Квартира була світлою і теплою, але ремонт у ній все ж таки був потрібен. Наталка стояла посеред кімнати з облізлими шпалерами та посміхалася. Вона дуже сподівалася, що зможе пересилити себе і незабаром навчиться так посміхатися частіше. Наталці було 29 років. Її синові Іллі – вісім. Хороший хлопчик у неї ріс, слухняний, здатний, другий клас відмінником закінчив.
Маленьким хворів багато, але, слава Богу, переріс, зміцнів. Навіть у секцію з боксу у школі записався. Жаль, що восени йому доведеться ходити в іншу школу, ближче до їхнього нового місця проживання, в тій школі у нього багато друзів залишиться. Ну нічого, буде до бабусі з дідом у гості їздити, там і з друзями побачиться.
Наталя, нарешті, купила в іпотеку квартиру, без ремонту, в старій п’ятиповерхівці, але двокімнатну, простору і майже в центрі міста. Останні п’ять років, після розлучення з чоловіком, вона з Іллею жили в її батьків, у селищі. На роботу до міста доводилося щодня годину маршруткою їхати, та й тісно там, у маленьких двох кімнатах вона з сином, мама з татом, та її сестра Оля.
Тепер у сестри знову буде своя окрема кімната, як тоді, коли Наталка ще була одружена. Згадавши про минуле, вона зіщулилася, немов від холоду, потім заплющила очі та обхопила голову руками так, ніби скидаючи з себе щось липке і неприємне. Вона глибоко зітхнула, розплющила очі і голосно сказала сама собі:
– Шпалери в моїй кімнаті клеїтимемо зелені! А Іллюшка нехай сам собі вибирає, великий уже. Завтра приїдемо разом та підемо до магазину. Ось. Все, починаємо нове життя! – Вона знову змусила себе посміхнутися і бадьорим кроком вийшла із квартири.
Зачинивши вхідні двері на ключ, Наталка повернулася і побачила молоду жінку з хлопчиком років шести-семи, що піднімали на їх четвертий поверх.
– Здрастуйте, – з цікавістю привіталася жінка. – Ви наша нова сусідка? Купили чи знімаєте? Якщо не секрет, звісно.
– Купили, – гордо відповіла Наталка. – А ви з якої квартири?
– Навпроти вашої, з 27. Мене Валею звати, а це Санька.
– Наталя, – представилася дівчина, чомусь при погляді на хлопчика трохи знову посумнішала, але тут же з усмішкою звернулася до нього: – Приходь до нас у гості, може, подружишся з моїм Іллею, у нас багато іграшок є. Тільки трохи пізніше, – квапливо додала вона, коли Санька швидко закивав головою, – Ми ремонт швидко зробимо, будете кімнаті Іллі грати.
– Добре, прийду, – хлопчик ще раз з важливим виглядом кивнув, а жінка відчинила ключем свої двері і, взявши Саньку за руку, зникла в квартирі.
Майже два тижні із відпустки Наталі пішло на ремонт. Вона все робила сама. Грошей у неї не було, а роботи вона не боялася. Ілля із задоволенням їй допомагав. Іноді, звичайно, більше заважав, зате було весело. Потім Наталя купила дещо з меблів і можна було святкувати новосілля. Того дня дівчина вирішила запекти в духовці курку, напекти пиріжків та влаштувати свято.
Поки мама готувала, Ілля прибрав у кімнатах і ліг на диван дивитись телевізор. Наталя поралася на кухні, коли раптом відчула різкий біль у нозі, ніби щось сильно її вдарило. Дівчина потерла ногу і тут почула дитячий плач у під’їзді. Вона швидко підійшла до дверей і відчинила їх. На майданчику стояв Сашко і плакав, тримаючись за ногу, а з-під долоні текла цівка крові.
– Сашко, що трапилося? – Злякано запитала Наталка, підбігши до малюка і оглядаючи його ранку. – Тобі боляче?
– Я сміття хотів викинути, а там якийсь дріт стирчить, я й зачепився, – крізь сльози промовив хлопчик, – тепер Валя мене сварить, коли з роботи прийде.
– Ходімо до нас, я тобі ранку оброблю, не бійся, буде зовсім не боляче, – Наталка відчинила перед Сашком двері і раптом запитала: – А чому ти маму Валею називаєш?
– Валя не моя мама, вона батькова сестра. Мама моя погана, вона мене хотіла вбити, тому тато мене від неї сховав. Тільки тато поїхав кудись дуже далеко, ось тепер я живу з Валею, а болю я не боюся і можу не плакати, я вже великий, – хлопчик швидко витер сльози і стиснув губи, намагаючись виглядати серйозним і сміливим.
