Щороку ми святкуємо день народження мого чоловіка вдома з ріднею. Різні родичі з’їжджаються до нас. Деякі навіть без запрошення. І я змушена їх усіх нагодувати, а когось навіть залишити на ночівлю.
Ми вже настільки звикли до настирливості родичів, що навіть нікого не запрошуючи, я проводжу на кухні не менше двох днів, щоб приготуватись до десятка голодних несподіваних гостей.
На подарунки гості, як правило, не розщедрюються. Сама їхня поява у нас та увага до іменинника для них вже пристойний подарунок. Залишаються гості на всі вихідні, тож підготовка до їхнього приїзду не особливо допомагає.
Весь час мені доводиться жити на кухні та з натягнутою усмішкою вислуховувати забаганки. З кожною появою цих гостей я все більше переконуюсь, що для родичів іменини чоловіка просто нагода зібратися.
Тому що окрім звичного привітання та побажань мій чоловік більше не отримує жодних знаків уваги. Цього року я вирішила змінити тактику. За тиждень до дня народження я зателефонувала родичам і сказала, що цього року ми хочемо святкувати вдвох.
Тож я готувати нічого не буду. Ще я натякнула, що якщо хтось все ж таки вирішить заглянути, то нехай приходить зі своєю їжею. Першою пішла на задню свекруху.
У неї не було часу на те, щоб щось готувати, та їх уже запросили друзі на ті вихідні. А за нею зникли з горизонту та інші родичі. Тільки двоюрідний брат чоловіка з дружиною та дітьми заїхали до нас із тортом.
Як я й казала, я нічого не готувала. З їжі у нас була тільки піца та суші. Дружина брата дуже здивувалася та запитала, що є для дітей. Я відповіла, що нікого не запрошувала. Відповідно, я нічого не готувала.
А чим годувати її дітей, то вже її турбота. Тоді родичі встали та пішли. Торт забрали із собою. А ми з чоловіком лише зітхнули від полегшення. Нам давно не було так добре, як в той день.
Звичайно, після всього, що сталося, вся рідня чоловіка на мене ображається. Та й на нього також. А я скажу, нам же краще. Менше гостей, спокійніше життя! Я ж не прислуга їх всіх обслуговувати.
