– Бабусю, привіт!
– Привіт, онучко. Як справи?
– У мене все о’кей, – з сумом у голосі відповіла Іра.
– Ну щось на о’кей, на мою думку, не тягне. Оченята сумні, губки надуті. Що сталося?
– Ой, бабусю, ну з чого ти взяла. У мене все добре, – відповіла Іра і, трохи почекавши, додала: – Хоча ні. Все погано. Я розлучилася з хлопцем.
– Як чудово! – вигукнула бабуся.
Іра вже вкотре помічала, що бабуся на її скарги та обурення завжди відповідала однаково: «Чудово», «Здорово», «Прекрасно», «Відмінно», «Супер», «Молодець». То іспит не склала – молодець, то машина брудом облила – чудово, то гаманець вкрали в автобусі – супер! І цього разу Іра не хотіла говорити нічого бабусі, бо знала, що почує ці дурні «як чудово, супер!».
Вона і так щоразу мовчала, нічого не відповідаючи на репліки бабусі. Іноді Ірі здавалося, що бабуся просто не в собі, що роки беруть своє і вона якось спотворено сприймає цей світ. Одним словом, Іра думала, що бабуся збожеволіла.
Як вона могла на всі її нещастя життя відповідати, що це добре. Ні, бабуся говорила не просто «добре», а стверджувала, що «все чудово»! Сьогодні Ірина не витримала, так її переповнювали емоції, і сказала, підвищивши голос:
– Бабусю, досить! Скільки можна? Що ти таке говориш? Що тут чудового, га? Ми з хлопцем розлучилися, а ти! Ми ж зустрічалися цілих п’ять місяців. Все було так добре. Він такий класний, чудовий! За всіма параметрами мені підходить: порядний, працьовитий, добрий, сім’я хороша.
– Ну п’ять місяців – це не термін, звичайно! Так, легкий роман. А чого розлучилися?
– Так, розумієш, у нього 14 лютого день народження.
– А в день цього, як його там, Валентина?
– Так, в День святого Валентина. Ну ось я його, як дурепа, значить, вітаю прямо з ранку, смс написала, подзвонила, потім приїхала, а він… – Ірина замовкла.
– А він що? Продовжуй, я слухаю.
– А він за цілий день потім навіть хвилинки не знайшов, щоб подзвонити або смс надіслати, про приїзд і подарунок я взагалі мовчу. У мережу не виходив, на день народження не покликав. Жах просто!
– Може, з ним щось сталося?
– Якби ж! Наступного дня він, ніби нічого не сталося, завітав до мене: ні квітів, ні подарунків, ні вибачень. Я його питаю: «Що сталося? Як справи? Де був? Як провів вчорашній вечір?» – а він відповідає, що з хлопцями вчора в кафе день народження святкував, виявляється, вони цілий літр міцного ви.или.
– І через це ти з ним розлучилася?
– Так, звичайно, хіба так можна? Мені каже: «Кохаю, ти моя єдина, одружуся», а сам у такий день про мене навіть не згадав! Ірина заплакала:
– Виходить, вони йому дорожчі?
– Абсолютно вірно! Молодець, сама зрозуміла. І ще одну річ тобі залишилося зрозуміти. На мою думку, цей твій хлопець ще досі дитина і не подорослішав, не доріс, так би мовити, до серйозних стосунків.
– Бабусю, але йому вже 30 років.
– Ха! 30 років! І що? У нас чоловіки і в 40, і в 50 залишаються дітьми, так до самої см.рті і ходять, як діти, спочатку на шиї у матерів висять, потім на шию дружин сідають. Щось у них виростає, а одружуватися їм ще рано.
Бабуся посміхнулася, вона ще ніколи не говорила так відверто зі своєю онукою:
– Ти ж уже велика, розумієш, про що я?
Щік Ірини торкнувся легкий рум’янець:
– Розумію, бабусю.
– Ось дурень, знайшов, чим перед дівчиною хвалитися: скільки вони ви.или. Досягнення!
– Ну гаразд тобі. Може, він це просто до слова сказав.
– А ти його що, захищаєш?
– Він просто під всі мої параметри підходить. Я за нього заміж зібралася.
