Оля розвивала свій бізнес і налаштована була серйозно. Тому на роботі панував діловий настрій без жодних панібратств.
– Давай, Ольго Євгенівно! Бігом, Ольго Євгенівно! – підганяла себе Оля, пробираючись крізь натовп у торговому центрі. – Який радісний у нас народ, – нарікала вона подумки, – свято за святом! Тільки й встигаєш подарунки купувати!”
Забігла ненадовго, щоб прикупити сувеніри для друзів, колег, знайомих, щоб, коли припре, не носитися стрімголов. Справ менше не стає, а часу якраз у найпотрібніший момент і немає.
Стара циганка чіпко вхопила її за рукав, вирвавши з потоку людей, що виходили з торгового центру. Олю навіть на місці розвернуло.
– Яка дівчинка красива! – солодкаво блиснула золотими зубами циганка. – І гроші в кишенях шарудять, а в особистому житті не добре! Чоловіка вибрала, а він тебе ще ні!
Успіхів у бізнесі Оля досягала тому, що вміла швидко міркувати в будь-якій ситуації. Вона подивилася на циганку глузливим поглядом:
– Якраз навпаки, пропозицію ось-ось зробить. Не спрацював гіпноз? А ви не засмучуйтеся! Тренуйтеся і все у вас вийде!
І з легкістю вивільнила рукав із ручок циганки.
– Ух, ти! – вигукнула циганка, а посмішка стала ще ширшою. – Впевнена яка! Сильна, та смілива! Бреше він тобі! Користь із тебе має, тому й поруч. Зраду бачу. Та тільки не від тебе він наліво ходить, а до тебе! Пам’ятай мої слова, коли сама все дізнаєшся! І машину йому не купуй! Обійдеться!
Те, що їй наговорили сім верст до небес – зрозуміло. Її похвалили, чоловіка принизили, а вигода в будь-яких, навіть найідеальніших стосунках є.
Налякали, природно, походами на всі боки. “Не тобі, а з тобою” – це класичний приклад фрази, щоб остаточно збити з пантелику.
А ось про машину циганка дізнатися ніяк не могла!
Оля вже рік відкладала на автомобіль для Давида. Мрія у нього була, що коли-небудь він обов’язково купить певну модель конкретної марки.
Не захмарно дорого, але й не три копійки. А Оля вже не тільки майже всі гроші зібрала, а й продавця знайшла. Через пару місяців збиралася їхати на оглядини.
– Це я вже сама вирішу, – сказала Оля беззлобно, сунула циганці в руку купюру і поспішила до своєї машини.
Скоро центр міста встане в заторі, а Олі хотілося проскочити додому. Даремно вона, чи що, короткий день організувала?
Додому Оля прагнула з однієї простої причини: коханий мав повернутися з відрядження. Два тижні його не було. І хотіла Оля приготувати йому що-небудь смачне.
Але, увійшовши в двері, уловила запах котлет, що смажаться:
– Раніше за мене встиг? – крикнула вона з передпокою.
– Так, – Давид виглянув із кухні, витираючи руки рушником, – так за домашньою їжею скучив, котлети на вечерю смажу!
Взагалі, Давид кулінаром не був, та й до простого кухаря йому було далеко. Але тут зіграла роль організація побуту.
Оля раз на місяць сама робила напівфабрикати і забивала ними морозилку. Котлети, чебуреки, пельмені, вареники, овочеві суміші і навіть бульйони.
Тобто, щоб зварити борщ, потрібно було в каструльку викласти куб бульйону, висипати нашатковане м’ясо і пакет з овочами. Часу мінімум і прекрасний обід готовий.
А за ті кілька років, що Оля з Давидом прожили разом, він освоїв нехитрі рецепти, як напівфабрикати довести до готовності.
– Я теж хотіла що-небудь приготувати, тільки ти раніше за мене повернувся, – сказала вона з посмішкою, переодягаючись у домашнє.
– Отже, на прощальну вечерю приготуєш, – просто сказав він. – Уявляєш, мене відібрали для стажування в столиці! Три тижні під керівництвом метрів і світил!
– Знову поїдеш? – трохи засмутившись, промовила Оля.
– Ти що?! Це такий шанс! – радісно випалив він, а потім, побачивши, що Оля зажурилася, обійняв її і почав шепотіти на вушко: – Люба моя, це дуже важливо. І для мене, і для нас. Мені до підвищення буквально крок залишився! Стільки курсів, відряджень, семінарів. Ти ж усе розумієш!
Оля розуміла. І розуміла тільки тому, що діватися було нікуди.
Давид вважав, що чоловік має утримувати і забезпечувати свою сім’ю. З одного боку – це правильно. А з іншого…Оля заробляла більше за Давида.
У принципі, якщо людям добре разом і немає фінансової потреби, то яка різниця, хто і скільки заробляє?
Але Давид погодитися з цим ніяк не міг.
Він рвався вгору кар’єрними сходами, проходив курси підвищення кваліфікації, підготовки, перепідготовки. З відзнакою закінчував тренінги особистісного та професійного зростання.
Грамоти і заохочення сипалися золотим дощем.
– Оленько, після цього стажування мене точно підвищать! А там зарплата! У-у-у! І відразу будемо весілля призначати! Дату виберемо красиву!
“Знову відстрочка” – подумала Оля, а на периферії спливли слова циганки.
