— Анно, донечко! — сплеснула руками Марія Петрівна, виглядаючи у віконце. — Ти чого так рано? Сонце ще й не думало сходити!
Анна, закутана в стареньку хустку, переминалася з ноги на ногу біля хвіртки. На дворі стояв вогкий жовтень, і ранковий туман стелився по землі, немов молочна річка.
— Та ось… раніше вирішила, Марія Петрівна. Картоплю викопувати саме час.
— Ох, моя хороша! — Свекруха поспішно накинула кожух. — Зачекай, зараз вийду. Разом-то буде зручніше.
Це було три роки тому, коли Анна вперше переступила поріг будинку Марії Петрівни вже як невістка. А до того… До того було зовсім інше життя.
Анна росла сиротою — мати пішла з життя під час поло гів, батько зник десь на лісоповалі, коли їй і п’яти не було. Виховували всім світом: хто картоплі принесе, хто молочка наллє, а бабуся Зоя, царство їй небесне, і зовсім до себе забрала. Правда, недовго прожила — всього три роки, а потім і її не стало. Так і пішла дівчинка по людям.
Виросла красунею — русяве волосся до пояса, очі волошкові, та тільки характером тиха, сором’язлива. Все більше в землю дивилася, а посміхалася — ніби сонечко з-за хмар визирало. Працьовита була — будь-яка справа в руках вдавалась. За це її в селі і поважали.
— Анно! — окликнув її якось Павло, син Марії Петрівни. — Зачекай!
Вона обернулася, притискаючи до грудей оберемок свіжоскошеної трави. Павло стояв, притулившись до паркану, посміхався на весь рот. Статний був хлопець — високий, чорнявий, очі з лукавинкою.
— Чого тобі, Павле? — Анна опустила очі, відчуваючи, як заливається рум’янцем.
— Та ось думаю… — Він підійшов ближче, від нього пахло тютюном і свіжим сіном. — Чи не час нам з тобою під вінець? А то ж засидишся в дівках!
Сказав — як обухом по голові. Анна так і застигла, не знаючи, що відповісти. А він продовжував, посміхаючись:
— Не думай, я серйозно. Моя мама давно на тебе задивляється — все хвалить, яка ти господиня справна. Та й мені до душі припала. Ну то що, підеш за мене?
Анна мовчала, перебираючи пальцями стеблинки трави. У голові вихором проносилися думки: «Адже й правда — чого чекати? Двадцять років уже, час і про сім’ю подумати. Та й хлопець начебто хороший, працьовитий. І мати його, Марія Петрівна, жінка добра…»
— Піду, — тихо відповіла вона, не піднімаючи очей.
Весілля грали восени, якраз після збору врожаю. Небагато, але весело. Марія Петрівна постаралася — напекла пирогів, наварила холодцю. Все село гуляло.
— Ну, донечко, — обійняла вона Анну після вінчання. — Тепер ти мені як рідна. Будемо жити душа в душу!
І спочатку так воно і було. Анна намагалася догодити і чоловікові, і свекрусі — вставала до півнів, господарство вела, смачні обіди готувала. Марія Петрівна не могла натішитися невісткою — всім сусідкам хвалилася, яка в неї золота помічниця.
А потім… Потім все почало змінюватися.
Вперше це сталося під Новий рік. Павло прийшов додому напідпитку, від нього тхнуло міцним. Анна якраз місила тісто для пирогів — хотіла порадувати домашніх святковою випічкою.
— Ти чого це розхазяйнувалася? — проричав він, хитаючись. — Без дозволу?
— Павле, але ж завтра свято… — розгублено пробурмотіла вона.
— Свято?! — Він з розмаху вдарив по столу кулаком, борошно здійнялося білою хмарою. — А чоловіка спитати не треба було?!
Перший ляпас обпік щоку раптово — Анна навіть не встигла відсахнутися. В очах потемніло, в роті з’явився солонуватий присмак крові.
— Павле… — прошепотіла вона, притискаючи долоню до палаючого обличчя. — За що?
