Якось зібралися співробітники одного підприємства відпочити на природі. «Скупим чоловічим колективом», – як висловився охоронець Павло.
Вудила з собою взяли – там озерце неподалік, мангал – само собою, огірочків з помідорчиками прикупили, міцного (як без цього?) і вже в п’ятницю ввечері сиділи біля багаття.
“Поляну” накрили з того, що привезли з дому.
Перед кожним учасником стихійно зібраної компанії лежало те, що зібрала йому на відпочинок дружина.
Чоловіки, як правило, не звертають уваги на такі дрібниці, але тут неможливо було не помітити різницю!
Наприклад, Василь виставив на загальний стіл повний контейнер відбивних, бутерброди з якоюсь ароматною начинкою, свіжий, запашний хліб і чисто вимиту зелень, а той самий Павло – охоронець – якусь незрозумілу ковбасу підозрілого вигляду, солоні помідори і банку консервів.
Сивий мовчазний Степан Іванович багато їжі не виставив. Він дістав зі свого рюкзака, який здавався бездонним, всього одну страву, але яку!
Це було акуратно нарізане соломкою смачне сало, пересипане часником і свіжим кропом! Як тільки це диво з’явилося на світ, аромат розлетівся на всю галявину.
Після першої чарки руки чоловіків потягнулися саме до нього.
Описувати інші страви не будемо, тим більше, що історія зовсім не кулінарна. Тут важливо тільки одне: трохи захмелівши, поговоривши про політику і риболовлю, чоловіки заговорили про своїх дружин.
А причиною стала та сама “скатертина-самобранка” , яка ледь остаточно не спорожніла, якби Василь не поставив на неї цілу миску ще теплих дерунів (вони були добре загорнуті в кілька шарів) і майже стільки ж млинців з сиром:
– Це дружина на ранок приготувала, – трохи соромлячись через солодкі млинці, промовив Василь, – сказала, що до чаю або кави – саме те.
– Ось це я розумію – дружина! – із заздрістю присвиснув хтось, – не те, що моя. Тільки й знає, що пиляти з ранку до вечора, а як у ліс зібрався – торішній шматок сала в сумку кинула, та смажених пельменів із магазину – це її коронне блюдо!
Ось тут чоловіків і понесло:
– А моя вічно незадоволена! Що не зроблю – все не так!
– А моя взагалі не готує! Каже, мовляв, хочеш жерти – готуй сам: я тобі не прислуга!
– Твоя хоч не змушує давитися її їжею! Сам готуй… Я б готував, так вона хоче, щоб я правильно харчувався, згідно з її дієтою. Добре, хоч на роботі в їдальні їмо…
– Я свою вже бачити не можу. До весілля така весела дівчина була, а тут… Всього п’ять років минуло, а вона зі мною так розмовляє, ніби я їй на віки вічні винен. Все повинен! А вона – принцеса, ще подумає, приймати мене чи у неї знову голова розболілася…
Чоловіки розреготалися. Потім ще довго скаржилися на своїх дружин, поки не заговорив Степан Іванович.
Він взагалі-то мав славу мовчуна і завзятого холостяка, тому всі мимоволі прислухалися:
– Слухаю я вас, чоловіки, і дивуюся. Мабуть, праві ті, хто каже, що немає гіршої баби, ніж балакучий чоловік. Ви всі своїх дружин лаєте, мовляв, не такі вам дісталися, неправильні.
А ви самі? Святі чи що? Ось послухайте, що я вам розповім.
Колись і я був одружений. До весілля ми з Наталкою моєю зустрічалися чотири роки. Дітей не заводили. Вирішили, що станемо батьками в законному шлюбі. Розписалися. Через півроку Наталя зав…ніла. Яка була радість!
Незабаром дружина почала почуватися недобре. Вагі…ть виявилася складною.
А я був молодий, дурний, значення цьому не надавав. Одного разу їй стало так погано, що довелося викликати швидку.
Коротше: ми втратили дитину.
Наталя дуже переживала, ходила сама не своя. Я ж особливо не переймався: вирішив, що все ще попереду. Тужити нема про що.
Лікарі потім мою Наталю обстежили і попередили: виносити дитину вона зможе тільки, якщо буде дуже довго лежати на збереженні. Інакше – ніяк!
Дружина плакала, просила підтримати її, допомогти стати матір’ю. А я був упевнений, що моя участь у всьому цьому, можна сказати – одноразова, а з іншими проблемами вона повинна справлятися сама.
“– Дивись, – говорив я їй, – інші жінки справляються, а ти весь час ниєш…”
Наталя замкнулася. Стала тихою, непомітною.
Протягом трьох років ми двічі втрачали дитину. Дружині сказали, що шансів більше немає.
У неї почалася депресія. Я ж знову нічого не зрозумів. Мене дратував забитий вигляд Наталі, постійні сльози.
Вона стала для мене тягарем: заважала радіти життю, зустрічатися з друзями. Я грубіянив їй, навіть називав неповноцінною.
Словом, все закінчилося погано.
Поки дружина страждала, я вирішив знайти жінку, яка народить мені дитину. Таку я знайшов дуже швидко. Закрутив з нею роман.
Подробиці розповідати не буду, скажу тільки: Наталя про все дізналася і подала на розлучення.
Зараз я зовсім один. Дітей у мене немає. Тільки через двадцять років я зрозумів, що сам зруйнував своє щастя і позбавив себе можливості стати батьком.
Люблю її як і раніше. Мою Наталку. Досі люблю.
Вона, до речі, заміжня. У неї двоє дітей. Так-так! Її другий чоловік, слава Богу, виявився людиною!
Вони усиновили рідних сестру і брата. Ось-ось школу закінчать.
Ось так, друзі мої. А ви все про їжу та про те, що дружина в усьому винна.
А ви самі без вини?
Давно з дружиною розмовляли? Знаєте, про що у неї душа плаче? А чому радіє? Про що вона переживає? Може, у неї щось болить? Що подарувати їй, знаєте?
Адже вони живі – наші дружини! Їм потрібна людська участь, а не тільки чоловіча зарплата.
Їм потрібна любов!
Тоді і борщ на столі буде, і голова боліти перестане.
Так що, чоловіки, робіть висновки.
Інакше занапастите своє життя так само, як я…
Спеціально для сайту Stories