– Прямо за всіма параметрами? На 100%? Впевнена?
– Ну майже, про друзів я якось не думала. А в іншому підходить.
– Трохи не рахується, знаєш? А може, це на краще, що він пішов з твого життя?
– Ну як же добре, бабусю? Адже зараз нормальних хлопців не знайти, – журилася Іра.
– А ось твоя сестричка, хоч і в 6-му класі вчиться, але, здається, часом більше тебе розуміє.
– У якому сенсі? У стосунках, чи що? У неї що, хлопець є? – Ірина здивовано округлила очі. – А мама знає?
– Та ні. Заспокойся. Нікого у неї немає. Просто недавно вона мені сказала дуже чудові слова. Виявляється, у Всесвіту для нас завжди є кращий варіант. Розумієш?
– Хмм. Тобто? Щось я не розумію. Ти хочеш сказати, що мені дістанеться ще кращий хлопець?
– Це не я кажу. Це Всесвіт так тобі каже, – бабуся широко посміхнулася і обійняла онуку, – ось у нас з вашим дідусем точно так само вийшло.
– Що ти хочеш сказати? Розкажи, – грайливо посміхнувшись, сказала Іра.
– Адже я мала вийти заміж за зовсім іншого хлопця.
– Як це? Мені ніхто нічого не розповідав!
– Перед самим весіллям все зіпсувалося. Весілля спочатку перенесли, а потім і зовсім скасували. Я була страшенно засмучена! Та що там засмучена. Для мене ніби життя закінчилося. Я місця собі не знаходила. А ось зараз так просто про це розповідаю, – бабуся замислилася, подивилася у вікно, кудись у далечінь.
З її погляду було зрозуміло, що зараз перед її очима пролітають картини минулих днів.
Моментами на її обличчі з’являлася ледь помітна посмішка, видно було щось приємне в її спогадах. Ірині не хотілося її переривати, вона дивилася на бабусю і милувалася нею, уявляючи, якою вона була в молодості. Такою ж красивою, як і всі жінки в їхній родині. Тут хід її думок перервався.
– Ой, щось я замислилася. На чому я зупинилася?
– Ти говорила, що весілля зірвалося і ти була не в собі.
– Ах, так. Так ось, я не мала сил перебувати там, де все нагадувало про нього, поїхала до столиці. Оскільки у мене не було грошей, я влаштувалася працювати швачкою в ательє і пішла вступати на вечірній.
– Ну і що потім? Ти зустріла дідуся в ательє?
– Ні. Одного разу я після занять дуже сильно затрималася в інституті. Повертатися одній було страшно. Але тут у фойє на виході до мене підійшов хлопець і запитав, де приймальна комісія. Він був у формі. Потім я дізналася, що тільки сьогодні ввечері він повернувся з армії. Ось так ми з ним і познайомилися.
– І він запропонував провести тебе додому?
– Так. Все просто, – бабуся посміхнулася і знову замислилася.
– Зараз, проживши з ним стільки років, я розумію, що для мене цей вибір став найкращим рішенням. І ти не сумуй, а просто живи і чекай. Та й не чекай, взагалі-то. Просто живи, радій кожному моменту життя, спілкуйся, займайся тим, що подобається, вчися, а він сам з’явиться, саме тоді, коли треба буде, коли ти і він будете готові. Ти бачила табличку у мене над ліжком?
– Це та, що турецькою мовою, яку тобі подарував турок?
– Точно. Ось на ній написано, що кохання приходить, не кажучи «прийду». Завжди пам’ятай про це.
– Дякую. Я все зрозуміла. Ось з тобою поговориш, і все на свої місця стає, відразу легше якось.
– Ну і славно. Приходь з будь-якими питаннями, добре?
– Добре, – посміхнулася Іра, – до речі, і на ковзанку мене сьогодні подружки кликали. Ось не хотіла йти, а зараз піду. Хто знає, може, він там на мене чекає (Ірина засміялася). – Я побігла.
Ірина швидко закинула речі, взяла сумку, обійняла і поцілувала бабусю і вискочила на вулицю назустріч своїй новій долі.
Спеціально для сайту Stories
