Токарем Василь Єгорович був від Бога. Та й то сказати, від закінчення ПТУ і до сьогоднішнього дня – професії не зраджував. Метал відчував. За дзвоном його визначав, яким різцем, на якій швидкості та за скільки проходів вивести розмір у нуль. За своє життя наточив тони стружки, а виробів – мабуть сотні тон.
Вийшовши на пенсію, провів у порожній та незатишній квартирі кілька тижнів і відгукнувся на прохання знайомого начальника ремонтно-механічної майстерні при автобазі. Оживив зношений токарно-гвинторізний верстат, який був того ж віку, що і сам Василь Єгорович.
«Тут, мабуть, і доживемо своє», – вирішив Єгорович і доглядав верстат так, ніби від цього залежала не тільки робота хитромудрого механізму, але і його власне життя.
Токарна майстерня обладнана окремо від інших приміщень. І добре – Єгорович любив самотність, звик за довгі роки. Рівне гудіння верстата заспокоювало, стружка, що в’ється серпантином, радувала око. Отак добре. Ще один прохід, і можна нарізати різьблення.
Він зупинив верстат, заміряв діаметр і задоволено крякнув, заклацав важелями, вибираючи крок різьблення, але спочатку треба змастити деталь, щоб різьблення вийшло гладеньким. Єгорович по-старому використовував для цього свиняче сало.
Воно було на нижній полиці інструментальної шафки, загорнуте в чисту ганчірку. Однак цього разу його там не було. Ганчірка лежала на підлозі, а сала не було! Що це за фокуси? Акуратний Єгорович був упевнений, що клав його на місце, не виросли ж у нього ноги!
Він вимкнув електроживлення верстата і в тиші, що настала, почув жадібне чавкання. За інструментальною шафкою сиділо дуже замурзане кошеня і з великим апетитом і бурчанням уплітало вкрадене сало.
– Ось зараза! – лаявся Єгорович і, піднявши дрібного злодія за шкірку, спробував забрати мастильний матеріал.
Не тут було! Хвостата дрібнота впилася в шматок кігтями всіх чотирьох лап і через бурчання продовжувала свою нехитру трапезу. Насилу Єгорович відірвав його від сала і, посадивши на лаву, застелену старою ваткою, погрозив пальцем:
– Таємне присвоєння чужого майна називається крадіжкою! А ти займаєшся відкритим розкраданням – це пограбування! До того ж подряпав мене, а це вже розбій! Сиди, мовчи, мафіозі хвостатий. Зараз закінчу роботу – погодую.
Кошеня вдало, що усвідомило тяжкість скоєного ним злочину і винувато опустило голову, крадькома кидаючи на Єгорича винуватий погляд, але той зрозумів, що дрібний розкрадач чужого добра прислухався до обіцянки погодувати і тепер просто так від нього не позбутися.
Закінчивши роботу з деталлю, Єгорович відключив верстат, витер ганчіркою руки і присів поряд з кошеням. Пухнастий підняв голову, глянув на нього і тихенько нявкнув. І стільки образи на своє життя було в цьому коротенькому звуку.
Такий пронизливий був погляд зелених очей, що в Єгоровича защеміло серце. Він узяв кошеня на руки, посадив на коліна і погладив огрубілою долонею худу спинку приблудка. Той спочатку недовірливо поставився до незграбної ласки, здригаючись від кожного дотику.
Потім підвівся на лапи і, вигинаючи спинку, замуркотів. Гучно. Радісно. Себе згадав Єгорович, дивлячись на кошеня, адже такий самий був і він, тільки в людській подобі. Ріс у сиротинці, разом із вічно голодними друзями. Вихователям до них і справи не було…
З пацанами шастали місцевим ринком. Хтось картоплі вкраде, хтось капусти, хтось у м’ясному відділі крихти збере в жменю. У яру, на вогнищі зготують варево, посьорбають в чергу особистими ложками – от і приварок до вівсянки дитбудинку.
Ставши старшим, почали промишляти серйозно – підламували овочеві кіоски, пробиралися на продуктові склади, вчилися нишпорити по кишенях. Усі майже друзі-товариші переселилися до колонії для малолітків. І йому не уникнути цього закладу, але зустрівся на життєвому шляху добра людина.
Перед Новим роком це було. Пристойно одягнений мужик із донькою, років десять, купував ялинку. Розплатившись, поклав гроші в кишеню пальта, ялинку – на плече, дочку – за ручку. Тут Васька і запустив руку в чужу кишеню, але попався.
