Ніна несхвально дивилася на дівчину, яка сиділа навпроти неї в електричці. Ще зовсім маленька, років шістнадцять, мабуть, а вже все те саме. Спідниця коротка, підбори величезні, розмальована як зрозуміло хто.
Але найгірше в цій безглуздій дівчині був новомодний телефон, від якого вона практично не відривала погляду. Раніше ж як: їдеш в електричці, розговоришся з сусідом, і не помітиш, як доїхала. А тепер всі втупилися в ці свої гаджети, і поговорити ні з ким.
Ось і з цією намагалася: ні в яку! Що про погоду, що час запитати, що про дачні справи. Дівчина на все відповідала сухо і односкладно, ніби її від чогось важливого відволікають.
І куди їде в такий час? Остання електричка, крім них у вагоні нікого немає. Гаразд, сама Ніна, у сина гостювала, затрималася. Він пропонував, звичайно, в нього на ніч залишитися, та якось незручно. Хлопець тільки півроку як одружився, що бентежити молодих. Та й якщо занадто часто такими ночівлями захоплюватися, онуків від них точно не дочекаєшся.
Від роздумів Ніну відволікло несподіване: електричка різко смикнулася і встала. Дівчина полетіла прямо на Ніну, а нещасливий телефон – у протилежний бік.
– Прошу вибачення. Чорт!
Перша репліка стосувалася Ніни. Друга ж, очевидно, апарату, який приземлився на екран. І, судячи з реакції господині, відмовлявся подавати будь-які ознаки життя. Як вона не трясла його, не вмовляла увімкнутися – все марно.
– Ось прямо жити не можете без своїх телефонів, – не витримала Ніна. – Не сиділа б у ньому всю дорогу, дивись, і цілим залишився б.
– А вам-то що? – огризнулася дівчина.
На таке хамство і відповідати не хотілося. Власне, Ніна і не стала. Зате її обличчя досить красномовно висловило, що вона думає. Як про цю ситуацію зокрема, так і про звичаї сучасної молоді в цілому.
У цей момент звідкись зверху пролунав голос. Неприємний, механічний, перериваний перешкодами:
– З технічних причин поїзд далі не поїде. Прохання до всіх пасажирів негайно покинути вагони.
– Як це не поїде? – обурилася Ніна. – Це ж останній на сьогодні. Як же я додому доберуся?
Але, обурюйся – не обурюйся, а з електрички довелося виходити. Вони опинилися на якійсь глухій півстанції, з усіх боків оточеній лісом. Було вже зовсім темно. На платформі – нікого. Не дивно: в цей бік і так небагато людей їздить, а вже в такий час.
– Ну і що ж тепер робити? – продовжувала голосити Ніна.
– Пішки йти, – несподівано відгукнулася дівчина, про яку вона вже встигла забути.
– Та як же це – пішки?
– По шпалах. Їхати тут зараз явно нічого не буде, і не заблукаємо. Та тут всього-то пара станцій залишилася. Звичайно, десь поруч повинна бути дорога. І якби мій телефон, без якого я жити не можу, не вимкнувся, можна було б до неї дістатися, і, наприклад, викликати таксі.
Ніна Іванівна скривилася. Як би її не дратувала ця дівчина, не визнати її правоту було складно. Та й поодинці йти по рейках уздовж глухого темного лісу якось боязко. Компанія, звичайно, не ідеальна, але все ж краще, ніж нічого.
– Як тебе звати? – запитала вона нарешті.
– Анна. А вас?
– Ніна Іванівна.
– Дуже приємно.
Остання репліка прозвучала скоріше, як глузування. Ніна не стала лицемірити і просто промовчала. У тиші вони дійшли до краю платформи і спустилися по хиткій драбині. Тут Анна почала роззуватися.
– Ти що це робиш?
– А як я на шпильках по шпалах скакатиму?
– А навіщо ти їх одягала?
– Та якось не передбачала, що доведеться вночі йти пішки через ліс у компанії всім незадоволеної бурчачої старої!
Ніна Іванівна, звичайно, образилася. Яка вона стара, їй ще й п’ятдесяти немає! Втім, від симетричної відповіді про малолітніх… вона все ж утрималася. А то, ще, втече вперед, на своїх молодих ногах, і що робити?
– Вибачте, – сказала Анна через деякий час. – Це було дуже грубо з мого боку.
– Та що там, – відмахнулася Ніна.
Образа поступилася місцем більш нагальним проблемам. Переступати через шпали ставало все важче. Ускладнювало завдання те, що їх майже не було видно в слабкому світлі рідкісних придорожніх ліхтарів. До того ж, Анна йшла занадто швидко, і встигати за нею виходило з великими труднощами.
