— Тату, відчиняй ворота, ми не збираємося тут стояти до вечора! — дзвінкий, незвично різкий голос Аліни розрізав ранкову тишу дачного селища.
Я відклав шуруповерт і витер піт з чола. Серце радісно забилося. Ми з Валентиною чекали на цей день як на манну небесну. Дружина три дні не виходила з кухні, складаючи меню, якому позаздрив би пристойний ресторан. Холодець, три види салатів, маринований за особливим рецептом ошийок, домашні наливки — все для них.
— Іду, донько, йду! — крикнув я, поспішаючи до хвіртки. — Валя! Чуєш? Наші приїхали!
Валентина вилетіла на ґанок у ошатному фартуху, сяючи, як травневе сонечко. Вона вже подумки розсаджувала всіх за стіл, накритий під старою яблунею. Білосніжна скатертина, важкі столові прибори — вона обожнювала естетику сімейних обідів.
Темно-синій седан Гени загальмував біля самих воріт. Задні двері розчинилися, і на запилену дорогу вискочили п’ятирічний Артем і маленька Софія.
— Дідусю! Бабусю! — закричали вони в унісон, кидаючись до нас.
Валентина притиснула їх до себе, обсипаючи поцілунками.
— Мої золоті, як же ви виросли! А вже, мабуть, зголодніли? Ідіть швидше, там пиріжки щойно з печі, і компот холоденький.
Я підійшов до водійських дверей, чекаючи побачити усміхнене обличчя зятя.
— Гена, ну нарешті! Заганяй машину у двір, став за моєю. Зараз розвантажимося, і підемо теплицю доводити до ладу. Удвох за годину впораємося, а потім — за стіл!
Гена навіть не заглушив двигун. Він сидів, вчепившись у кермо, і дивився кудись крізь лобове скло. Його обличчя виражало дивну суміш провини й непохитності.
— Вікторе Сергійовичу, я це… заїжджати не буду, — глухо промовив він.
Я завмер, простягнувши руку до дверної ручки. Всередині заворушилося недобре передчуття.
— Тобто — не заїдеш? А як же обід? Як справи? Ми ж домовлялися, Гена. Ти сам казав, що допоможеш з фундаментом під альтанку.
У цей момент відчинилися пасажирські двері, і з машини вийшла Аліна. На ній були дорогі сонцезахисні окуляри та повітряний сарафан, явно не призначений для города. Вона навіть не підійшла обійняти матір.
— Тату, давай без драм, — холодно кинула дочка, поправляючи сумочку на плечі. — У нас змінилися плани. Ми привезли вам дітей на всі свята, а самі їдемо.
Валентина, що стояла поруч з онуками, зблідла. Її рука мимоволі стиснула край фартуха.
— Аліно, як же так? — прошепотіла вона. — Я ж стільки всього приготувала… Качка в духовці, твій улюблений тортик, «Медовик». Ви ж обіцяли побути разом.
— Мамо, ну який «Медовик»? — Аліна роздратовано зітхнула. — Гена три місяці ґарував на об’єкті без вихідних. Вчора тільки проєкт здав. Йому потрібне перезавантаження, тиша. А яка тиша з дітьми на дачі? Тут то Артему нудно, то Софію нагодуй, то комарі покусали.
— Так ми б допомогли! — вставив я, відчуваючи, як всередині закипає праведний гнів. — Ми для того вас і кликали, щоб разом і попрацювати, і відпочити.
— «Попрацювати разом» у твоєму розумінні — це щоб Гена спину гнув на твоїх плантаціях, — відрізала дочка. — Ні, тату. Ми вирішили провести ці чотири дні удвох. У спа-готелі за сто кілометрів звідси. Бронювання вже оплачено, скасувати його не можна.
Я подивився на зятя. Він так і не вийшов з машини. Сидів, як манекен, уникаючи мого погляду.
— Гена, тобі не соромно? — запитав я прямо. — Мати два дні стояла біля плити. У неї тиск, ноги набрякають, а вона заради вас старалася. Невже складно хоча б пообідати з нами?
Гена нарешті повернув голову, і в його очах я побачив не каяття, а якусь втомлену злість.
— Вікторе Сергійовичу, зрозумійте й мене. Я хочу просто лежати й дивитися в стелю, а не слухати лекції про те, як правильно підв’язувати помідори. Аліна має рацію, нам потрібен відпочинок від усіх. І від дітей у тому числі.
— Від усіх? — перепитав я, втрачаючи дар мови. — Тобто ми тепер — «всі»? Використаний матеріал?
Тим часом Аліна вже кидала дитячі рюкзаки на траву біля воріт. Вона діяла чітко й швидко, наче кур’єр служби доставки, якому треба встигнути на наступне замовлення.
— Речі тут, — промовила вона швидкою мовою. — Вітаміни в Артема в синій кишеньці, давати після сніданку. Софії на ніч читати тільки про зайця, інакше не засне. Ми на зв’язку, але телефон я, швидше за все, вимкну, щоб не дзвонили.
