Кажуть, що доля випробовує нас не тоді, коли ми до цього готові.
Того сірого квітневого ранку, коли Марина опустилася в крісло навпроти директора й почула його пропозицію, вона зрозуміла: інколи вибір між відданістю й амбіціями – це вибір між тим, ким ти є, і тим, ким хочеш стати.
Марина поправила руде волосся перед дзеркалом і поморщилася. Ні, цей хвіст їй безумовно не пасував. Вона дістала гребінець і почала перевтілюватися в ділову акулу. Саме такий образ їй був потрібен сьогодні.
Телефон пілікнув повідомленням. Олена, звісно. Хто ж іще писатиме о сьомій ранку?
“Чула, що Михалич збирає позапланову нараду. Може, премії роздаватимуть?”
Марина посміхнулася. Якби Олена знала правду… Подруга була не просто колегою, а найкращою подругою ще зі студентських часів. Саме вона три роки тому і привела Марину в цю компанію, замовила слівце перед керівництвом.
“Поживемо – побачимо”, – набрала у відповідь Марина.
Учорашня розмова з директором досі лунала у вухах.
– Розумієш, нам потрібна людина з хваткою. Твоя кандидатура ідеально підходить на місце керівника відділу. Але є одна умова.
Михалич побарабанив пальцями по столу.
– Штат потрібно скоротити. І почати доведеться з Олени Вікторівни.
– З Олени? Але чому?
– Вона хороший фахівець, не сперечаюся. Але занадто м’яка. Не вміє тиснути на клієнтів, вибивати вигідніші умови. А нам потрібні результати. Ти впораєшся?
Марина пам’ятала, як затремтіли руки. Звільнити Олену? Ту саму Олену, яка допомагала їй пережити розставання з Ігорем? Яка сиділа з нею ночами, коли пішла з життя мама?
– А якщо я відмовлюся?
– Тоді ми знайдемо іншого керівника. Але, боюся, та людина може і не бути настільки лояльною до решти співробітників відділу.
Натяк був прозорим – або вона звільняє Олену, або новий начальник звільнить їх обох.
Оклад керівника був утричі більшим за поточний. А ще премії, соцпакет, службова машина… Марина якраз пригледіла нову квартиру, і ця посада вирішила б усі проблеми з іпотекою.
– Я згодна.
Тепер, стоячи перед дзеркалом, вона намагалася знайти виправдання своєму рішенню. Зрештою, це бізнес. Нічого особистого. Вона навіть допоможе Олені знайти нову роботу. І взагалі, може, це на краще? Олена давно хотіла змінити сферу діяльності…
Телефон знову піликнув.
“Захопи мені кави. Я сьогодні не встигла поснідати”
Марина заплющила очі. Господи, як же все складно…
– Тримай свій улюблений лате, – Марина поставила стаканчик на стіл подруги. – Чого не снідала?
– Уявляєш, Дмитро всю ніч температурив. Ледве вклала о п’ятій ранку.
Олена виглядала втомленою, під очима залягли тіні. Вона потягнулася до кави і зробила жадібний ковток.
– М-м-м,дякую, ти диво! Як ти тільки пам’ятаєш, який сироп мені додавати?
“Три роки майже щодня носити тобі каву – запам’ятаєш і не таке”, – подумала Марина. А вголос сказала:
– Слухай, може, візьмеш відгул? На тобі обличчя немає.
– Та ти що! У мене сьогодні важлива зустріч з “Альфа-будом”. Півроку їх підгортала, нарешті погодилися на презентацію.
Марина здригнулася. Точно, “Альфа-буд”. Найжирніший клієнт у цьому кварталі. Якщо Олена підпише з ними контракт, її буде складніше звільнити…
– Може, я сама з’їжджу? Ти ж знаєш, я в курсі проекту.
Олена здивовано підняла брови:
– З чого така турбота? Ти ж начебто свого клієнта ведеш.
