– За що їй премію? – гидливо підібгала вона губи, – сидить цілий день, телефоном базікає і нігті фарбує! Їй за щастя буде зарплата, яку вона отримує невідомо за що

– Та-ак. Липовецька Ольга Юріївна, двадцять років, незаміжня, закінчила курси діловодства, навіть встигла попрацювати цілий рік секретарем. А чому звільнилася? – Геннадій Полікарпович уважно подивився на здобувачку поверх окулярів.

– А тому що шеф вирішив мені зарплату підвищити, – безтурботно відгукнулася дівчина.

– І не за просто так, мабуть? – примружився директор.

– Ага, – вона нахилила голову і абсолютно спокійно сказала, – захотів, щоб я його прямо на робочому місці за це догоджала.

– Що, так і сказав?

– Ні, сказав ще ясніше, прямим текстом…

– А ти?

– А я його прямим текстом послала, – вона позначила куточками губ легку посмішку, – і назавтра вже була вільна, як пташка в польоті!

– Гаразд, якщо що, у нас таке не практикується. Давай-но краще подивимося, як ти з текстом працюєш. Ось тобі ноут, створюй документ, пиши.

Він почав диктувати досить складний текст, багатий на громіздкі граматичні конструкції. При цьому помітив, що Оля набирає документ практично одночасно з його диктуванням.

– Там адреса є, нагорі, праворуч, перекинь, я подивлюся.

За кілька секунд текст уже був на його комп’ютері. Директор пробіг його очима, схвально хмикнув:

– Молодець, жодної помилки! Добре, тепер іди до Ганни Павлівни, вона тобі покаже, де, що і як, потім йди в кадри, оформлюйся, і завтра виходь на роботу.

– Добре, – дівчина кивнула, і вийшла з кабінету.

“Ну що ж, досить уже перебирати, дівчинка начебто нормальна, працювати може, і не тупа блондинка. Звичайно, Павлівну їй не замінити, та й ніхто замінити не зможе, тож зупинимося на цій Олі”, – подумав Геннадій Полікарпович і зайнявся безпосередньою своєю роботою, викинувши з голови питання заміни секретарки.

Доведеться народу звикати до цієї Олечки, та й йому теж.

Звістка про те, що Ганна Павлівна на прізвисько “Дракониха” йде на пенсію, сколихнула офіс два тижні тому.

Звичайно, вік її був давно не просто пенсійний, а запенсійний, але вона працювала, як і раніше, і, як і раніше, тримала всіх у їжакових рукавицях.

Документообіг працював як атомний годинник, картриджі завжди заправлені, папір у наявності. Усе працює без запинки і коливання, співробітники зайвий раз намагаються не ходити по офісу без діла, а біля секретарського столу і у справі теж.

Для співробітників у неї тільки дві моделі спілкування, крім ділових моментів: сварити їх останніми словами за лінь і недбалість, і скаржитися їм же на те, що її тяжку працю ніхто не цінує.

“Ось піду я від вас, зрозумієте, скільки коштує фунт лиха! Швидко без мене все запустите, бардак розведете! Де, запитаєте, папір для принтера? Закінчився? А чому ніхто не подбав? Павлівна! А немає Павлівни, все, робота пішла під уклін!”

При цьому співробітники хором починали запевняти Павлівну в тому, що вони її люблять і цінують, навіть думки не допускають, що вона може піти.

Але, грім гримнув, і неможливе сталося.

Співробітники передрікали важкі часи: відомо, що хороший секретар – половина офісу. А будь-яка заміна буде нерівнозначна, адже потрібно не тільки володіти хорошими діловими якостями, а й досконало вивчити весь порядок, який Павлівна вибудовувала, за її словами, роками, вникнути в усі нюанси, запам’ятати і вивчити.

Новий секретар оптимізму співробітникам не вселяла. Дуже гарненька дівчинка з милою посмішкою, величезними блакитними оченятами з пухнастими віями, під акуратним чубчиком. Так, фігурка – дивовижна, стрункі ніжки в ажурних колготках, перламутрові довгі нігтики. Але, як то кажуть, симпатична дівчинка – це не професія.

У п’ятницю Оленька приймала господарство у Павлівни, а в понеділок зранку вже зустрічала співробітників, які прийшли, своєю чарівною посмішкою, сидячи на секретарському місці.