— Зачекай, — я перегородив їй шлях до машини. — Ти розумієш, що ти зараз робиш? Ти просто кидаєш дітей і тікаєш. Ми з мамою не наймалися на безкоштовних нянь без попередження. У нас теж були плани на ці дні.
— Які у вас плани? — Аліна поблажливо посміхнулася. — Огірки? Бур’яни? Тату, не сміши. Ви все одно на дачі сидите, вам яка різниця — сидіти вдвох чи з онуками? Заразом й поспілкуєтеся, ви ж завжди скаржитеся, що рідко дітей бачите. Ось вам — ексклюзив на чотири дні. Радійте.
Валентина тихо схлипнула. Артем і Софія, відчувши напругу дорослих, замовкли й притиснулися до бабусі.
— Аліно, донечко, — озвалася дружина, — але ж так не робиться. Ми ж люди, а не камера схову. Якби ви заздалегідь сказали, ми б підготувалися, я б не влаштовувала цей бенкет…
— Якби ми сказали заздалегідь, ви б почали: «ой, як же так, сім’я має бути разом», — Аліна вже сідала в салон. — Все, мамо, ми запізнюємося. На вечерю у нас заброньовано столик, треба ще встигнути заселитися.
— Послухай мене, — я підійшов до вікна Гени. — Якщо ви зараз поїдете ось так, не чекайте, що я буду посміхатися вам при зустрічі. Це не просто нахабство, це зрада.
Гена натиснув на кнопку, і скло повільно поповзло вгору. Останнє, що я почув, був його тихий голос:
— Вибачте, Вікторе Сергійовичу. Але мені справді треба видихнути.
Машина різко рушила з місця, обдавши нас хмарою пилу. Червоні габаритні вогні мелькнули за рогом і зникли. Настала дзвінка тиша, яку переривали лише щебетання птахів і важке дихання Валентини.
— Ну що, Валя, — я подивився на дружину, — приїхали гості. Дорогі. Улюблені.
Дружина стояла, закривши обличчя руками. Фартух, який вона так ретельно вибирала, тепер здавався якимось безглуздим маскарадним костюмом.
— Вітя, як же так? — шепотіла вона крізь сльози. — Ми ж їх любимо… Ми ж все для них… Невже ми такі погані батьки, що з нами навіть годину посидіти не можна?
— Це не ми погані, Валя, — я підняв з землі рюкзаки. — Це у них проблеми з пам’яттю. Забули, хто їх на ноги ставив. Нічого.
До обіду до паркану підійшов наш сусід по ділянці, Павлович. Він завжди був у курсі всіх подій, а такий «урочистий» приїзд і миттєвий від’їзд дітей не міг пропустити повз вуха.
— Сергійович! — крикнув він через паркан. — А що це у тебе зять так злетів, ніби за ним колектори ганяються? Навіть привітатися не встигли.
Я відчув, як до горла підкочується клубок. Сказати правду — означає визнати, що власна дочка витерла об нас ноги.
— Та ти розумієш, Павловичу… — я запнувся, але Валентина, раптово випроставшись і змахнувши сльози, перехопила ініціативу.
— Ой, Павлович, біда справжня! — дзвінко вигукнула вона, натягуючи на обличчя фальшиву, але переконливу посмішку. — У Гени на роботі стався аврал, викликали терміново. Якийсь там збій у системі, тільки він і може полагодити. Ось, залишили нам онуків і помчали, засмучені до нестями. Аліна ледь не плакала, так хотіла на дачі залишитися.
Я подивився на дружину з подивом. Вона брехала натхненно, захищаючи честь дочки, яка щойно на неї наплювала.
— Он як, — співчутливо промовив Павлович. — Трудяга у тебе зять, молодець. Ну, ви тоді це… завітаєте ввечері? У мене настоянка на смородині дозріла.
— Не можна ж добру пропадати. У нас тут столи гнуться під вагою, тож самі до нас приходьте з Петрівною. Влаштуємо бенкет.
Коли сусід відійшов, я повернувся до Валі.
— Навіщо ти це зробила? Навіщо виправдовуєш їх?
— А що я мала сказати? — вона гірко посміхнулася. — Що наша дочка вважає нас обслуговуючим персоналом? Нехай хоч люди думають, що у нас все добре. Мені так легше, Вітя. Будь ласка, не сперечайся.
Свята, які мали стати відпочинком, перетворилися на випробування на міцність. Валентина, замість того щоб відпочивати в шезлонгу, крутилася, наче дзиґа. Софія вередувала — їй бракувало мами, Артем постійно ліз у теплицю, де я намагався працювати.
Мої сили були на межі. У моєму віці працювати на городі й одночасно наглядати за двома гіперактивними дітьми — це не відпочинок, це марафон на виживання.