– Ну… – Марина зам’ялася. – Просто бачу, що ти ледве на ногах стоїш.
– Не переживай. Я впораюся, – Олена посміхнулася. – Знаєш, я вчора думала… Пам’ятаєш, як ми з тобою починали? Двоє дівчат після універу, без досвіду, тільки з палаючими очима. А тепер подивися – ти найкращий менеджер кварталу, я теж не відстаю…
“Якби ти знала, який я менеджер”, – Марина відчула, як до горла підступає клубок.
– Так, усі по місцях! – пролунав голос Михалича. – Через п’ять хвилин загальний збір!
Співробітники потягнулися в переговорну. Марина йшла останньою, дивлячись у спину подруги. На світло-бежевому жакеті Олени залишився слід від олівця – напевно, син обіймав на прощання. Така звична, рідна Оленка…
У переговорній Михалич насамперед представив нового керівника відділу. Тобто її, Марину. Олена радісно заплескала в долоні голосніше за всіх.
– Я ж казала, що ти далеко підеш! – шепнула вона, обіймаючи подругу після зборів.
“Дуже далеко. Прямо по головах”, – подумки погодилася Марина.
Весь день вона не знаходила собі місця. Олена помчала на зустріч з “Альфа-будом”, а Марина методично складала план. Як звільнити людину, яка довіряє тобі більше за всіх на світі? Як зробити це… не так боляче?
Телефон задзвонив ближче до вечора.
– Маринка! – голос Олени дзвенів від щастя. – Вони підписали! Уявляєш? На всю суму, без знижок! Я їду в офіс, відзначимо?
– Вибач, Олено, не можу сьогодні, – Марина намагалася говорити якомога більш буденним тоном. – Справи навалилися з новою посадою.
Насправді, вона просто не могла зараз бачити щасливе обличчя подруги. Особливо після такої перемоги.
– Ну й добре, тоді завтра відзначимо! – не засмутилася Олена. – Все одно я вже в заторі стою, хвилин сорок ще їхати.
“Сорок хвилин”, – Марина відкрила пошту і почала писати листа в HR. Потрібно було встигнути підготувати документи до повернення Олени.
Михалич заглянув до її кабінету за півгодини.
– Ну що, вирішила питання?
– Працюю над цим.
– Марино, – директор присів на край столу. – Я ж бачу, як тобі важко. Але зрозумій, це бізнес. Тут немає місця сентиментам. Або ти, або тебе.
– Вона щойно великий контракт уклала…
– І що? – Михалич знизав плечима. – Думаєш, вона перша, хто приносить прибуток компанії? Незамінних немає. А ось таких, як ти – одиниці. Уміють ухвалювати складні рішення.
Він помовчав і додав:
– У тебе час до кінця місяця. Інакше я знайду іншого керівника. Більш рішучого.
Коли Олена повернулася, Марина вже пішла додому. Уперше за три роки вони не попрощалися наприкінці робочого дня.
Удома вона налила собі червоного і відкрила ноутбук. На екрані світився незакінчений документ про звільнення. Марина сьорбнула прямо з пляшки.
У голові крутилися уривки спогадів. Ось вони з Оленою сидять в університетській їдальні, ділять останній пиріжок. Ось Олена тримає її за руку в лікарні, коли маму відвозять у реанімацію. Ось вони святкують її першу угоду…
Телефон висвітив повідомлення: “Ти чого втекла? Я там тістечка принесла, твої улюблені еклери. Залишила на твоєму столі, завтра з’їси.”
Марина вимкнула телефон.
Наступного дня вона прийшла в офіс раніше за всіх. Еклери справді лежали на столі, акуратно запаковані в красиву коробочку. Зверху записка: “Найкращій подрузі і тепер уже начальниці!”
Марина зім’яла записку і викинула коробку у відро для сміття. Час було діяти.План дозрів ще вночі. Потрібно було створити умови, за яких Олена сама захоче піти. Так буде… гуманніше?
