“- Знову Гришко хропе!” – роздратовано подумала Ніка. Жінка відкинула руку чоловіка, на якій лежала, і повернулася на інший бік.
Поглянувши на мобільний, вона про себе зазначила, що вже друга година ночі.
– Все, не засну я більше, а мені завтра на роботу, – сердилася Ніка, – не висплюся і знову буду носом клювати. Правда, рано мені не треба вставати – у мене друга зміна, але все-таки. Мені не двадцять років, коли можеш собі дозволити танцювати хоч всю ніч напроліт і не відчувати вранці ніякої втоми. І це не колишні побачення під Місяцем, приходячи з яких не засинаєш, а до найдрібніших деталей намагаєшся згадати все те, про що з Гришкою говорили.
І, що найцікавіше, не пам’ятаєш нічого, крім кількох фраз, і дурнувато, щасливо, блаженно посміхаєшся. І обличчя Гришки, як у кіно, кадр за кадром, таке близьке і рідне миготить. Очі його – сірі, добрі, спокійні,ю чітко бачиш… ..
А Гришко, як ні в чому не бувало, видавши гучний рик, навіть не прокинувшись, мирно сопучи, лежить поруч.
– Ну що мені тепер робити? Може, домовитися з чоловіком і лягати спати з вечора в різні кімнати? – думала Ніка.
Від нічого робити, жінка почала перебирати в голові свої старі і вигадувати все нові образи на чоловіка. Їй здавалося, що смутку накопичилося вже така величезна кількість, яку можна помістити в товарний вагон і ще в один великий візок з місцевого супермаркету.
Що нею рухало в цю годину? Образа? Роздратування? Досада? Розчарування? Хто знає?
– Діти виросли. Залишилися ми з чоловіком удвох. Все начебто добре, але щось не так. Ось що? – тривожні думки проникли до Ніки в голову і робили там дірки тупим свердлом, і тепер їх звідти поганою мітлою не вигнати.
У темряві Ніка подивилася на сплячого чоловіка. Він тихо сопів і не підозрював, що потрапив під пильний погляд дружини, яка під покровом ночі намагається розгледіти всі його недоліки і вади, помножити їх на два, забувши при цьому поділити отримане число на нуль.
Хоча, шкільні знання підказували, що на нуль ділити не можна. Адже в чужому оці і смітинку можна побачити, чи не так?
-Зовсім сивий Гришко став. Так. І зайвих кілограмів набрав. Зморшки, як річки на географічній карті, простягнулися по лобі і стали зрадницьки видавати вік, пережиті разом труднощі, хвороби і негаразди. А який раніше він був красень!
Вже Гриша не радіє мені так, як раніше, коли я приходжу з роботи. Як тільки чує, що я вдома, виходить до мене в коридор, бере з рук пальто. Цілує і не питає, як у мене справи?
А коли п’є чай, голосно сьорбає, а мене це так дратує. Свої брудні речі, прийшовши з роботи, від мене ховає, а я, як тільки він засне, швидко сорочки і штани в пральну машину закидаю і перу. На ранок йому підкладаю свіжі і чисті речі, а він все незадоволений! І каже мені таке:
– Я ще не звик до старих сорочок, а ти мені нові даєш! Поверни мені мої речі ,- накручувала себе Вероніка.
– Звичайно, він мене не раз ображав, і сильно. І кризу відносин не одну ми разом переживали. Сварилися і мирилися, лаялися і знову налагоджували відносини. А вже від його рідні я всього натерпілася!
Вони всі вважали, що я не підходжу Гриші. Навіть на нашому весіллі обіймали, квіти дарували і вітали його одного, а я просто поруч стояла.
До смішного доходило, його родичі рахували навіть мої сукні та чоботи, а в очі мені говорили, що я марнотратниця! А насправді я завжди працювала і речей, поклавши руку на серце, у мене не так вже й багато було, тільки найнеобхідніші, та й то вони були найдешевшими!
Подруга шила для мене вбрання за викрійками з журналу. А Гришко за мене перед рідними не заступався, тільки говорив мені, коли я скаржилася:
– Не звертай на них уваги, дорога. Це все через заздрість! Будь вище цих жіночих сварок.
– Ось згадалося найболючіше, через що я не раз плакала, – продовжила самобичування Ніка, – захворіла наша дочка, Лізонька, серйозно захворіла. Я з нею всі лікарні об’їздила, поки лікарі не визначилися з діагнозом! Нам належало одне обстеження, на яке в столицю довелося мені з нею їхати.
