Рита взялася за миття величезної гори брудного посуду не в найкращому настрої. Радіти і справді не було чому. І як вона ухитрилася опинитися в такому непрохідному життєвому болоті? І де були її мізки? Ні, спочатку мізки були заблоковані коханням, що так раптово впало на неї. Вадим покорив її чарівністю, запобігливістю та вмінням поводитися з жінками.
Чого гріха таїти, їй дуже лестила несподівана увага цього впевненого в собі і явно не обділеного жіночою увагою хлопця. І що він у ній знайшов? Важко сказати. Можливо, набридли дівчата з нарощеними віями та ботоксом, а може, він справді тоді шукав чогось справжнього, не рекламного, не розтиражованого стереотипами.
Пропозицію жити разом Рита тоді сприйняла як чудо, що казна-звідки звалилося на неї. Що й казати, про офіційне оформлення стосунків вона навіть не заїкнулася в запалі закоханості. Та й для чого це? Минулий вік, звички, що віджили, але як виявилося, минуле століття мало на все свій резон.
Принаймні, якщо штампом у паспорті він і не давав стовідсоткової гарантії благополучного шлюбу, то принаймні сяк-так захищав дружину у разі розлучення. Була хоч якась нагода відстоювання свої права, а в неї… Що тепер у неї з її великим коханням? Орендована квартира та десятирічна Аринка на руках, якій необхідна термінова та дорога операція.
Ох, і як занесло дівчинку тоді на цю акацію з її тонкими крихкими гілками? Як же, наслухалася маминих спогадів про те, що вони жували в дитинстві ароматні солодкуваті квіти. Ось і пожували. Тепер у результаті неправильно зрощений перелом і кульгавість, яка стане постійною, якщо операція не буде зроблена зараз, поки дитячі кісточки ще ростуть і формуються.
Рита мучила себе, дорікаючи і за фатальну розповідь про свої дитячі забави, і за нерішучість щодо офіційного оформлення шлюбу з Вадимом. Чого вона так боялася, завжди відкладаючи цю розмову? Втратити Вадима? Вона і так його втратила, не витримавши конкуренції з новим його менеджером Еллою, панночкою досить непоганою, настільки ж незалежною.
Вона вже свого не втратить, перестрахується в усіх напрямках, а вона, Рита, з усіх боків аутсайдер: будинок Вадима, прав на нього вона не має, грошей на адвокатів, щоб, підтвердивши батьківство та висудити аліменти теж. Нічого вона не добилася своїм страхом. Пішов би Вадим раніше, то вона, можливо, і не втратила б свою професію, працювала б, стояла б зараз на ногах. А так…
Кому з роботодавців потрібний диплом дванадцятирічної давнини? Хіба що Жорі, який дав їй роботу мийниці посуду у своєму ресторанчику, оскільки йому здається, що весь персонал у нього має бути із претензією на розумних працівників. При думці про Жору неприємно засмоктало під ложечкою. Своє прізвисько – Кіт, він заробив у друзів нестримною і постійною тягою до жінок.
Щоправда, на відміну від милих тварин, у Жори гоноровий характер, який не слабшав у жодну з пори року. Він і Риту постарався охопити своєю липкою увагою, але, зустрівши рішучу відсіч, тільки зневажливо цикнув: «Не думай про себе занадто багато, не одна ти тут фіфа така». Він миттєво переключився на офіціантку, що проходить повз нього.
У Жори була одна, незаперечна перед усіма іншими бабіями перевага: він був незлобивий і непринциповий, тож, не зустрівши взаємності, ніколи не витрачав часу на помсту. Рита покосилася на Арину, що вивчала барвистий підручник іспанської мови, сидячи за столиком адміністратора, який вічно снує у справах. Ні, у чомусь їй все-таки пощастило.
Начальство дозволяє брати дочку з собою на роботу і навіть добрий шеф-кухар Михайло Кузьмич пригощає дівчинку різними смаколиками власного приготування. Кузьмич був ще однією знахідкою Рити. Відчайдушно сумуючи за онуками, вивезеними в далекі країни, він прикипів серцем до чужої малечі і винаходив для неї справжні кулінарні шедеври.