Наталя посміхнулася, але відразу важко зітхнула, вона відчувала, що її дивно тягне до чужої дитини, і їй це зовсім не подобалося, вона ж тільки почала звикати до нового життя. Дівчина змила кров із ноги Сашка і змастила рану, яка, на щастя, виявилася невеликою. Ілля намагався підтримати хлопчика, але той навіть не пхикнув.
Наталка почастувала Сашка пиріжками, потім провела його до квартири і раптом не втрималася і легенько його обняла. Хлопчик завмер, потім підняв на неї голову і тепло, по-дитячому посміхнувся. Від цієї усмішки у Наталі навіть защеміло серце, і вона швидко пішла до себе. Минуло два місяці. Відпустка давно закінчилася, канікули в Іллі теж.
Сашко у вересні пішов у перший клас, школа була поруч з будинком, тож хлопчики ходили туди самі, без дорослих. Наталя та Валя подругами не стали, так, віталися по-сусідськи, а ось Сашко почав часто заходити до Іллі. Хлопці зуміли порозумітися, вони грали, дивилися разом мультфільми і навіть із уроками Ілля допомагав молодшому товаришу.
Наталя дуже любила, коли Сашко приходив до них, вона навіть іноді просто стояла у дверях і з посмішкою довго спостерігала за хлопцями. Однієї ночі Наталка прокинулася від чогось важкого, ніби хтось тиснув на неї. Дівчина різко, уривчасто дихала, зігнувшись навпіл і трималася за живіт. Коли вона повністю прокинулася, відчуття тиску зникло разом із тривожним сном.
Спати розхотілося, до того ж, якась неймовірна сила потягнула її вийти з квартири. Наталя накинула на себе халат, зазирнула в кімнату сина, послухала його спокійне сопіння і рішуче відчинила вхідні двері. У під’їзді було тихо, лише у квартирі Валентини лунали якісь ледь помітні звуки. Наталка підійшла до дверей, хотіла постукати, навіть руку підняла, але не наважилася.
Хто вона така, щоб серед ночі без причини ломитися до квартири сусідки? Трохи постоявши, вона хотіла вже піти, але почула, як унизу грюкнули залізні двері під’їзду і сходами почали підніматися люди. Незабаром показалися дві жінки в білих халатах:
– Це Ви швидку викликали? – Запитала одна з них у Наталки.
Дівчина розгубилася, не знаючи що й відповісти, як двері квартири Валентини відчинилися і показалася вона сама, стривожена і злякана.
– Приходьте швидше, – промовила вона, встигнувши кивнути Наталці, і втекла до кімнати.
Лікарі поспішили за нею, і Наталка теж пройшла за всіма. Сашко лежав на ліжку, тримаючись за животик. Він був блідий і тихо плакав. Лікар оглянула дитину, довго промацувала її живіт, потім послухала апаратом груди, спинку та заспокоїла Валентину:
– Не хвилюйтеся, мамо, зараз все пройде. Звичайні кольки. Дамо вашому хлопчику ліки, і він спокійно спатиме далі. Як прізвище хлопчика?
– Олександр Матищев, – відповіла Валентина, простягаючи медсестрі документи дитини.
Випивши ліки Сашко, справді швидко заспокоївся і почав засинати. Коли медики пішли, Валентина запитала Наталю, яка так і простояла весь цей час у дверях кімнати.
– А ти чого не спиш? Розбудили тебе? Вибач, у Сашка часто буває таке з животом, треба, мабуть, до лікаря сходити, але ніяк не зберуся. Може, чаю поп’ємо? Я зараз точно довго не засну.
– Давай, – кивнула Наталка, сіла за стіл і спитала: – Валю, а чому Сашко з тобою живе, а не з батьками?
– Розповів уже? – посміхнулася Валя, наливаючи у великі кружки гарячий чай, – Андрій, мій двоюрідний брат, батько Сашка, у в’язниці сидить уже три роки, десь стільки ж ще залишилося. Раніше ми з ним практично не спілкувалися, але, ось, довелося. Сашко, – жінка зморщила ніс, – він хороший хлопчик, тільки не хотіла я його брати, я і своїх не збиралася ще заводити, от не люблю я дітей, що тут поробиш?
Через нього мене Славко, наречений мій, навіть кинув. Не зовсім, щоправда, заходить іноді, але одружуватися не хоче, каже, що не готовий чужого виховувати, вистачає своїх, що з першою дружиною залишилися, а я Славку кохаю і Сашка шкода, він же не винен, що йому з батьками не пощастило. Мати його, як дізналася, що Андрій розлучатися з нею зібрався, сказала, що відразу після суду сина вб’є і потім себе. Йому на зло.