Я не спала ночами, переживала, боячись почути від лікарів найстрашніше. Ось тільки Гриша, як тоді мені здавалося, був спокійний. Він мовчав, коли я йшла в іншу кімнату, і нічого мені не говорив. Звичайно, всі ми по-різному переживаємо стреси. Але в той момент мені так хотілося, щоб він, всього-на-всього, обійняв мене і сказав:
– Все буде добре! Обійдеться! Не переживай так!
Але він цього не зробив. Ми віддалилися. Мені здавалося, що ми не розуміємо один одного.
Коли всі випробування залишилися позаду, ми разом плакали, просячи один в одного пробачення і прощаючи…
– А як він до мене залицявся! Та що там! Як ми з ним познайомилися! Я блукала по незнайомій вулиці і ридала. Додому йти не хотілося. Небо плакало разом зі мною.
Парасольки у мене не було. Промокла до останньої нитки. Сукня прилипла до ніг і заважала йти швидше. А яке горе у мене було!
Я вчилася в університеті. Літо. Час іспитів. Дівчата вирішили купити всім викладачам квіти, цукерки, зробити бутерброди і все таке. Для такого заходу потрібні були гроші. У мене не було таких грошей. Мама навідріз відмовилася виділити мені необхідну суму, мотивуючи своє рішення тим, що немає сенсу займатися підлабузництвом, і порадила мені довше посидіти за підручниками, досконально вивчаючи всі питання до білетів. А я і так добре підготувалася до іспитів.
Свою стипендію, до того ж підвищену за хороше навчання, я віддавала мамі, а потім вона мені виділяла на їдальню зовсім копійки на три дні навчання.
А навіщо? Я жила вдома у батьків під боком, у мене був проїзний на автобус, а зайві гроші тільки обтяжували б мої студентські дні і могли призвести до необдуманих витрат – так вважали мої суворі батьки.
Але я на них за це не ображаюся, вони мене економити навчили, – згадувала Ніка.
– Ось так. Іду я така вся в сльозах і розпатланих почуттях, сердита на весь світ і думаю – де б знайти ці гроші? Завтра потрібно віддати їх старості, а у мене в кишені лежить тридцять п’ять копійок – це я не їла сьогодні в студентській їдальні і тому вони у мене були, правда, їсти дуже хотілося.
Бабуся, моя союзниця, пенсію отримає тільки через тиждень. Вона пожертвувала на мої цілі дві гривні – більше нічим допомогти не могла.
І я не знаю, що робити. Позичити ні в кого – всі подруги, такі ж, як і я, і їхні родичі, які живуть від зарплати до зарплати, ну не могла ж я у них просити? А зараз, якраз, перше липня, ще п’ять днів потрібно дотягнути до зарплати.
І тут над моєю непутящою головою розкрилася парасолька! Така японська, чорна, з дерев’яною ручкою.
– Дівчино! Чому ви так пізно одна ходите темними вулицями? Та ще й без парасольки. Так можна і застудитися, і в неприємну історію потрапити! – почула я чоловічий голос.
– Та що ви собі дозволяєте! – почала обурюватися я ,- не ваша справа. Відчепіться від мене.
– Та я просто хотів вам запропонувати свою суху носову хустку. Вона чиста. Дозвольте мені хоча б витерти нею ваші сльози, – миролюбно сказав Гриша.
Тільки я тоді не знала, що його так звати.
З кишені хлопець дістав свою хустку – таку велику і білу, в синю клітинку. Ця хустка досі лежить у нас в комоді. Хустка мала такий приємний запах чоловічої туалетної води або одеколону, що я остовпіла. А може, це я на запах і повелася?
Хусточку цю я взяла і випрала. Зберігаю її на згадку, як реліквію, про наше з Гришкою знайомство.
– І як Гриша здогадався, що я плачу? Адже дощ того вечора лив, як з відра, – розмірковувала Ніка, – і сліз моїх зовсім за дощем не було видно.
– Я серцем відчув, що ти плачеш, – розповів Гриша вже через деякий час. – І як я міг залишити таку красиву дівчину під дощем? Одну? У смутку? Я б собі цього ніколи не пробачив!
– Як вас звати, чарівне створіння? – запитав мене Гриша.
– Вероніка, – неохоче відповіла я.
– А я – Гриша. Ось так і познайомилися.