Арина, сміючись, поглинала то яєчні шхуни з червоними вітрилами з помідор, то сирну закуску у вигляді мишок, то салат, прикрашений смішним поросям з ковбаси. Натомість дівчинка, яка рано проявила здібності до мов співала Михайлу Кузьмичу іспанські пісеньки і вчила його рахувати іспанською до десяти.
Кузьмич дуже старався, але крім «уно, дос, трес», міг запам’ятати тільки «очо», тож їхні лічилки звучали завжди як «раз, два три, вісім». Зараз Кузьмич чаклував над десертом з нагоди прибуття важливих іноземних гостей і Арина була занурена в барвисті хитросплетіння іспанських слів. Гора посуду непомітно добігла кінця.
Виймаючи останню тарілку з-під крану і передчуваючи коротку перерву з чашкою кави, Рита несподівано почула якийсь шум і побачила Жору, жвавий, незвичайно привітний, він вів в зал цілу компанію темноволосих карооких чоловіків, дуже діловитих і бездоганно одягнених.
-Інвесторів приваблює, поганець, – процідив крізь зуби Кузьмич, який невідомо звідки взявся. – Тьху, холера окаянна!
— Це Ви їм свій фірмовий «Тірамісу» готували? – поцікавилася Рита.
– Їм, кому ж ще, – пробурчав шеф-кухар. – Жорик сподівається, що на ситий шлунок йому від їхніх грошик шматочок пожирніше відвалиться.
— Що йому, своїх мало?, – посміхнулася Рита. – Ресторан у гарному місці, людей повно, посуд постійно мию, як заведена.
— Мало, – Кузьмич «зчепив» брови ще міцніше. – Дівчата, вони знаєш, грошей вимагають, і чималих.
— Знаю, – сумно відгукнулася Рита, згадуючи подаровані Вадимом Еллі золоті швейцарські годинники, здатні оплатити не одну таку операцію, яка була необхідна Арині.
Тим часом гості розсілися за столиком і почалася жвава розмова, в якій перекладачем виступав один із гостей.
– Мамо, мамо, – почула Рита гарячий шепіт дочки. – Вони говорять іспанською! Я вже багато чого розумію, мамо! Я навіть зрозуміла, що вони приїхали із Аргентини!
– Ну ти даєш, – вразилася Рита. – А може, тобі їхній перекладач допоміг?
– Я розумію ще до того, як Хосе все переведе, – насупилась Арина, – та й перекладає він не завжди дослівно, я тільки не можу зрозуміти, чому.
«Бо у кожного в цій справі свій інтерес», – мало не брязнула Рита, але вчасно схаменулась.
– Мам, я знову за свій столик піду, – Арина тремтіла від хвилювання, коли ще вдасться живих аргентинців послухати.
Розмова йшла своєю чергою. Жора був догодливий, іноземці жваві і Риті навіть стало прикро, що він намагається вивудити гроші у таких славних хлопців, явно не сподіваючись принести їм вигоду. Десерт Кузьмича пройшов на «ура», іноземці цокали язиком і показували великий палець, висловлюючи схвалення.
Живий їхній темперамент рвався назовні, порушуючи ділову стриманість і ось уже один із гостей, піднявши келих, почав співати перші такти «Кумпарсити». Раптово дзвінкий дівчачий голос упіймав заданий ритм і Рита з подивом побачила Арину такою, як не бачила її ще ніколи. Очі дівчинки горіли незнайомим вогнем, рухи рук були пристрасні і рвучкі, виразно висловлюючи поки що невідому їй дорослу пристрасть.
Співала Арина з великим почуттям, але активно рухатися не наважувалася, усвідомлюючи свою кульгавість. «Бідна моя дівчинка, як же їй напевно хочеться станцювати це пристрасне аргентинське танго», – ледве стримуючи сльози, думала Рита, не помічаючи, як аргентинці спочатку притихли, потім пожвавішали і останні слова пісні потонули в їх захоплених вигуках.