Кинув чоловік ялинку на сніг і схопив Ваську – не вирватися. Не здав у поліцію, хоч вони поряд були, за порядком спостерігали. Відвів убік, розпитав, хто та звідки. Спокійно розмовляв без злості. Повірив йому Васька, розповів. Відпустив його мужик, відсипавши жменю карамельок.
Цього ж дня прийшов до сиротинця, відпросив у вихователя Васька на свято, паспорт пред’явив, розписку написав, що поверне до відбою. Гарний мужик був – Микола Миколайович. Частим гостем він був у його сім’ї, як рідна мама вітала його Катерина Семенівна, старшим братом став для їхньої доньки.
Все життя Васька дякував їм за те, що не відвернулися від пацана, пригріли, наставили на правильну дорогу, пояснили – як жити. Микола Миколайович привів його до ПТУ при заводі, на якому працював сам. У виборі спеціальності Васька не сумнівався – став токарем, як дядько Коля.
Проводили його в армію, про листи та посилки не забували. Повернувся зі служби і як обухом по голові – Оленка виходить заміж. Все вірно. Це для нього вона була єдиною, а він для неї – Васька, друг та брат… Тоді й поїхав Василь із рідного міста, але зв’язку з єдиними рідними людьми не втрачав.
Недовге життя прожили дядько Коля з дружиною. Щойно дочекалися, коли онук піде в перший клас, і з різницею в рік, один за одним пішли в інший світ… Приїжджав Василь на їхній похорон, допоміг Оленці, чим міг. Ще тоді він зрозумів, що у неї з чоловіком життя не дуже складається.
Так воно й сталося. Залишилася вона одна із сином, а час тоді був нелегкий – дев’яності, які досі згадують зі здриганням. Від його допомоги відмовлялася, дурна. Син її – Микола, на честь діда названий, вже в університеті навчався, коли не вберегла себе. Немов важким каменем придавило Василя цю звістку.
Усю відпустку провів він із Миколою – її сином. Підтримуючи один одного, вони пережили цю біду. Суворо наказав Василь Миколі – викинути дурню з голови і обов’язково довчитися. Сам усі ці роки допомагав йому, надсилаючи гроші.
Самому витрачати не було на що – він так і залишився холостяком по життю. Микола вже одружений давно. Двох синів виховує з дружиною – Ваську та Кольку. Ті Єгоровича дідом називають, коли відвідують родиною… Тепло йому стало від спогадів.
Якщо розібратися – гарне життя прожив, чесне, як і обіцяв дядькові Колі. Напевно, тому й тепло, що не обдурив, не звернув туди, де легше гроші дістаються.
– Не пропало твоє добро, дядьку Колю. До онука та правнуків повернулося. Та й мене гріє, що не один я на цьому світі. Є кому згадати, допомогти, у разі чого.
Василь Єгорович тільки зараз помітив, що каже вголос, а кошеня, пригрівшись на колінах, уважно його слухає.
– То як же мені називати тебе, Мафіозі місцевий? – він поплескав замурзаного розбійника по голові. – Будеш Мафіком. І не діло тобі вештатися автобазою. Робитиму з безпритульника пристойного кота, а пристойному коту належить сидіти вдома, чекати господаря і спати в його ліжку.
Він підвівся, дістав з шафи наплічну сумку і виклав з неї на стіл обід.
– Смажену камбалу? Я її дуже поважаю. У кулінарії її продають уже готовою, на вагу. Мені там жінки завжди залишають, знають мою слабкість.
Розмовляючи, він розгортав упаковану у фольгу рибу, викладав хліб, ставив на плиту чайник.
– Не люблю я місцеву їдальню. Печія після неї мучить, а ось у кулінарія – інша річ. Не поспішай! – Він легенько шльопнув кошеня, яке нетерпляче сунулося до риби. – Тут кістки, вдавишся – і поминай як звали. Дай я тобі почищу, щоб без кісток.
Рівне гудіння верстата заспокоювало, стружка, що в’ється серпантином, радувала око. Василь Єгорович, не відриваючись від роботи, краєм ока спостерігав за кошеням. А той уперше у своєму житті спав спокійно – ситий і приласканий, впевнений у безпеці та надійному захисті.
Отак колись зрозумів і малолітній Васько, що він небайдужий людям. Хоча б одній людині – точно! І від душі тієї людини, якої вже немає на цьому світі, все ще тягнеться невичерпний промінчик тепла, якого вистачило і на замурзане кошеня…
