Уже сорок хвилин, як Лариса сиділа в засідці, стискаючи в руці мотузку. Мотузка тягнулася через весь двір і була прив’язана до кілочка, який підпирав край коробочки, а під коробочкою лежала картонна тарілочка.
А на тарілці, як апофеоз інженерної думки Лариси, лежала велика порція смердючого корма. Але Тая навіть і не думала виходити з-під будинку. Не голодна вона, чи що?
Щозими з навколишніх дач на базу прибивалися покинуті коти.
Ще пахнучи домом, розгублені й перелякані, вони не вміли добувати собі їжу — людська рука давала їм життя, і вона ж забирала його, зачиняючи двері машини перед носом тварини, яка нічого не розуміла.
Люди їхали до міста, а коти залишалися чекати на ґанку, але рано чи пізно голод і холод виганяли їх зі звичних місць. І тоді вони йшли на базу.
Запах людського житла вабив їх, як вогонь вабить метеликів – Лариса вже звично складала в холодильник усі м’ясні залишки і варила кошенятам юшку, а вони щоранку зустрічали її, вилазячи з-під адміністраторської. Так вони й зимували разом, нікому не заважаючи й нікого не чіпаючи.
Але ось закінчився лютий: небо підскочило вгору і стало яскраво-синім, з дахів почала капати вода, і, піддаючись відчуттю безпричинного щастя, Лариса почала посміхатися просто так, усьому підряд.
Вона кивала голим гілкам і пористим кучугурам, крокуючи до бази від зупинки, і важкий пакет з обрізками здавався невагомим — а все тому, що нарешті вилізло й радісно оскалилося з висоти лимонне сонце.
Але чим більше чорніли й просідали кучугури, тим частіше з-під будинку лунало гучне:
– Мяу! – до котів теж дійшло, що на вулиці березень. Через два тижні можна було сміливо хапатися за голову: коти, що гуляли, не тільки дратували господарів своїм виттям, але й залишали пахучі мітки, а головне, незабаром обіцяли розмножитися до нескінченності.
Лариса ганяла віником зухвалих коханців, але ті, не моргнувши оком, віддавалися плотським втіхам прямо посеред двору.
— Що ти розвела в адміністраторській? У нас база відпочинку, а не звіринець, — директор дав Ларисі десять днів, щоб позбутися котів, а інакше пообіцяв усіх отруїти. — Роби що хочеш, але щоб до двадцятого числа тут не було жодного хвоста!
Кажуть, що крайня необхідність розвиває людські здібності до нескінченності – Лариса сама б не повірила, що за десять днів зуміє простерилізувати й розігнати по притулках дванадцять котів.
Але факт є факт – сьогодні її ніхто не зустрів на зупинці, і це було навіть дивно, адже за зиму вона звикла щоранку бачити радісні різнокольорові хвости.
Залишилася всього одна, тринадцята, Тая. Вона була зовсім маленькою, кістлявою, вугільно-чорного кольору з бурштиновими оченятами.
Коротке життя встигло добряче її поб.ти і привчити до думки, що людині довіряти не можна ні в якому разі – за весь час зимівлі Тая була єдиною, хто жодного разу не підійшов до Лариси.
Вона завжди вибігала з-під будинку, хапала шматок і швидко ховалася, поки не відібрали — слабкого гріх не образити. Напевно, тому вона й була такою худенькою.
Лариса випробувала на Таї всі можливі способи: спочатку вона спробувала накинути на неї якусь ганчірку. Поки Тая міряла, за який кінець краще тягнути курячу шию, з ґанку на неї впало пальто, а слідом за ним звалилася Лариса.
Але не тут-то було: коліна Лариси боляче вдарилися об землю, а спритна Тая вже втекла в підвал зі своєю здобиччю.
Потім було випробувано сачок для лову метеликів: крапля валеріани мала приманити дикунку і приспати її пильність. Але пекельне зілля перетворило тендітну кішечку на звіра — з молодецьким криком. Тая виконала потрійне сальто, перекусила сачок і зникла. Всю решту зміни Лариса слухала її тріумфальні крики.
А час минав, і сьогоднішній день був останнім із відпущених директором — якщо Таю не спіймають до завтра, їй кінець. Тому Лариса й сиділа за ґанком, вчепившись у мотузку задубілими пальцями.
– Ну виходь же, дурепа! Я знаю, що ти там.
– Тая, Таєчка! Моя дівчинко, кис-кис-кис…
– Тая, чорномаза сволота, виходь!
Марно. Нахабна кішка й не думала показуватися, навіть запах корма її не приваблював — вона розпестилася на іншій їжі і не знає, яка біда нависла над її дурною головою.
Березень — не найкращий час, щоб сидіти на землі.
За сорок хвилин Лариса встигла зовсім замерзнути, з носа потекло, та й ліва нога почала неприємно поколювати. Щоб їй провалитися, паразитці, разом із цією пасткою!
У будиночку адміністратора задзвонив телефон – хочеш, не хочеш, а треба йти, і Лариса повернулася, щоб спертися на сходинку…
… а прямо за її спиною сиділа Тая, флегматично споглядаючи горобців, що стрибали по паркану.
Чорна шерсть блищала на сонці, відливаючи шоколадом, на худій спині різко виділялися лопатки – вона сама була схожа на маленького розкуйовдженого горобчика.
У Лариси перехопило подих: кішечка була так близько, що варто було лише простягнути руку й схопити її, але всупереч здоровому глузду вона опустила долоню й ніжно провела по спинці від вух до хвоста.
– Хоч раз погладжу тебе, негідниця…
Захоплена зненацька, Тая притиснулася до землі й затремтіла всім тілом, а Лариса, боячись, що ця мить зараз зникне, гладила й гладила її, навіть не думаючи хапати.
Її долоня ковзала по спині, голові, боках, притискаючи шерсть, що розпушилася від холоду, а дикунка все сиділа, притиснувшись черевом до промерзлих дощок. Сонце світило прямо на них, і птахи радісно кричали.
Увечері Лариса доповіла начальству, що кішок на території більше немає.
— Перевірю, — хрюкнула трубка, — а то я вже на отруту витратився.
— Ось сам її й їж. — Вона акуратно застебнула пальто, щоб не придавити тендітне тільце, що пригрілося на грудях.
– Ходімо додому, Таєчко, інакше автобус від’їде, і нам доведеться йти пішки по шпалах.
У дворі все так само лежала забута пастка.
– Завтра приберу, – подумала Лариса і глибоко вдихнула солодке березневе повітря.
Весна прийшла остаточно і безповоротно, поласувала безкоштовним кормом і тепер сиділа у дворі на мотузці, ручна й покірна, а сонна Тая сопіла у неї за пазухою. І жити на цьому світі було нескінченно добре!