– Ніка! Можна я буду так вас називати? Я вас запрошую. Тут поруч є кафе. Там тепло. Я пригощу вас гарячим чаєм або кавою, як забажаєте, з булочкою або тістечком. Ви там зможете припудрити свій носик і розповісти мені, як на духу, що з вами такого страшного сталося.
Нічого не бійтеся. Клянуся вам, я дівчат не ображаю, і ваша таємниця назавжди залишиться зі мною, – посміхаючись сказав Гриша і вже вів мене під руку до дверей кафе.
Ніка, попри свою волю, намагалася стримувати посмішку і не засміятися вголос, щоб не розбудити чоловіка.
– І там, в кафе, я все розповіла Гриші. Завжди обережна і потайлива, я все йому виклала. Не знаю навіть, як зі мною таке могло статися? Гриша мовчки вислухав мою біду. Напросився провести мене додому, і, стоячи вже біля під’їзду, він дістав з гаманця п’ять гривень і сказав:
– Візьми, будь ласка, і не думай відмовлятися. Я не дозволю, щоб така розумна і хороша дівчина плакала через такі дрібниці, як гроші. Гроші – це наживне, а ось сумувати через них не варто.
– Я взяла гроші, – продовжила згадувати Ніка. – Через сім днів моя рятівниця, бабуся Люба, отримала пенсію і дала мені, нарешті, ці жадані папірці!
Сидячи на лавочці в парку, я простягнула їх Гриші.
Гриша гроші не взяв, та ще й образився на мене. Дивлячись не те що в очі, а прямо мені в душу, він сказав:
– Завдання кожного чоловіка, який поважає себе та інших, полягає в тому, щоб бути потрібним. Це я повинен дякувати тобі за те, що ти дозволила відчути себе справжнім і корисним. Якщо ти не проти, я готовий вирішувати твої проблеми.
Більше до цієї розмови ми з Гришею не поверталися.
За вікном вже почало світати. Ніка лежала на ліжку без сну і згадувала все їхнє з чоловіком довге і, як виявилося, щасливе життя.
У них було все – і хороше, і не дуже, а ось такого, щоб Гриша залишив її саму розгрібати купу завдань – не було такого. Без зайвих слів і метушні він ніс на плечах не тільки тягар своїх особистих турбот, але і її проблеми, і ніколи не скаржився.
І втрати були у них. Ховали разом своїх рідних. Плакали теж разом, притиснувшись один до одного, як два хом’ячки.
А тепер ось, вони одружили дітей і залишилися самі, як сироти, і тому Ніка ночами не спить, все переживає – як вони там, без мами і тата, їхні курчата?
– Та що це я, насправді, обурююся? Самій час у дзеркало дивитися і розглядати свої зморшки, зайві кілограми і артритні пальці! І нити без приводу необхідно негайно припинити! Скаржитися нема на що!
Подумаєш, хропе! Можна попросити чоловіка перевернутися на інший бік – всього-то справ ,– від колишнього невдоволення у Ніки не залишилося і сліду.
Гриша повернувся до Ніки і, не прокидаючись, міцно обійняв її обома руками, як безцінний скарб, притягнув до себе і поцілував у потилицю. І так добре на душі стало! Просто камінь звалився!
Адже це так важливо для кожної жінки, щоб її любили і піклувалися про неї, щоб несли на своїх мужніх плечах її проблеми, які вона, час від часу, сама ж і створює! Мовчки, не зітхаючи і не шкодуючи, називаючи при цьому дорослу жінку – моя маленька дівчинка!
Витирати її сльозинки своєю носовою хусткою і заколисувати її, немов дитину!
Ніка прокинулася о десятій годині ранку і пройшла на кухню.
– Вже встала, сонечко? – запитав Гриша і поцілував її.
– Сьогодні ти мене розбудила рано, о шостій годині, – продовжив Гриша ,- ти муркотіла, як наш кіт Васька у мене на руці.
– Ти хочеш сказати, що я хропла? – ошелешено промовила Ніка.
– Ну так. Але я б висловився більш делікатно – ти голосно сопіла носиком. А ти що, не знала про це? – здивувався Гриша.
– Ні – тихо сказала Ніка.
Ми часто бачимо в чужому оці смітинку, абсолютно не визнаючи, що і в нашому може застрягнути колода.
Чи не краще, більш пильно вдивлятися в своє відображення в дзеркалі?
А всі інші проблеми завжди можна вирішити разом.
Спеціально для сайту Stories