Але він уже не чув — розвернувся і, хитаючись, вийшов з кухні. А вона так і стояла, заціпеніла, серед розсипаного борошна, і по щоках текли сльози, залишаючи на білому пилу мокрі доріжки…
З того дня все покотилося під укіс. Павло немов зірвався з ланцюга — то ласкавий був, як кошеня, то звіром ставав. Особливо, коли прикладався до чарки. А він став робити це все частіше.
Марія Петрівна спочатку не помічала — або не хотіла помічати. Анна ж мовчала, все сподівалася: одумається, перебіситься. Синці ховала під довгими рукавами, а на питання сусідок відповідала: «Та що ви, все добре у нас…»
Але від материнського серця довго не приховаєш. Одного вечора Марія Петрівна почула якийсь гуркіт у кімнаті, а потім — приглушений плач.
Гримів голос сина.
— Я тебе навчу, як з чоловіком розмовляти!
Щось обірвалося в душі вже немолодої жінки. Пам’ять раптом вирвала картинку з минулого: її саму, молоду, скорчену в кутку, і чоловіка, який заніс кулак… Ні. Цього вона не допустить.
Схопивши перше, що потрапило під руку — палицю, якою зазвичай гнала корову — Марія Петрівна влетіла в хату. Те, що вона там побачила, змусило кров закипіти: Анна, забившись в куток, прикривала голову руками, а Павло, її синочок, зама…ся на беззахисну жінку табуреткою.
— А ну стій! — Голос Марії Петрівни прогримів, як грім серед ясного неба.
Павло обернувся — і відсахнувся. Ніколи ще він не бачив такого виразу на обличчі матері. В її очах палала така лють, що навіть він відчув страх.
— Мамо… ти що? — пробурмотів він, опускаючи табуретку.
— Я тобі покажу «мамо»! — Хворостина зі свистом розсікла повітря. — Ах ти ж …! На жінку руку піднімати?!
— Мамо! Та ти що?! — Павло намагався ухилитися, але хворостина наздоганяла його знову і знову.
— Це тобі за Анну! Це за всіх жінок ,яких ображають! А це щоб знав, як над слабкими знущатися!
Син, її рідний син… Як же так вийшло?
— Забирайся! — нарешті видихнула вона, опускаючи палицю. — Щоб духу твого тут не було, поки не протверезієш! А якщо ще раз… — Вона перевела подих. — Якщо ще хоч раз торкнешся її — я тебе сама …
Павло, хитаючись, вибрався з кімнати. Грюкнули вхідні двері.
Марія Петрівна повернулася до невістки. Анна все ще сиділа в кутку, притиснувши коліна до грудей, і беззвучно плакала.
— Донечко… — Жінка опустилася поруч з нею на підлогу, обійняла за плечі. — Давно це у вас?
— З зими… — схлипнула Анна. — Я думала, пройде…
— Ех, люба… — Марія Петрівна притиснула її до себе міцніше. — Чому ти мовчала? Чому я не бачила?..
Вони просиділи так до світанку — свекруха і невістка, дві жінки, пов’язані тепер не тільки спорідненістю, а й спільним болем. Анна плакала, виплескуючи все, що накопичилося за ці місяці, а Марія Петрівна гладила її по голові і примовляла:
— Нічого, донечко… Нічого… Тепер все буде по-іншому. Я тебе в образу не дам.
І слово своє дотримала.
Павло повернувся через два дні — пом’ятий, винний. Але зустріла його не дружина, а мати — з тим же сталевим блиском в очах.
— Ось що, синку, — сказала вона твердо. — Вибирай: або кидаєш згубну звичку і живеш по-людськи, або забирай свої манатки і котись на всі чотири сторони. Анну я тобі більше мучити не дам.
Місяць Павло тримався — не вживав, працював, додому вчасно повертався. Анна почала потихеньку відтавати, повірила, що все налагодиться. Але біда не приходить одна — занесло в село якогось бродячого торговця. І все почалося спочатку.