Це було дивно і незвично, адже Дракониха ніколи і нікому не посміхалася, включно з шефом та Генеральним, який зрідка заглядав в офіс. Але мила посмішка – це, звісно, чудово, проте всі чекали, яким чином дівчина проявить себе як працівник.

Почалися робочі будні. Оленька сиділа у своєму закутку, щось набирала на компі, щебетала телефоном, перебирала якісь документи. На контакт йшла охоче, шоколадки дуже мило приймала і клала на блюдечко біля монітора.

Однак занадто довгі розмови “не у справі” швидко й акуратно закругляла, а спроби надто двозначних компліментів припиняла різко й рішуче.

У наступні дні все залишалося без змін. Робота йшла своєю чергою, документи вхідні та вихідні слідували за призначенням, техніка працювала справно, кулер повний свіжої води, у кухонній шафці на співробітників чекали три сорти чаю, два види кави, банка з цукром і пакетики сухих вершків.

Змазаний і налагоджений механізм працював як годинник, але всі прекрасно розуміли, що це спадщина і заслуга Драконихи, яка залишила дівчинці офісне господарство в найкращому вигляді. Тепер Оленькине завдання – не дати цьому самому механізму зійти з накатаної колії.

Дні проходили за днями, офіс пережив бурю піврічного підбиття підсумків, і водночас жодного разу не сталося жодного збою.

Співробітники бігали коридорами, кричали в телефон або один на одного в режимі офлайн, але завжди і незмінно Олечка перебувала на своєму робочому місці, зі своєю незмінною милою посмішкою.

Поступово в її закуток сбредались після галасливих скандалів втомлені, злі співробітники – випити чашку кави або чаю, відім’якнути душею, заспокоїтися.

“Око спокою і дали човен”, жартували вони, і, перепочивши трохи, знову кидалися в бучу подій, однак, колишнього запалу вже не було, і поступово сварки між працівниками ставали тихішими й рідшими, а справи вирішувалися швидше і чіткіше.

Так минуло кілька місяців, і на одній з ранкових планерок Геннадій Полікарпович оголосив про те, що наші досягнення удостоїлися не тільки пильної уваги, а й вагомої премії від вищого керівництва.

Після вирішення виробничих питань, перейшли до теми поділу преміальних. Як завжди, відклали частину на банкет із цього приводу, визначили дуже хорошу частку нашому шефові, і не з підлабузництва або під тиском, а абсолютно щиро поважаючи його організаторські здібності і розуміючи, що його заслуга в отриманні цієї премії максимальна.

Далі йшов розподіл по відділах: стільки-то начальнику, стільки-то співробітникам. Охорона, бухгалтерія, відділ кадрів.

– А тепер я попрошу висловитися щодо нашої Олечки. Вона працює тільки півроку, і за корпоративними правилами ще не може брати участь у розподілі цієї премії. Я хочу почути вашу думку з цього приводу, чи можемо ми всі трохи зменшитись, щоб Оля взяла участь у розподілі премії, чи діятимемо, так би мовити, у межах закону?

Керівники відділів почали висловлюватися.

– Я думаю, що достатньо буде запросити Олю на банкет, ця премія зовсім не її заслуга.

– Ні, ну можна символічну суму виписати, щоб дівчинці не прикро було.

Більш різко висловилася дама-головбух.

– За що їй премію? – гидливо підібгала вона губи, – сидить цілий день, телефоном базікає і нігті фарбує! Їй за щастя буде зарплата, яку вона отримує невідомо за що!

– Ну як, невідомо, – знизав плечима шеф, – документація в порядку, техніка працює, вода в кулері завжди свіжа, папір знову ж таки – і для принтера, і для, вибачаюсь, вбиральні.

– За це премію треба Павлівні виписати, хоч вона в нас і не працює вже, – висловила кадровичка, задушевна подруга головбуха, – це вона систему так налагодила, що досі все працює!

– Чесно сказати, – додав один із начальників відділу, – я жодного разу не бачив нашу Олю за якоюсь творчою діяльністю. Ну, ні, звісно, треба віддати їй належне, ту систему, що Павлівна вибудувала, вона не зруйнувала, але це не стільки її заслуга, скільки Павлівни!

– Точно! – підтвердила головбух. – Тут будь-яка впорається, підтримати систему великого розуму не треба!

– Добре! – підбив підсумок Геннадій Полікарпович. – Основні напрямки ми визначили, далі по ходу справи розберемося.