Насамперед Марина перемістила Олену в інший кабінет – подалі від вікна, у самий кут. Формально – через “реорганізацію робочого простору”. Насправді там було задушливо і погано працював кондиціонер.
– Дивне рішення, – знизала плечима Олена, перетягуючи речі. – Але ти тепер начальник, тобі видніше.
Наступним кроком стала передача всіх великих клієнтів Олени іншим менеджерам. Зокрема й свіжопідписаного “Альфа-буду”.
– Але чому? – у голосі подруги вперше зазвучало здивування. – Я ж стільки сил у них вклала!
– Олено, нічого особистого. Просто компанія змінює політику роботи з ключовими клієнтами.
Марина старанно дивилася в монітор, уникаючи зустрічатися очима з подругою.
– Гаразд, – зітхнула Олена. – Значить, буду працювати з іншими. До речі, може, сходимо пообідати? А то ти весь тиждень кудись пропадаєш.
– Вибач, зайнята.
Наступні два тижні Марина методично виконувала план. Вона навантажувала Олену безглуздою роботою, змушувала переробляти звіти по кілька разів, призначала зустрічі наприкінці робочого дня.
Але Олена трималася. Вона так само приходила раніше за всіх і йшла пізніше. Так само посміхалася і намагалася жартувати. Тільки під очима з’явилися кола, а на роботу вона стала приходити не в улюблених сукнях, а в строгих костюмах.
– Знаєш, – сказала якось Олена, зіткнувшись із Мариною біля кавомашини, – я все розумію. Нова посада, відповідальність. Але ми ж подруги. Може, поговоримо?
– Про що? – Марина демонстративно подивилася на годинник.
– Про те, що відбувається. Ти уникаєш мене, завалила роботою…
– Олено, – Марина постаралася, щоб голос звучав холодно, – давай не будемо змішувати особисте і робоче. Ти не справляєшся з обов’язками, ось і все.
У Олени здригнулися губи, але вона швидко взяла себе в руки.
– Добре, як скажеш. Просто… я сумую за нашою дружбою.
Марина промовчала. Вона розвернулася і пішла до себе в кабінет, відчуваючи, як по щоках течуть сльози.
Увечері пролунав дзвінок від Михалича:
– Ну що там у тебе? Коли вирішиш питання?
– Працюю над цим.
– Марино, – у голосі директора з’явилися сталеві нотки, – у тебе залишилося три дні. Або ти звільняєш її, або я звільняю вас обох.
Наступного дня в офісі з’явилася ефектна брюнетка з папкою документів. Марина одразу зрозуміла – це той самий “інший керівник”, яким погрожував Михалич.
Олена теж помітила незнайомку.
– Хто це? – запитала вона, коли брюнетка зникла в кабінеті директора.
– Не твоя справа, – відрізала Марина.
До обіду вона викликала Олену до себе. Руки тремтіли, коли вона діставала заздалегідь підготовлені документи.
– Присядь.
Олена опустилася в крісло. На її обличчі застиг якийсь приречений вираз.
– Олено Вікторівно, – Марина спеціально використала офіційне звернення. – У зв’язку з реорганізацією компанії…
– Почекай, – перебила її Олена. – Можна я сама?
Вона дістала з сумочки конверт.
– Це заява про звільнення. За власним бажанням.
Марина завмерла.
– Що?
– Я все розумію, Марино. Правда. Мені ще три тижні тому зателефонували з HR іншої компанії. Сказали, що хтось порекомендував мене як чудового фахівця. Запропонували зарплату вдвічі більшу.
– І ти мовчала?
– Чекала, коли ти сама скажеш. Сподівалася, що помиляюся, що мені просто здається… – Олена сумно посміхнулася. – Знаєш, я ж одразу зрозуміла, що відбувається. Не така вже я й дурна.