Але Жора зорієнтувався миттєво. Ледве стихли овації, він схопився, розкланявся, притискаючи руку до серця і представив Арину як свою рідну дочку, яка жваво цікавиться іспанською мовою і обожнює латиноамериканські пісні.
– Правда, у нас з нею є одна проблема, – додав він, дбайливо обіймаючи дівчинку рукою, – дівчинці потрібна дорога операція і наш проект, насамперед, має на меті отримати кошти на відновлення та реабілітацію як Арини, так і інших дітей з такими ж проблемами.
Від такого нахабства Рита оніміла і не встигла вимовити ні слова, перш ніж виріс перед нею разом з Ариною власник ресторану погрозливо прошипів:
— Не смій вимовляти жодного слова! В’якнеш – викину на вулицю, попередньо прополоскавши в посудомийній машині!
— А я добре заспівала, мамо? Їм здається сподобалося! – притискала руки до палаючих щік Арина, не помічаючи маминого хвилювання
— Так доню, ти в мене просто молодець, – прошепотіла Рита, нахиляючись за серветкою, що впала, і ховаючи повні сліз очі і від дочки, і від Жори, що поглядав в її бік, і від Кузьмича, який ще більше насупився.
Гроші на свій ресторан Жора, звісно ж, отримав. Він не ходив, а носився, жваво посвистуючи передчуваючи майбутні радощі життя. У Рити, навпаки, на душі додався ще один камінь. Не було їй місця серед усіх цих хватких, настирливих ділків, які не гребували жодними методами і думають виключно про свою вигоду та свої інтереси.
«Що ж це мені так не щастить?» – думала вона, розставляючи по місцях незліченні тарілки: «Що чоловік, ну чи майже чоловік, що роботодавець. В обох ні принципів, ні порядності, тільки голий розрахунок та потяг до слабкої статі. Або це зі мною щось не так, якщо замість нормальних людей я весь час нариваюся на подібних типів. А може вони, нормальні й виродилися вже взагалі? Вимерли як динозаври чи мамонти через зміну клімату?»
Відповідей на ці питання не було, грошей теж і лише весела, попри проблеми, Аринка була для Рити відрадою. Так минуло кілька напружених місяців. Рита працювала з ранку до ночі, хірурги поспішали, плата за житло, що росла, з’їдала останні крихти, а Жора, зірвавши за допомогою Арини куш, не зволив виплатити її матері навіть невеликі преміальні.
В один із погожих днів Рита, щоб розсіяти тугу і розпач, що стискали кліщами горло, вирішила повезти Арину до міського парку. Дорога була неблизька, довелося проїхати майже півміста, але прогулянка вартувала того. Крутилися різнокольорові атракціони, сонце заливало квітучі клумби, а чорні лебеді кружляли біля берегів невеликого ставка, випрошуючи частування.
До речі, вони виявилися не єдиними любителями ласощів. Гучно і відчайдушно цокаючи, по гілках застрибали вогненно-руді білки, побачивши своїми зоряними очима в руках у дівчинки пакетик з горішками. Білки виявилися зовсім ручними. Вони спускалися прямо до рук і акуратно брали горішок, смішно витягаючи при цьому мордочки.
Потім стрімко тікали вгору, з’їдали його і відразу ж поверталися за добавкою. Пакетик пустів, Рита з Ариною сміялися від душі, милуючись симпатичними звірятами і тому, коли за їхніми спинами оксамитовий баритон заспівав іспанською, здригнулися від несподіванки і різко обернулися. Це виявився Хосе, м’яко посміхаючись і піднімаючи у привітанні капелюх.
— Як поживає чарівна маленька сеньйорита? – чемно поцікавився він, вимовляючи слова з невеликим акцентом. – Я дуже радий, що такий прекрасний день став ще прекраснішим завдяки нашій зустрічі.
Рита посміхнулася і відповіла на вітання кивком голови. Далі гуляти вирушили вони вже втрьох.
– А звідки Ви так добре знаєте нашу мову? – Рита вирішила підтримати розмову нейтральним питанням.
