— Синку, ми тут з батьком подумали, і ось що вирішили. Віддамо вам з Вірою нашу квартиру, а самі до бабусі переїдемо. Скільки ви можете по орендованих квартирах поневірятися.
Тим більше ви плануєте другу дитину, трикімнатна квартира до речі буде. А ми в гості будемо до вас приїжджати. Ну, може, коли родичі якісь приїдуть, до вас тоді заселяться, у бабусі місця стільки не буде, щоб їх розмістити. Ну, як тобі такий варіант?
— Дякую, мамо, було б непогано. Сподіваюся, родичі нечасто будуть приїжджати?
— Ні, звичайно, синку. Живіть на здоров’я!
У цій квартирі Ілля виріс. Після весілля недовго пожили з його батьками. Дружина Віра не змогла ужитися зі свекрухою, і прийняли рішення орендувати житло. Ілля планував взяти квартиру в іпотеку, і мамина пропозиція була виходом із ситуації.
Зробили ремонт, купили нові меблі, старі забрали батьки. Все складалося якнайкраще. Розташування було дуже вдалим, недалеко центр і море. Тепер частіше будуть вибиратися з родиною на пляж.
Віра розбирала речі в шафі, наспівуючи пісеньку. Настрій чудовий, вихідні попереду. Пролунав дзвінок у двері. Ілля, напевно, ключі забув вдома, коли в магазин йшов. Але це був не він.
— Вітаю, дорогі родичі. Ось ми і дісталися, нарешті, до вас. Михайле, заходь, чого на порозі топчешся, і Льоню підштовхни, а то в телефоні своєму.
— Вітаю, а ви, вибачте, хто?
— Ну, як же… Я тітка Ліда, сестра твого свекра, це мій чоловік Михайло і син Льоня. У нас відпустка, ось ми і вирішили на море рвонути. Згадали, що у нас тут родичі. Зателефонувала братові, а він каже, так там мій син тепер живе, поїдьте до нього. І ось ми тут. Познайомимося ближче, поспілкуємося.
Віра з подивом дивилася на родичів, які з’явилися. Ніхто її навіть не попередив, як так?
— Ну, проходьте. Їсти, напевно, хочете з дороги?
— Та ми в кафешку заскочили, але ще раз перекусити не відмовимося, так, Льоня? У нього апетит просто звірячий, їв би і їв… Та ще й повітря у вас таке, мабуть, апетитне…
І тітка Ліда голосно засміялася. Михайло з Льонею скромно сиділи на дивані. Віра пішла накривати стіл. Тітка Ліда діловито діставала речі з валізи і вішала на стілець.
-А у вас діти хоч є? А то моєму Льоньці компанія потрібна буде, з нами він не особливо — то, одноліток потрібен.
— У нас син, в дитячий садок ходить.
— Ой, малятко ще, значить. Ну нічого, і такий підійде. Льонька з ним в кімнаті буде? Розкладачка є?
– Ні. Не було потреби її купувати…
– Тепер є. Адже ми в перший, але не останній раз приїхали, так, Михайле?
Михайло буркнув щось незрозуміле, але їй і не потрібна була його відповідь. Вона звикла сама все вирішувати.
— І надовго ви приїхали?
— А це як піде. На тиждень-два, а там буде видно. Насититися хочемо теплим сонечком на рік вперед.
Віра була в шоці. Ось вже звалилися на їхню голову родичі… Грюкнули двері, Ілля прийшов.
— Ну, привіт, дорогий племіннику! Ми тебе маленьким ще пам’ятаємо, а ти вже он який! Це я, тітка Ліда, не впізнав мене? Ми до вас погостювати, познайомитися ближче. Місто нам покажете, на морі покупаємося… Пару тижнів, думаю, нам вистачить.
Ілля привітався і вийшов з квартири.
— Алло, мамо, що це за новини? Ви навіщо до нас тітку з чоловіком прислали? Чому не попередили? У нас, взагалі-то, свої плани були. Що нам тепер робити з цими гостями? Я її раніше не знав, а тепер повинен розважати тут?
— Ілюша, ну вона ж твоя тітка, це нормально, коли в гості приїжджають. Не попередили, бо хотіли зробити сюрприз. Батько з нею не дуже ладнав завжди, нехай у вас поживуть, шкода вам чи що?
— Нормально ви придумали… А може ми з Вірою проти, про це ви не подумали?
— Ну, синку, я ж попереджала, що можуть приїхати родичі або друзі, квартира — то наша, можна потерпіти тиждень-другий…
— Мамо, у нас тут не гуртожиток, взагалі-то, і ми теж маємо свою думку. Дзвони їй і кажи, що хочеш, щоб їх тут завтра не було. Ми з Вірою і з сином їдемо в гості до друзів, не залишимо ж ми їх одних у нас вдома?
— Синку, я можу під’їхати і побути з ними, поки ви будете у від’їзді.
— Ні, так не піде. Ви їх до нас відправили, ви їх і забирайте собі.
Ілля скинув дзвінок і повернувся в квартиру. Тітка Ліда сиділа за столом і з апетитом наминала величезний бутерброд з ковбасою. Поруч сидів її син Льонька, з набитим ротом.
— Їж, Льоню, ось ще я тобі 3 бутерброди зробила. Ковбаска смачна така у вас. Бери ось огірочок, помідорочок, не соромся, ми ж не чужі.
Віра стояла в дверях з кислим обличчям. Ілля зайшов у вітальню. Там на дивані хропів дядько Михайло. Аромат від його шкарпеток заполонив весь простір, аж до різі в очах. Ілля скривився. З кімнати злякано виглядав син Микита.
— Ой, заснув Михайло, втомився з дороги. Ну, нехай поспить. Я теж відпочила б з дороги, де можна?
Віра вказала кімнату, тітка пішла. Через 5 хвилин пролунало хропіння. Віра схопилася за голову від «передчуття» веселого тижня.
Наступного дня приїхала свекруха і забрала «дорогих» гостей, пояснивши їм, що бабуся дуже хоче їх прийняти у себе. У тісноті, та не в образі. Віра з Іллею з полегшенням зітхнули.
— Ох, синку, пару днів вони гостювали, всі нерви вимотали, батько з сестрою посварилися, дитячі образи спливли, і вони поїхали…
— Мамо, будь ласка, не треба більше нікого до нас відправляти, ми ж не готель. Ну добре, там ще близькі, з ким ми спілкуємося, і кого раді бачити…
— Синку, я зрозуміла… Слухай, до мене подруга дитинства збирається з онуками, готель так дорого, ну куди я її розміщу, а у вас стільки місця. Я поговорю з Вірою. Квартира моя, маю право…
— Мамо, ти мене не зрозуміла і зовсім не чуєш… Забирай свою квартиру, ми з’їжджаємо і беремо іпотеку. Спокійно зате жити будемо! Інакше у нас тут прохідний двір буде, адже квартира твоя…
***
— Зіно, уявляєш, Ілля виїхав з квартири. Каже, я там не господар, і гостей твоїх мені не треба, терпіти їх. Ось і роби добро… Від щирого серця, живіть, дітки, а він…
Невдячний! Так що, приїжджай з онуками, погостюєте спокійно! А він нехай як хоче тепер!
Спеціально для сайту Stories