Я сама її ніколи не бачила, але брат каже, що вона така психічка, що точно це зробила б. Тоді він підняв усі свої зв’язки та відсудив у неї Сашка, а дружина його почала погрожувати, що викраде дитину і все одно вб’є. Довелося братові їхати з міста, разом з новою подругою. Вони потім одружилися, і брат узяв собі прізвище дружини, Сашкові теж змінили, щоб важко було знайти.
Боявся Андрій, що колишня дружина свою погрозу виконає, а через пару років Андрій грошей легких захотів, та й дружина молода примхлива дісталася, то на курорт їй треба, то машину. Він у банку працював, та й щось там провернув, в особливо великому розмірі. Коли з’ясувалося, то хотів на когось звалити, але не вийшло.
Брата забрали, а дружина його одразу на розлучення подала і від Сашка відмовилася і хотіла його до притулку віддати, та я дізналася, приїхала, забрала його. Добре, що мені від першого чоловіка, покійного, ця квартира залишилася. Ось опіку оформила і тепер виховую, – Валентина важко зітхнула, підняла погляд на Наталю і злякалася: – Ти чого така?
Наталя сиділа, навіть не доторкнувшись до чаю, бліда, руки її були притиснуті до рота. Дівчина заплющила очі, зітхнула глибоко і обережно запитала:
– Валю, Сашко раніше був Нікітін, так?
Валентина спочатку кивнула, а потім у її очах промайнув страх:
– А звідки ти знаєш? Ти хто така?
– Я його мама, – з тремтінням у голосі відповіла Наталка.
Валя схопилася з-за столу і махнула рукою у бік дверей.
– Ану вимітуйся звідси! Андрій попереджав мене, що ти можеш знайти нас. Іди зараз чи я викликаю поліцію!
– Викликай, – втомлено кивнула Наталка, – тепер я вже нічого не боюсь. Відбоялася, більше сили немає. Але може, все ж таки вислухаєш? Не хвилюйся, я не буйна, – дівчина сумно посміхнулася, побачила, як Валя встала біля стіни, тримаючись подалі від гості і почала свою розповідь: – Я сама з села, навчалася після школи у технікумі на бухгалтера, тут, у місті.
Вже перед випуском познайомилась із Андрієм. Не знаю, як я погодилася вийти за нього, ми зустрічалися всього місяці два. Я його ні кохати, ні впізнати навіть не встигла. Завагітніла одразу. Народився Ілля. Жили ми не дуже добре, чоловік ні в чому мені не допомагав, увесь час був на роботі, навіть у вихідні, він і тоді в банку працював.
Це потім я дізналася, що він просто нахабно зраджував мені, але в мене вже народився і Сашко. Я намагалася не думати про зради чоловіка, свого житла у мене не було, до батьків з малюками не хотіла їхати, от і займалася дітьми, сподівалася, що все налагодиться. Коли Сашкові було дев’ять місяців, Андрій якось заявив мені, що подає на розлучення і забирає собі молодшого сина.
Бачите, у його нової нареченої не може бути дітей, от вони й виховуватимуть Сашка. Я думала, він жартує так чи просто знущається, але Андрій пригрозив, що, якщо я не погоджуся, він відсудить у мене тоді вже обох дітей, що в нього є гроші та потрібні зв’язки в поліції, а я не лише програю в суді, але на мене легко можуть сфабрикувати справу та надовго посадити.
Я плакала, благала його не робити цього, але Андрій тільки сміявся, мовляв, все по-чесному кожному по дитині. Так вони мене навіть до суду не викликали, він приніс мені рішення суду і виставив мене з квартири з Іллею та речами. Я почала стукати у двері, щоб він повернув мені Сашка, але Андрій крикнув, що подзвонить у поліцію, мене заарештують за хуліганство і заберуть Іллю.
А ще він сказав, що вони їдуть і заборонив шукати їх, – Наталя підняла на Валю повні сльози очі: – Невже ти не бачиш, що я нормальна, я ніколи не збиралася нікого вбивати, можеш поговорити з моїми батьками, прийти до мене на роботу. Та ти ж бачила, що в мене чудовий старший син, якого я дуже люблю і ніколи не те що вбити, навіть образити не змогла б.
Я ж відчувала, що Сашко мені не чужий, пам’ятаєш, коли він поранив ногу, у мене теж тоді нога боліла, хоч я її й не вдарялася. Це я чула його біль. А сьогодні я прокинулася і зрозуміла, що мені потрібно йти до вас, тому я й опинилася біля вашої квартири, коли приїхали лікарі. Я всі ці роки тільки й жила надією побачити, знайти свого молодшого сина.