Про те, щоб попросити її зменшити темп, звичайно ж, не могло бути й мови. За таких обставин було питанням часу, коли черговий крок призведе до катастрофи. Це сталося якраз на підході до станції. Дивно, але причиною стало те, що ліхтарі тут горіли яскравіше, ніж на інших ділянках шляху.
Вже звикла до напівтемряви Ніна була засліплена шаленим променем, і вона спіткнулася.
Анна обернулася на гучний крик і виявила, що її попутниця сидить, тримаючись за ногу і зітхаючи.
– Давайте подивлюся, – сказала вона, чомусь відкриваючи сумочку.
– І що ти там побачиш? – з сумнівом простягнула Ніна. – Ти ж не лікар.
– Я, звичайно, не лікар, але вчуся на фельдшера.
Побіжний огляд показав вивих. З сумочки Анна дістала бинт і товстий зошит. Зробивши з цього добра імпровізовану шину, вона допомогла Ніні підвестися.
– Не наступайте на хвору ногу. Сперіться поки на мене.
Так вони і пішли, повільно і обережно, з частими зупинками на відпочинок. У Анни виявилася шоколадка і булочка, у Ніни – термос з чаєм. На одному з привалів перекусили, і шлях продовжився вже якось веселіше.
По дорозі розговорилися. З’ясувалося, що Анна затрималася в гостях у батьків, а тепер поверталася до містечка, де орендувала квартиру. Залишитися не захотіла, щоб не заважати мамі і татові.
Фельдшером вирішила стати не тому, що на лікаря вступити не вдалося, як подумала Ніна. Їй хотілося працювати саме на швидкій. Вважала, що в такій якості вона зможе допомогти більшій кількості людей.
А Ніна розповідала про своє життя. Про сина, про те, як їй з невісткою пощастило. Про те, яка чудова дача у неї. Затишний дерев’яний будиночок, доглянута ділянка, помідори добре ростуть, знову ж таки. І зовсім недалеко від міста.
Працювала вона вчителькою біології в місцевій школі. Багато говорила і про учнів, і про свій предмет, який дуже любила і добре знала. Пояснила вона і свою нелюбов до телефонів, на які діти вічно відволікалися під час уроків. Та й, на її думку, вони роз’єднують людей. Замість того, щоб зібратися ввечері всією родиною на кухні, як це раніше було прийнято, поговорити, чаю попити, всі втупляться в гаджети – кожен у свій, і будуть сидіти.
– Та й ти ось, теж. Бачу тепер, що хороша дівчина, розумна. А туди ж – так засмутилася, коли він розбився. Шкода, звичайно, дорогий, напевно. Але не настільки ж.
Анна невесело розсміялася.
– Може, ви й праві щодо зайвої зацикленості на гаджетах. Проблема не в телефоні, а в тому, що у мене там велика частина матеріалів з навчання. Я, власне, їх всю дорогу і читала. Звичайно, можна і заново знайти, та тільки часу це займе чимало. А особисті фотографії ніяк не повернеш. Ось це дуже шкода. Пам’ять все-таки.
У місто вони в’їхали вже пізно вночі. Анна довела попутницю прямо до квартири і хотіла вже йти до себе. Однак Ніна навідріз відмовилася відпускати дівчину одну. Тим більше, що її будинок знаходився на протилежному кінці міста.
– Куди ти посеред ночі підеш, не вигадуй! У мене дві кімнати, не буде тісно. На дивані тобі постелю, і чудово переночуємо.
Так і зробили. Як виявилося, не дарма. За ніч нога у Ніни сильно розпухла, і без сторонньої допомоги вона б нізащо не змогла дістатися до травмпункту. А так Анна, незважаючи на всі протести, наполягла на тому, щоб викликати таксі і поїхати разом.
***
Через два тижні Ніна повністю одужала. Нічна пригода зблизила їх з Анною настільки, що вони навіть стали періодично ходити одна до одної в гості на чашку чаю. Звичайно, вдавалося це нечасто, адже дівчина поєднувала навчання з роботою, та ще й намагалася в міру сил допомагати батькам.
Під час однієї з таких зустрічей Ніна несподівано запитала:
– Ти свій розбитий телефон не викинула?
– Ні, – здивовано відповіла Анна. – Якось руки не дійшли поки.
– І не викидай! Мені син розповідав, що можна відновити інформацію навіть зі зіпсованого телефону.
Наступного дня дівчина зустрілася з сином подруги, який виявився якимось технічним фахівцем. Трохи повозившись, він урочисто вручив їй флешку, куди завантажив з телефону всі ті файли, які Анні було б так шкода втратити.
Спеціально для сайту Stories