— Я тут колись навчався, потім поїхав додому, в Аргентину, а коли наша корпорація почала розширювати міжнародні зв’язки, моє знання мови виявилося дуже доречним, – посмішка Хосе обеззброювала. – Ваша дочка правильно робить, що вчить мови, це їй обов’язково стане в нагоді в майбутньому.
— Ну, про це поки що зовсім не думає. Їй чомусь подобається іспанська і… і все. До того ж вона їй дуже легко дається.
— З таким заповзятливим батьком іспанська вже знадобилася. До речі, чому Ви гуляєте без нього такого чудового дня?
– З батьком …, – Рита задихнулася від образи і гніву. – Та чи знаєте Ви, що її батько … Втім яке вам діло до її батька? А Жора… Жора зовсім їй не батько, я просто мию посуд у його ресторані.
«Що я роблю?», – подумки схаменулась Рита: «Що я наробила? Кіт тепер мене викине на вулицю! Він нізащо не пробачить такий жахливий вчинок!». Але виправляти щось було пізно. Образи взяли гору над обережністю і тепер спантеличений Хосе, насупивши брови, попросив пояснити ситуацію. Подітися було нікуди і Рита коротко розповіла всю свою невеселу історію.
Після закінчення розповіді чоловік дуже збудився. Очі його гнівно виблискували, руки стискалися в кулаки, від хвилювання він перейшов на іспанську, говорячи щось гаряче і темпераментне, раз у раз повторюючи слова «ментиросо» і «десонраза».
— Що він говорить?
— Він лається, дуже сильно лається, – Арина дивилася серйозно і вдумливо, – А Жору називає брехуном, а тата безчесною людиною і не розуміє, як взагалі так можна чинити з жінками та дітьми. Кидати їх одних, повністю припинивши спілкування.
Поступово Хосе взяв себе в руки:
— Я дуже співчуваю Вам у Вашому горі, Рито, – голос його був ще трохи напружений, – але я дуже радий, що ми з Вами сьогодні зустрілися.
– А я не дуже, – чесно зізналася Рита, – тепер власник ресторану залишиться без аргентинських грошей, а я без роботи.
— Вам я, мабуть, теж зможу допомогти. Хоча фінансами не розпоряджаюся. Це повноваження мого зведеного брата Мігеля. Він, як законний син має на це право, – у голосі Хосе посилилося хвилювання, що мимоволі видає складності аргентинських матримоніальних взаємин. – Я просто працюю на нього, але я знаю Мігеля.
Він справедливий і вміє бути вдячним, хто йому допоміг. В даному випадку Ви запобігли його подальшим марним витратам, оскільки з Вашої розповіді я бачу, що Ваш роботодавець – зовсім не той, кого з себе видає. Я попрошу Мігеля допомогти Вам і з роботою, і лікуванням дочки. Такі чудові дівчатка не повинні страждати через підлість та користолюбство дорослих.
З цими словами він узяв Арину за руку і пішов проводжати їх аж додому. Вранці Рита прибігла на роботу раніше, щоб забрати свої речі. Кузьмич був уже на місці. Вислухавши плутану розповідь Рити, він тільки крякнув, схвально потер руки і видав:
— Ну, тепер наш Кіт отримає по повній. Мабуть, і ресторан продавати доведеться. Гроші-то їх він уже, мабуть, профукав на свої хотілки. А тебе твій благородний Луїс Альберто не обдурить, як думаєш?
— Думаю ні, не обдурить. Тільки його звуть Хосе, – похитала головою Рита.
— А-а, одна холера, – махнув рукою Кузьмич, для якого вся Латинська Америка намертво злилася в образи, колись переглянутих мексиканських серіалів. — Головне, щоб Аринці допоміг. Ти хоч відвідувати старого будеш?
— Буду обов’язково, – Рита цмокнула Кузьмича в щетинисту щоку, – Аринка Вас не довчила рахувати іспанською.
Мігель і справді виявився людиною справедливою. За кілька днів до Рити заїхав Хосе і привіз величезного плюшевого собаку та гарні новини.