Він мені весь час снився, ніби я його обіймаю так сильно, що роздавити можна, а прокидалася з порожніми руками та сльозами. Знаєш, як це страшно? Вибач, Валю, але тепер я не боюся Андрія, він отримав по заслугах, тепер я боротимуся за Сашка.
Валя слухала Наталю, не рухаючись з місця. Очі її нервово бігали, жінка не знала вірити чи ні сусідці. Все можливо, брат міг і збрехати, тим більше, за три роки жодного разу навіть не поцікавився, як Сашко, чи здоровий? Тільки передачі і просив. До того ж, якщо Наталя каже правду, вона забере хлопчика і Валя може спокійно одружитися з Славкою.
З іншого боку, раптом ця Наталя така хитра, що все це підлаштувала: і квартиру поряд купила, і хлопчика до себе приводила, щоб зі страшим сином потоваришував? Валя не знала, як їй бути. Вона дивилася в повні сліз очі Наталі і розуміла, що все, що та сказала – правда. Раптом обидві жінки різко обернулися до дверей, де стояв Сашко, який дивився на Наталю широко розплющеними, ще сонними очима.
– Ти моя мама? – Тихо запитав він. – І ти зовсім не зла, як розповідав тато? – Він радісно посміхнувся: – Я так і знав, мами ж не можуть бути злими, правда? Вони ж мами, – Сашко зробив крок у бік Наталі, але Валя схопила його за руку і зупинила: – Знаєте що, завтра все обговоримо, зрозуміло? Зараз спати час, – вона кивнула у бік вхідних дверей: – Іди додому, мені подумати треба.
Наталя кивнула, хоч і не терпілося їй схопити сина і міцно обійняти, як у її снах, тільки по-справжньому. Дівчина пішла до виходу, але не втерпіла і ніжно доторкнулася до голови Сашка:
– На добраніч, синку, я дуже тебе люблю. Скоро ми разом, я тобі обіцяю.
Вдома Наталка лягла в ліжко, думаючи, що нізащо не засне, але незабаром сон все ж таки її зморив. Коли задзвонив будильник, дівчина різко розплющила очі, згадавши те, що сталося вночі і посміхнулася: тепер вона нізащо не втратить Сашка, вона доб’ється перегляду рішення суду. Вона встала і потягаючись підійшла до вікна.
Глянула на вулицю і раптом завмерла, так і не опустивши руки: біля під’їзду стояла машина таксі, в яку з досить об’ємною торбою сідали Валя та Сашко. За кілька секунд машина поїхала, а Наталя закрила обличчя долоньками і заплакала. Вона знову втратила сина. На роботу того дня вона не пішла, зателефонувала начальнику і відпросилася. Сил у неї не було ні на що.
Цілий день дівчина просиділа на ліжку, згадуючи події ночі, особливо слова Сашка та її обіцянку, яку вона поки що не зможе виконати. Вона все одно знайде його і вже нікому більше не віддасть. Коли постукали у двері, Наталка швидко подивилася в дзеркало, очі були червоні від сліз.
Дівчина вийшла до передпокою, відкрила вічко і одразу відвернулася, щоб піти до своєї кімнати. Вона не хотіла, щоб Ілля бачив її заплаканою. Через кілька кроків зупинилася, повільно повернулася і побачила у дверях усміхненого Сашка, а позаду нього стояла Валя:
– Ми їздили до Андрія. Зазвичай так не дозволяють побачення, але я вмовила начальника. Брат мені чесно розповів. І навіть просив передати тобі, що просить у тебе пробачення. Ось, тримай, – вона простягла Наталці аркуш паперу, на якому рукою Андрія було написано завірену начальником колонії згоду на повернення Сашка матері, але та її вже не слухала, вона зі щасливою усмішкою міцно обіймала сина.
Минуло два роки. Ілля та Сашко живуть в одній кімнаті. Брати дуже потоваришували, здавалося й не було тих п’яти років, що вони жили нарізно. Наталя знову стала веселою та життєрадісною. В неї з’явився близький друг, якого вона вже наважилася познайомити зі своїми синами, а Валя все ж таки вийшла заміж за свого Славу.
Народжувати вона так і не зібралася, каже, що якщо їй захочеться когось виховувати, можна взяти до себе на пару днів племінників, а вона хоче їздити світом і жити в своє задоволення. Наталя в цьому Валентину не розуміє, але любить її, майже родичка все ж таки…