– Олено, я…
– Не треба, – вона підняла руку. – Не виправдовуйся. Я навіть вдячна тобі.
– За що?!
– За те, що показала: у бізнесі немає друзів. Тільки інтереси. Я справді була занадто м’якою. Але це минеться.
Марина дивилася, як подруга встає і йде до дверей. Чомусь саме зараз, коли все вирішилося само собою, стало нестерпно боляче.
– Почекай! Давай хоча б попрощаємося нормально? Сходимо кудись увечері?
Олена обернулася:
– Навіщо? Ти ж сама сказала – не потрібно змішувати особисте і робоче.
Вона вийшла, акуратно прикривши за собою двері.
Марина сиділа, дивлячись на конверт із заявою. За вікном накрапав дощ. Десь у коридорі цокали підбори тієї самої брюнетки – тепер уже непотрібної заміни.
Телефон пілікнув повідомленням. Михалич: “Зайди до мене. Обговоримо твою премію за виконання завдання”.
Марина повільно набрала відповідь: “Ідіть ви до біса. Заява про звільнення буде у вас за годину”.
Через три місяці Марина сиділа в кафе навпроти свого старого офісу. Вона спеціально вибрала столик біля вікна, щоб бачити знайомі вікна десятого поверху.
Після її відходу багато що змінилося. Та сама брюнетка все-таки зайняла місце керівника і, як говорили колишні колеги, влаштувала у відділі справжній терор. Половина співробітників уже звільнилася.
Телефон завібрував. Повідомлення від Олени: “Я на парковці. Біла тойота”.
Марина розплатилася і вийшла з кафе. Вони не бачилися з того самого дня. Олена відповіла на її дзвінок тільки вчора, та й то не одразу погодилася зустрітися.
Машина справді стояла на парковці – новенька, вочевидь щойно з салону. Олена сиділа за кермом, у строгому діловому костюмі та з новою стрижкою. Вона виглядала… іншою.
– Привіт, – Марина ніяково помахала рукою.
– Сідай, – Олена кивнула на пасажирське сидіння. – Тут недалеко є гарне місце.
Вони їхали мовчки. Марина крадькома роздивлялася подругу. Колишню подругу? В очах Олени з’явилася якась нова твердість, від колишньої м’якості не залишилося й сліду.
– Приїхали, – Олена припаркувалася біля невеликого ресторанчика.
Вони замовили каву. Марина крутила в руках чашку, не знаючи, з чого почати.
– Як ти? – нарешті запитала вона.
– Чудово, – Олена посміхнулася. – Знаєш, ти зробила мені послугу. Правда. У новій компанії я швидко зрозуміла: або ти з’їдаєш, або з’їдають тебе. Тепер у мене свій відділ, два великі проекти і підвищення за півроку.
– А як Дмитро?
– Нормально. У садок пішов. Щоправда, тепер його забирає няня – я часто затримуюся на роботі.
Повисла пауза.
– Олено, я маю пояснити…
– Не потрібно, – перебила її Олена. – Правда, не потрібно. Я покликала тебе, щоб сказати спасибі.
– За що?!
– За урок. І ще… – вона дістала з сумочки конверт. – Це запрошення на співбесіду. У мій відділ. Місце старшого спеціаліста, зарплата вища за твою колишню.
Марина розгублено дивилася на конверт.
– Але… чому?
– Тому що ти – єдина, хто пішов сам, коли тебе змушували робити підлість. А значить, у тебе є те, що не можна купити або натренувати – порядність.
Олена допила каву і встала.
– Подумай над пропозицією. Але врахуй – тепер я начальник. І я вже не та м’яка Оленка, яка носила тобі еклери.Спеціально для сайту Stories
Вона поклала на стіл гроші за каву і попрямувала до виходу. Біля дверей обернулася:
– І так, Марино… Я теж сумую за нашою дружбою.
Але це вже зовсім інша історія…