І як відповідь їм: “Не може людина, яка так гарує, щоб створити сім’ю, шукати пригод на стороні!”
За вечерею атмосфера була сумна. Оля вирішила розрядити її, розповівши про циганку, яка так наполегливо влучила пальцем у небо:
– Чи то дару в них немає, чи то на мене їхній гіпноз не подіяв, але набрехати таке! Сказала, ти, чи то мені, чи то зі мною… не вірний, коротше, – і сама посміхнулася, – дала їй дрібнички за фантазію.
Давид напружився, навіть виделкою по тарілці дряпнув.
– Давид? – запитала Оля, насторожено.
А Давид навіть спітнів від того, з якою швидкістю він міркував. Зрозумів:
– Перевір решту грошей у сумці та документи! – скоромовкою промовив він. – Ти їй гроші дала, значить, щось подіяло!
Оля схопилася і побігла в передпокій, де залишила сумку:
– Усе на місці, – крикнула вона, виходячи на кухню з сумкою в руках.
Помітила тільки, як Давид ховає в кулаці серветку. А на лобі маленький шматок білого папірця…
– Ганно, скажи мені чесно, це я себе накрутила чи вона сказала правду? – запитувала Оля, мало не в єдиної своєї подруги.
– Припустимо, – відповідала Анна, почувши всю історію і про циганку, і про реакцію Давида, – думати взагалі переставати ніколи не потрібно! На те ми й жінки, щоб постійно про все думати і все контролювати.
– Якщо ти так витончено послала мене лісом, могла б не старатися, – Оля фиркнула. – Я до тебе, як до людини за порадою, а ти мені тут демагогію розводиш!
– Олю, твоя наївність зашкалює. – сказала Ганна суворо. – Перевір його телефон, комп’ютер. Кишені переглянь. Чоловіки докази ховати не вміють.
– По-перше, це неправильно, а по-друге, я для себе давно вирішила, що нічим таким займатися не буду. Людина має право на особистий простір!
– Так, то людина, а з приводу твого Давида у мене давно сумніви. Сидить у тебе на шиї, відрядження його нескінченні. Я тобі без усяких циганок могла сказати, що тут не все гладко.
– Ми стільки років разом, – заперечила Оля, – я б уже точно щось помітила!
– Ну, може, твій Давид виняток, і вміє ховати докази…
Від такої заспокійниці Олі стало зовсім недобре. Мало того, що старі сумніви не розвіяла, так ще й нові породила.
Щоб відволіктися від нав’язливих думок, Оля вирішила покататися спальними районами міста. Додому повернулася пізно ввечері.
Біля дверей її квартири стояла жінка з двома дітьми. Старшого тримала за руку, другий був у візочку.
– Ви когось шукаєте? – запитала Оля, стурбовано.
– Чоловіка шукаю, – відповіла жінка, – і коханку його!
Оля знизала плечима і вставила ключ у замкову щілину.
– Так це ти і є! – скрикнула жінка і замахнулася вільною рукою.
Оля ухилилася:
– Що ви собі дозволяєте?
– Квартира в тебе в багатому будинку, на машині, мабуть, катаєшся, то ще й чоловіка мого вирішила відвести!
– Зачекайте! Я вас не знаю, і хто ваш чоловік, тим більше. Може розібратися потрібно? І досить на мене кулаками замахуватися, тут діти!
Жінка опустила руку на ручку дверей. Ключ Оля витягла, тільки провернути до клацання встигла.
– А куди це ви зібралися? – запитала Оля, безцеремонно відтягуючи жінку за пальто на спині від дверей.
– Там мій чоловік! – взвизгнула вона.
– А квартира моя! І я вас не запрошувала! – Оля прошмигнула у квартиру і зачинила за собою двері, залишивши дамочку на майданчику.
Давид, який вийшов із кімнати, був блідий і руки його тремтіли. Він не тільки все почув, але ще був у курсі подробиць, яких не знала Оля.
Шматочки мозаїки склалися.
– Мо-ло-дец! – промовила Оля по складах. – А тепер речі в руки й вільний!
А з того боку дверей долинало:
– Відчини двері! Я знаю, що він тут!
– Зараз ви заберете свого… – Оля обирала між “чоловіка” і “тата”, але так і не вибрала, просто повторила, – свого.
– Олю, вибач, будь ласка, – почав благати Давид, – я спочатку не думав, що так усе далеко зайде. А потім намагався, щоб у нас було все добре. Ну, я збирався вже там розлучитися, з тобою тут одружитися. А там я навіть і не жив. Так приїжджав іноді. Ну, до дітей.
– Давид, не бреши! Ми з тобою разом більше трьох років, майже чотири. А дитині молодшій рік. Максимум півтора. Ти не тільки від неї гуляв, а ще й від мене.
– Оленька! – Давид опустився на коліна.
– Досить! Речі збирай, тебе там чекають із нетерпінням! Там діти твої! Май совість!
Коли він, нарешті, покинув квартиру, Оля сіла на диван і дала волю сльозам.
Гіркота образи й тяжкість несправедливості мучили до ранку, поки сон не подарував забуття.
А вранці з якоюсь потойбічною легкістю прийшло розуміння, що все на краще. Було б гірше, якби все відкрилося після їхнього весілля.
– І звідки ці цигани все знають? – запитала Оля з усмішкою і пішла вмиватися.
Тепер-то точно все добре!Спеціально для сайту Stories
