Чоловікові п’ятдесят, заядлий холостяк. Ровесниця Жанна Михайлівна розтопила лід в його в грудях красою та аристократичною невибагливістю. Здається, вона із задоволенням харчувалася одними анекдотами, які цитував Михайло Іванович, коли вони прогулювалися парком.
За три дні одноманітного гуляння вона не попросила ні варену кукурудзу ні збитень з пиріжком, якими торгували в осінньому парку. Гуляє з червоним носом алеями і їсть повітря. Сама так і заявила:
— Михайло Івановичу, — каже, — повітря добре, солодке і кукурудзи не треба, – і регоче.
І Михайло Іванович регоче щасливий, що покупка відкладається. Точно це не кукурудза, а хутряне пальто. Чоловік був на сьомому небі, що зустрів жінку, яка їсть повітря, а не гроші і мозок. То був його ідеал!
Така невибаглива та мініатюрна, що Іванович не сумнівався у її практичності. Вважай, не їсть, одягатися може у секції для дівчаток 10-12 років. І при цьому, у неї дуже гарна фігура з ідеально окресленим принадами.
— Спробуйте, яка смачна та ситна. Як кукурудза… — частувала вона кавалера горобиною
Той покірно жував із телячим обличчям і погоджувався. Здається, він вирішив даремно зірвати перший поцілунок. Накинувся на супутницю на лаві під палаючим апельсиновим кленом… Насилу відсторонивши Михайла Івановича, вся розчервоніла, Жанна хапнула кисню і брязнула:
— З тобою, Михайле Івановичу, тільки в кіно цілуватися. У темряві непроглядній.
Той вважав себе першокласним чоловіком і поблажливо пожартував:
— Такий страшний?
— Пристрасний… – відповіла та й грайливо шпурнула йому в обличчя кленовий гербарій, збивши рогові окуляри та кепку.
– Богиня! – простогнав закоханий, накинув оправу і миттю зібрав сто двадцять шостий гербарій на славу кохання.
За три дні лісопаркового роману цей останній романтик зібрав і підніс Жанні стільки листя – прибиральник із садовим пилососом й поряд не стояв, а більше чекати не доводилося, бо Михайло Іванович був конкретний жлоб
Лампочку у холодильнику вивернув, а на зиму зовсім його відключав. Тримав провізію за вікном, а щоб не витрачатися на фанеру та гвіздочки для ящика, повісив блок від кондиціонера, який приніс зі смітника. Естетично та практично. І цей пан мав ще безліч хитрощів щодо економії коштів.
– Хоча, – зітхає Жанна, – яке нині кіно, одні бійки. Ось раніше… Ах, Раба кохання, Пірати двадцятого століття. А зараз, цирк, а не кіно. Правильно?
Іванович вірнопідданськи зняв рукавичку, і… став як укопаний. Закралися підозри – його хочуть розкрутити на цирк із дорогим буфетом та двома антрактами. І з ведмедями-аферистами. А Жанна продовжує:
— Подивишся, – каже вона, – тяжко, і тягне в шинок напитися. Правильно?
Тут Михайло усвідомив, що, незважаючи на опцію бути аристократкою, обраниця – звичайна жінка. Їй хочеться в кіно, цирк і навіть посидіти десь хоч із баночкою газованки.
Розум підказував – біжи, але кохання вже попросило пристебнутися і запустило безжальний таксометр. Минаючи зайві витрати, Михайло одразу запросив Жанну до ресторану.
Була спокуса зекономити – запросити даму відразу до себе, але не той випадок – Михайло Іванович задумав одружитися з Жанною і мега-економно зажити під боком доброї тітки. На її території, а свою квартиру здавати.
У неї трикімнатна квартира, дача і дочка давно з’їхала, тому дрібнитися було не можна. Збираючись на побачення, Іванович обмірковував, як приголомшити Жанну розмахом.
– Який ще букет! – підбадьорював він себе. – Навмисне запізнюся трохи. Збрешу, стояк прорвало – не квартира, а водосховище. От і не встиг за трояндами. Повірить, дурненька.
Щоб не витрачатися на їжу та напої, поїв макарони і прийняв двісті горілки.
— А щоб на таксі не проводжати, скажу, що на районі з’явився таксист маніяк, о!
