся, — відразу зупинила я його.
— Не перейматися?
— Взагалі. Вважай, що питання вже вирішене.
— Впевнена?
— Не сумнівайся. Все буде якнайкраще.
— Ну… якщо якнайкраще… Тоді я спокійний?
— Будь спокійний і ні про що не хвилюйся. Я зроблю все, як треба.
І на той час я дійсно вже точно знала, що саме і як я повинна буду зробити.
— І все-таки, — не вгамовувався чоловік. — Мені хотілося б знати, як саме ти вирішиш цю проблему? Хочеш, я поговорю з Марією і Настею?
— Про що? — не зрозуміла я.
— Щоб вони допомагали тобі по господарству. Щоб не ти одна все робила. Адже одній обслуговувати таку зграю — це ой як не просто. Нехай дочки тобі допоможуть.
Я уявила, як Настуся і Марійка допомагають мені по господарству. Уявила, як ми втрьох обслуговуємо цю зграю. Згадала чомусь трьох синів дядька Івана. Старшому з яких 32, молодшому 16, а середньому, Бог його знає, скільки. І за весь час вечері мені вперше по-справжньому стало весело.
Я навіть засміялася. Ні, серйозно. Щось раптом пробило мене на сміх.
— Не треба нічого, любий, — сказала я, закінчивши сміятися. — Я сама прекрасно з усіма справами впораюся.
— Упевнена?
— Упевнена, — відповіла я. — Тому що я просто нікого до нас не пущу.
— Як це? — не зрозумів чоловік.
— Ось так, — відповіла я. — Можеш вже зараз їм дзвонити і говорити, що жити вони у нас не будуть.
— Ти жартуєш зараз?
— Анітрохи.
— А де ж вони будуть жити?
— Та мені все одно. Хоч на вокзалі.
— Не знав, що ти така, Марино. І ось чесно тобі кажу, мені тепер з тобою навіть жити разом страшно.
— Якщо чесно, то я і сама тільки сьогодні дізналася, хто я є насправді. І мені, як і тобі, теж страшно. Сама себе боюся. Але я впевнена, що з часом цей страх у нас обох мине.
— Ти так думаєш?
— Впевнена. Не відразу, звичайно. З часом. Але мине. Ми обоє звикнемо до нової мене і знову будемо щасливі. Як раніше.
Спеціально для сайту Stories
