– Давай в село поїдемо, Вітю. Все одно на море не їдемо, а відпустки ще два тижні залишилося. Та й потім… Рита не встигла договорити.
– Ти чого, Рита, що там робити в твоєму селі?, – спалахнув Віктор, – у тебе ж там немає нікого з рідних. Навіщо туди їхати.
– Не даєш сказати. Мама мені вже третій день сниться. Рукою кудись показує, та говорить тихо, нечутно. Я ніяк не могла зрозуміти. А сьогодні розгледіла – на березі річки старі будиночки. Ну точно наше село! А в іншій руці у мами глечик. І вона мені його простягає, пояснює щось, а нічого не зрозуміло.
– Ну ти придумала, Рита. Через таку дурницю тягнутися туди. Ні, не поїдемо.
– Вітю! Мені мама не просто так сниться, я відчуваю, що тут щось важливе. Та й вдома сидіти набридло. І потім ти ж сам говорив, що треба з’їздити ну хоча б за місто!
Переконала Рита Віктора.
Спочатку вони планували з’їздити за один день. Але потім подумали – погода хороша. Біля річки можна добре провести час, скупатися. І вирішили, що переночують у готелі в містечку недалеко від села.
Родичів у Рити і справді не було. Бабусин будинок давно розвалився, а ділянку продали. Вже на під’їзді до села Віктор помітив гарний піщаний спуск до річки, і вони скупалися. Рита дістала заздалегідь приготовані бутерброди. Після купання, та ще й на природі, бутерброди здалися їм дуже смачними.
– Все-таки ти молодець, що мене витягла, Ритка! Як же тут добре, – Віктор допив чай зі стаканчика від термоса і розвалився на траві, – краса!
Слухай, давай зараз доїдемо, по твоєму селу пройдемося, як ти і хотіла. А потім поїдемо в місцевий готель. Відпочинемо, а вранці в монастир з’їздимо, все подивимося. Тут ще до речі є картинна галерея місцевих художників.
І до вечора – додому. Чудова поїздка, дивись, як хмари пливуть по небу. У місті зовсім не видно неба, а тут – простір!
У її селі все дуже змінилося з тих пір, як Рита там жила з мамою і бабусею. Батька у неї ніколи не було. Мама заміж не вийшла, ось і народила Риту пізно. Для себе, як то кажуть. Потім вони з мамою в місто переїхали, а коли бабусі не стало, продали стару хату.
– Ви когось шукаєте? З красивого нового будинку, що стояв на місці бабусиного, виглянула жінка.
– Добрий день, та ні, ми просто гуляємо. А ось тут поруч нібито жили Зінченки, тітка Анна з родиною, – раптом згадала Рита.
– Ну вони так і живуть. Коля, син тітки Анни, з дружиною Мариною. Та діточок у них троє. Добре живуть, дружно, не бідують. Тітки Анни, правда, років п’ять як немає вже.
– Точно. Слухай, а мама мені на їхній будинок уві сні вказувала. А в руці у неї був глечик з молоком. Мама молоко в чашку наливала і мені простягала. Дивно, що це означає?
З сусіднього будинку вийшов міцний чоловік у майці і треніках.
– Привіт, сусіди, гарна погода!
– Привіт, Микола, і тобі не хворіти!, – жінка повернулася до Рити, – ось він, син тітки Анни.
– Коля, твоя колишня сусідка приїхала, раніше тут жила.
Микола випростався. Аж обличчя змінилося:
– Та годі!, – вийшов за хвіртку, привітався, Віктору руку потиснув, а потім.
– Ритка! Маргарита! Степанченко! Ти? Якими долями? Слухай, думав більше ніколи тебе не побачу. Адже мати мені перед відходом всю голову проїла – знайди Ритку і все! А де ж я тебе знайду? А тут ти, ну треба ж.
– Ну так, Коля, я Маргарита, тільки вже не Степанченко, а Захарова. А навіщо тітка Анна сказала тобі мене знайти, не розумію. Ну, розповідай, Миколо.
– Ну тоді проходьте, – і Микола гостинно відчинив двері свого будинку.
У просторому будинку було прохолодно. За столом діти і дружина Миколи Марина пили чай з булочками і печивом.
– Мариночка, у нас гості. Онучка колишньої сусідки нашої баби Тані, Маргарита і Віктор, її чоловік, – Коля повернувся до Рити, – я не запитав, а тітка Катя як? Жива?
– Ні, Миколо, три роки, як мами немає.
– Так. Роки летять, йдуть рідні люди, – Коля махнув рукою.
Марина їх одразу запросила до столу:
– Рито, Вікторе, сідайте, я вам чаю наллю. Печиво і булочки з дітьми разом пекли, смачні вийшли. Іване, Віка, принесіть гостям ще, там у каструльці випічка, ще тепла. А це наша старша, Поліна, школу закінчує.
Приємна дівчина мило сором’язливо посміхнулася:
– Вітаю.
– Так ось, Рита, дивись, – Микола приніс старий альбом, – бачиш фото? Це твоя мама і ти у неї на руках. А це моя мати мене тримає. Пам’ятаєш, як у дитинстві ми дружили з тобою? У мене ж рідних нікого немає на всьому білому світі.
Ну, Маринка моя кохана не в рахунок, вона моя найрідніша. І діти теж. А так – нікого. Так ось, мати мені тоді і нагадала про тебе.
Розповіла, як було. Тебе тітка Катя ледве виносила, кинув її заїжджий чоловік. А може і не обіцяв їй нічого, хто знає. Народила вона тебе, Ритка, а сама худа.
Мати казала, живота навіть майже не було видно. І немає молока у твоєї мами, хоч плач. Чи то від слабкості, чи то від нервів. А мене моя мати тоді ще годувала, мені вже півроку було.
Ось і взялася вона тебе своїм молоком годувати. Вигодувала. Твоя мати тоді, перстень дорогий подарувала. Моя не брала, але вона змусила. Загалом, сестра ти моя молочна, інших у мене немає! А ти що, не знала цього?
Рита посміхнулася. Мама ж уві сні саме молоко з глечика наливала. Та й говорила їй це мама в дитинстві, просто забулося. Адже точно, Коля брат мій молочний, ось чудово!
– А у нас з Вітею одна дочка. Їй вже двадцять, зовсім самостійна.
– Ти перстень то візьми, сестричко, для тебе зберігав, – Микола простягнув Риті перстень. Вона одягла його на руку – добре як, мамин.
– Дякую, Миколо, дякую, братику.
Ночували вони, звичайно, у Миколи. Погуляли ще день, і додому поїхали. Віктор з Миколою вже домовилися і про спільну риболовлю, і інші плани налаштували.
Ось як, начебто не було у них родичів, а тепер рідня є. Молочна рідня, назва то яка чудова. Немов з дитинства до неї щось повернулося.
Не тільки мамин перстень, а й тепло душевне, і радість спілкування з близькими рідними людьми.
Спеціально для сайту Stories