Цього разу Марія Петрівна не стала чекати — як тільки почула перший крик сина, одразу ж вигнала його з дому. Павло пішов, прихопивши вузлик з речами, і став жити у свого друга.
А через тиждень його знайшли. Задихнувся чадним газом — піч неправильно закрили.
Коли сусідка прибігла з цією звісткою, Марія Петрівна побіліла як полотно. Сіла на лавку, втупилася в одну точку. Анна кинулася до неї:
— Мамо! Мамочко!
Це «мама» вирвалося у неї вперше — раніше все «Марія Петрівна» та «Марія Петрівна». Свекруха здригнулася, подивилася на невістку довгим поглядом і раптом розридалася:
— Не вберегла… Синочка не вберегла…
— Ви не винні, — шепотіла Анна, обіймаючи її. — Ви все правильно зробили. Це його доля така…
Ховали Павла всім селом. Марія Петрівна трималася прямо, не плакала — тільки губи побіліли та зморшок додалося. Анна не відходила від неї ні на крок.
Після похорону життя пішло своєю чергою. Анна залишилася жити зі свекрухою — та й чути не хотіла про те, щоб невістка кудись йшла.
— Ти мені тепер як рідна дочка, — говорила вона. — Куди ж я тебе відпущу?
Час минав. Потроху затягувалася рана в серці Марії Петрівни. Дивлячись на молоду невістку, вона все частіше думала: не годиться такій красуні бути вдовою.
У селі жив Степан — чоловік працьовитий, господарський. Дружина у нього пішла з життя п’ять років тому, залишився з двома дітьми. Сам справлявся — і город тримав, і худобу, і дітей у строгості виховував. Марія Петрівна помічала, як він поглядає на Анну, коли та проходить повз.
— Послухай, донечко, — почала вона якось за вечірнім чаєм. — Адже Степан до тебе нерівно дихає.
Анна спалахнула:
— Та що ви таке говорите, мамо!
— А що? — Марія Петрівна пригубила чай. — Чоловік він хороший. І дітям мати потрібна…
— Ні, — Анна похитала головою. — Я не можу… А як же ви?
— А що я? — посміхнулася свекруха. — Я нікуди не дінуся. Буду до вас в гості ходити, з онуками няньчитися…
Анна мовчала, але насіння було посіяне. А через місяць Степан прийшов свататися.
Вдруге Анну заміж видавали тихо, без гулянки. Але щастя в цьому шлюбі виявилося більше, ніж у першому. Степан обожнював молоду дружину, діти до неї прив’язалися, стали мамою кликати. А через рік у них народилася дочка — назвали Марією, на честь бабусі.
Марія Петрівна в новій родині невістки стала своєю людиною. Анна щодня до неї забігала — то пиріжків принесе, то просто провідати. З роками їхній зв’язок ставав тільки міцнішим.
Коли Марія Петрівна злягла — вік все-таки — Анна забрала її до себе. Доглядала як за рідною матір’ю, ночей не спала біля її ліжка.
— Дякую тобі, донечко, — шепотіла старенька в останні свої дні. — За все дякую… Ти мені Богом послана — дочка, яку я ніколи не мала…
Анна плакала, цілувала зморшкуваті руки:
— Це вам дякую, мамо… Ви мені тоді життя врятували… І матір замінили…
Поховали Марію Петрівну поруч із сином. Анна щонеділі приходить на місце спочину— приносить квіти, розмовляє як із живою. І дітям своїм наказує:
— Запам’ятайте, дітки: рідна душа — вона не завжди по крові рідна буває. Ось бабуся Марія мені свекрухою була, а стала ріднішою за рідну матір. Тому що доброта і любов — вони будь-яке споріднення переважать…
Досі в селі згадують цю історію. Особливо коли свекруха з невісткою не ладнають — обов’язково хтось скаже:
— А ось Марія Петрівна з Анною…
І всі розуміюче кивають. Бо немає нічого сильнішого за материнську любов. Адже серце не обдуриш — воно саме вибирає, кого любити.
Спеціально для сайту Stories