— Рито, ми пропонуємо тобі місце у нашому офісі. Нічого складного: прийматимеш дзвінки, заварюватимеш каву, відправлятимеш кореспонденцію. Поки що так, потім, якщо все буде добре, придумаємо щось ще. Я думаю, ти впораєшся і навіть зможеш винайняти квартиру. Операцію доньки Мігель теж оплатить, тож давай, домовляйся з лікарями.
— А навіщо Мігелю так дбати про мене? – недовірливо запитала Рита, не звикла, щоб хтось приймав близько до серця її проблеми.
– О, слов’янська натура, у вас все так складно і так глобально, – похитав головою Хосе, – все дуже просто, Рито. З твоєю допомогою брат уникнув зайвих витрат і навіть отримав певний козир. Тепер він може вимагати від нинішнього господаря відшкодувати та виплатити штрафу за нецільове використання коштів. Зважаючи на все, грошей у нинішнього власника на це немає і доведеться розраховуватися рестораном. Таким чином Мігель отримує вигідне придбання, а ти – свою винагороду за допомогу та сприяння. Тепер у тебе немає сумнівів?
– Ні, – задумливо відповіла Рита. – З цього боку я якось ситуацію не розглядала. Ви інші, Ви думаєте якось інакше.
– Це не завжди погано, – посміхнувся Хосе. – А тепер мені час.
Коли за Хосе закрилися двері, Рита опустилася на стілець, охоплена дивними почуттями. Їй дуже подобався цей привабливий чоловік з відкритою і трохи сумною посмішкою, його допомога була така своєчасна і необхідна, але зміна, що намічається, лякала своєю невідомістю, а попередній досвід не давав живити райдужні надії.
— Гаразд, вистачить пустих роздумів, – нарешті обірвала себе вона. – Завтра виходити на нове місце, готувати Аринку до операції, а я розмріялася. Потрібно діло робити, тоді й думок буде менше.
На новому місці Риті сподобалося. Навколишні були привітними, обов’язки посильними, в офісі навіть знайшлися співвітчизники. «Треба буде просити Аришу давати мені уроки іспанської», – до кінця дня подумала Рита: «І самовчитель дорогою не забути б прикупити. Ласкаво просимо, Маргарита Сергіївно, у нове незнайоме життя.»
За тиждень Аришку поклали на операцію. Хосе відвідував її разом з Ритою і все частіше вона помічала в глибині його темних бездонних очей дивний вираз, в якому одночасно поєднувалася задумливість, невеликий сум і якийсь прихований вогонь. За місяць вони вже везли дівчинку додому. Попереду був складний період реабілітації.
Хоча хірурги хором запевняли, що ніяких неприємних несподіванок не має бути. Біля будинку їх зустрів Кузьмич, згріб Аринку в обійми і намагаючись утримати і її, і триповерховий бісквітний торт, створений ним з такої нагоди, потяг свою дорогу ношу до квартири. Хосе та Рита залишилися в машині.
– Чудовий старий, – сказав дивлячись йому вслід Хосе, – Мігель вважає його унікальним професіоналом і такою ж унікальною людиною. Я також.
— Так, Михайло Кузьмич – це справжній подарунок на шляху будь-якої людини. Нам він дуже рідним став.
— Тільки він? – раптом Хосе глянув на Риту, а вона зашарілася і опустила очі.
– Рита, – голос Хосе був дуже серйозний. – Мабуть, настав час сказати. Ви з Ариною теж давно стали мені нечужими. Я полюбив дівчинку і мені дуже небайдужа ти. Я не можу обіцяти тобі золоті гори або хоча б рівень життя, який міг би забезпечити батько Арини.
Я лише службовець в кампанії свого брата, права на спадкування я в силу цілого ряду причин не маю, але я маю інше. Я ніколи не залишу ні тебе, ні її у важкій ситуації. Я хочу, щоб ти відповіла на запитання: чи змогла б ти повністю впустити мене в своє життя і прожити його разом зі мною?
– Я думаю, так, – ледь чутно відповіла Рита, не наважуючись підвести очі.
— Ну, тоді ми зараз підемо святкувати не тільки повернення Арини, а й наші заручини, – рішуче заявив Хосе, вивуджуючи звідкись із-за сидіння величезний букет троянд.