Тиждень добігав кінця, а в понеділок співробітники, прийшовши на роботу, не побачили за секретарським столом звичної вже фігурки і милої посмішки. Оленьки на місці не було. Коли шефа запитали, де Оля, він знизав плечима.

– А навіщо вона вам? Ви ж самі висловилися, що і без неї все буде. Система працює, стежити за нею особливо не треба. Я поки що відправив Олю у відпустку на два тижні, це ніби як відпрацювання, а потім звільню її, напевно. Обов’язки в неї нескладні були, дівчатка з кадрів і бухгалтерії будуть по черзі кілька годин на день приділяти увагу цій роботі, нічого особливого!

Колектив зустрів цю новину з деяким подивом. Гаразд, премію можна було і не давати, але звільняти ось так одразу, “на прохання колектива”…

В обід, як завжди, прийшли до знайомого закутка попити чаю-кави, але замість усміхненої Оленки їх зустріла розсерджена Іра з бухгалтерії, яка судорожно шукала папір для принтера.

Наступного дня з’ясувалося, що час міняти картридж на одному з принтерів. Почали обдзвонювати ремонтні майстерні, але скрізь або потрібно було чекати тиждень, або платити шалені гроші.

Стали дзвонити Олі, щоб запитати, куди звертатися, але її телефон мовчав. Нарешті хтось звернув увагу на роздрукований список, що висів на найвиднішому місці.

Зателефонували туди, хлопці-майстри пообіцяли зробити все за хорошою ціною і без затримок, але висловили образу, чому Оленька сама не подзвонила?

Дурна Ірочка не знайшла нічого кращого, як ляпнути, що Оля у нас уже не працює. Хлопець невизначено хмикнув, і сказав: “Дуже шкода”. Майстри зробили все, як обіцяли, але наступні замовлення приймали вже на загальних засадах – у порядку черги і без знижок.

Потім закінчився папір для принтерів і вода в кулері. Шеф періодично гарчав: “Де роздруківка звіту, чому досі не готово?” половина бухгалтерії метушилася офісом, намагаючись розв’язувати питання, які раніше розв’язувалися самі собою завдяки “налагодженій системі Павлівни”, і водночас виконуючи свої прямі обов’язки.

На п’ятничній планерці шеф розніс усіх на шматки, обіцяв усю премію заморозити, банкет скасувати, а декого (при цьому обвів присутніх важким поглядом) понизити на посаді.

За день сталося ще кілька збоїв, а кульмінацією стала відсутність улюбленого шефового сорту чаю, який Оленька заварювала йому в обід, і без якого він просто не міг працювати.

А ввечері в його кабінеті зібралося кілька людей із проміжного начальства, і, принісши щире каяття, попросили скасувати звільнення Ольги.

– Ага, дійшло до вас? Начальники хрінові, вас би всіх у кур’єри розжалувати, не бачите людей! Наша Павлівна була хорошим працівником, не сперечаюся, але вона свій імідж уміло підтримувала постійним скигленням на тему, що її ніхто не цінує, і без неї всі пропадуть.

А Оля все робила мовчки! І не за системою Павлівни, а за своєю власною системою! Усі її контакти з ремонту принтерів, закупівлі паперу, води та інших дрібниць вона вибудувала сама. Ви бачили, як реагували всі ці постачальники, як вони різко змінювали тон, коли дізнавалися, що Оля в нас уже не працює?

Ніхто з вас навіть не здогадується, що дівчинка в найперші свої вихідні попросила дозволу і прийшла в офіс, навела свій порядок, побудувала свою систему. І потім ніколи не вдавала з себе незамінну, хоча, по суті, була нею. А до кого ви приходили випити кави в тиші, відм’якнути душею, поскаржитися на злих колег?

Гаразд, я бачу, хоч і пізно, але до вас дійшло. Я відправив Олю в невеликий тур – відпочити, відійти від турботи добрих колег, а їм, цим колегам, трохи розплющити очі.

Якщо дівчинка не передумає, вона з понеділка вийде на роботу. Сподіваюся, питання премії для Олі більше не виникне?

У понеділок усі з трепетом вбігали до офісного приміщення, і полегшено зітхали: співробітників знову зустрічала мила посмішка Ольги.

За кілька днів дівчина навела колишній порядок у всіх справах, і офісне життя увійшло в нормальну колію. Усім співробітникам було дано гарний урок, і всі нарешті навчилися розуміти різницю між чітким виконанням своїх обов’язків та імітацією бурхливої діяльності.

You cannot copy content of this page