— Дідусю, а чому тато не бере трубку? — запитав Артем на другий день, коли я вкотре намагався додзвонитися до Аліни.
— Тато зайнятий. Дуже зайнятий, — буркнув я, дивлячись на екран телефону. «Абонент знаходиться поза зоною».
Вони справді вимкнули телефони.
До вечора третього дня я сидів на ґанку, дивлячись на свої змучені, тремтячі руки. Поруч присіла Валентина. Вона виглядала на десять років старшою.
— Знаєш, Вітя, — тихо сказала вона, — я ж все думала. Ми ж їм завжди допомагали. Весілля влаштували, на перший внесок докинули, з дітьми з самого народження сиділи за першим покликом. І жодного разу, чуєш, жодного разу не дорікнули.
— У цьому й була наша помилка, — я стиснув кулаки. — Ми привчили їх до того, що наш ресурс безмежний. Що ми — це така зручна функція, яка завжди «увімкнена».
— Вони завтра приїдуть забирати їх, — зітхнула дружина. — Аліна надіслала повідомлення. «Будемо о 18:00, дітей зберіть до цього часу, нам ще в місто по заторах їхати».
— Зберіть… — я хмикнув. — Як валізи . Ну що ж, нехай приїжджають. У мене для них теж є пара «сюрпризів».
У неділю, рівно о шостій вечора, синій седан знову загальмував біля воріт. Цього разу Аліна та Гена виглядали чудово: відпочилі, засмаглі (мабуть, у готелі був солярій або відкритий басейн), сяяли голлівудськими посмішками.
— Привіт усім! — Аліна легко вистрибнула з машини. — Ну як ви тут? Не занудьгували? Ой, мамо, чому ти така бліда? На сонці перегрілася?
Валентина мовчки вказала на сумки, що стояли біля хвіртки. Діти, побачивши батьків, кинулися до них, але в їхній радості проглядала якась настороженість.
— Все нормально, Аліно, — спокійно сказав я, виходячи вперед. — Діти нагодовані, вигуляні, інструкції виконані.
— Ну і чудово! — Гена підійшов, щоб потиснути мені руку, але я демонстративно сховав її за спину. Зять зніяковів, але промовчав. — Гаразд, тоді завантажуємося і рушаємо. Завтра на роботу, треба виспатися.
— Зачекай, — я дістав із кишені аркуш паперу. — Тут невеликий звіт.
Аліна нахмурилася:
— Який ще звіт? Тату, не починай.
— Це рахунок, — я простягнув їй папір. — За послуги приватного дитячого садка у святкові дні. Цілодобове перебування, індивідуальне харчування, педагогічний супровід. Я подивився розцінки в інтернеті. За двох дітей за чотири дні — вісім тисяч. Плюс вартість продуктів, які ми закупили до вашого приїзду і які ви не їли. Разом десять тисяч.
Аліна округлила очі. Гена нервово хихикнув:
— Вікторе Сергійовичу, це що, жарт?
— Які тут жарти, Гена, — я подивився йому прямо в очі. — Ви ж цінуєте свій відпочинок? Ви платите за спа-готель, за ресторани, за комфорт. Чому ви вирішили, що наш відпочинок, наш час і наше здоров’я коштують нуль гривень?
— Тату, ти в своєму розумі? — скрикнула Аліна. — Ми — твоя родина! Які гроші?
— Сім’я — це ті, хто сидить за одним столом 1 травня, — відчеканив я. — Сім’я — це ті, хто допомагає тестю з теплицею, знаючи, що в нього болить спина. А ви — клієнти. Ви замовили послугу «догляд за дітьми» без узгодження з виконавцями. Будьте ласкаві, оплатіть.
— Ми не будемо платити, це якась нісенітниця! — Аліна вигукнула.
— Тоді не ображайтеся, — я знизав плечима. — Це був останній раз, коли ви бачили нас на цій дачі в ролі нянь. Відтепер усі візити — лише за попереднім записом і виключно на платній основі. Раз ви перевели наші стосунки у формат «послуга-споживання», давайте грати за вашими правилами.
— Подавися ти своїми грошима! — Аліна вихопила з гаманця пачку купюр (мабуть, відкладених на щось інше) і кинула їх на траву. — Поїхали, Гена! Щоб я ще раз сюди приїхала…
Вони поїхали так само швидко, як і в перший раз. Гроші залишилися лежати на траві.
Валентина підійшла і тихенько підняла їх.
— Вітя, навіщо ти так? Тепер вони точно довго не з’являться.
— І слава Богу, Валя, — я обійняв дружину за плечі. — Зате тепер ми знаємо ціну їхньої любові. А на ці гроші ми завтра поїдемо в місто і купимо тобі той масажер для ніг, про який ти мріяла.
Я дивився на порожню дорогу і відчував дивну легкість. Нахабство лікується тільки холодною рішучістю. І нехай в очах дочки я тепер «божевільний старий», зате у власних очах я нарешті став людиною, яка цінує своє життя.