Задоволений собою, Іванович накинув піджак і пройшов до комоду, де ховав гроші. Торкнувшись купюр, він завмер. Промайнула звична спартанська думка: “Може, ну його?”
Але трикімнатні хороми та дача стояли у уяві. Неохоче відрахував нечувану суму. Тільки щоб картинно розкрити гаманець під час розрахунку, – натякнути жінці, де сила.
— Що ви, Михайле, які ще квіти, коли у вас стояк! – відмахнулась інтелігентна жінка, взяла його під лікоть, і посунула до входу в ресторан. – Ходімо, вам треба випити…
Сіли. Подали меню. Ціни… Ціни натягли Михайлу Івановичу невимушену, але якусь мертву посмішку. Жанна прийшла на виручку, каже:
– У мене принцип – плачу за себе сама, ми не настільки близькі, але, сподіваюся, сьогодні це зміниться… – і глянула туманно.
Від таких гучних комюніке про економічне співробітництво у Михайла Івановича навіть піднялося все всередині. Впоравшись з емоціями, він все ж таки наполіг розділити витрати порівну. Жанна погодилася, мило потиснувши плічками, зізналася:
– Я сьогодні така голодна – слона з’їм. З хоботом та вухами!
«Та хоч двох слонів…» – з ніжністю посміхнувся Михайло Іванович на її невинний апетит і легку вдачу. Покликав офіціанта і поблажливо відкинувся на стільці, спостерігає, як зайчик водить пальчиком прейскурантом.
– Що хочете на закуску? – спитав офіціант.
— Порція олів’є, чарка горілки, – кинув Іванович.
А Жанночка обрала дещо інше:
— Двісті Хеннессі, млинці з чорною ікрою, карпаччо з оленини, баличок білуги, салат із крабами та раковими шийками, один коктейль.
У Михайла Івановича витягнулося обличчя. Ні, не почулося, офіціант слово в слово промовив замовлення і зник. Миттю принесли все. Жанна закушувала і щебетала, а Іванович перемішував олів’є і намагався уявити, скільки коштуватиме балик зі зникаючого білого дельфіна?
Про делікатесну білугу через аскетизм він не чув. Було ще каре ягняти під трюфельною підливою та вино, осетринка, тірамісу, лікер. Три дні на свіжому повітрі і Жанну Михайлівну як підмінили.
За вухами тріщить – такий апетит нагуляла. «Очуміти… – не вірив очам Іванович. – Може, хвора?» Не встиг схаменутися, як подали рахунок. Михайло Іванович глянув і язик заціпенів від суми рахунку.
Він важко перекинув у рот горілку, впустив руку зі чаркою на коліна. Очі намокли, охопила слабкість.
— І недорого навпіл. Правильно? – усміхнулася Жанна і пірнула в сумочку, щось муркочучи. – Михайле! – весело каже за мить. – Я взяла не той рідікюль. Гаманець залишився вдома.
— Ну-ну… – без сил промовив Іванович. – Не на… не треба…
– Ще чого! – спалахнула Жанна. – Зараз їдемо до мене, і я віддам. Жодних не треба!
За сумлінням, Михайло Іванович хотів сказати «не треба брехати», але лише слабо махнув рукою і витяг гаманець з нечуваною сумою. Розплатившись останніми за таксі бізнес-класу, залишив автомобіль, і похитуючись, рушив за Жанною. Біля під’їзду та тупнула ногою:
– Міхайле! Вітаю, ключі від квартири, зрозуміло, у сумочці, де й гаманець. А двері я зачинила! Це ж треба так…
Михайло Іванович по-турецьки сів на асфальт, і, розгойдуючись, чи то заплакав, чи то почав молитися, сховавши обличчя в долонях.
– Не хвилюйся, Михайле. Я в подруги переночую, у сусідньому під’їзді, у тебе ж потоп. Завтра подзвоню, порахуємось – у мене принцип. Дякую за чудовий вечір.
Поцілувала в маківку і пішла. Більше він її не бачив. Номер не відповідав. Михайло Іванович чатував біля будинку з молотком за пазухою цілий тиждень – нікого. Розум підказував – біжи, але кохання вже попросило пристебнутися і запустило безжальний таксометр.
