– Я все одно не розумію – знову завелася свекруха. – Ви з Артемом уже три роки одружені. Де діти? Чому ти не хочеш подарувати мені онука?
Я закотила очі. Марія Володимирівна не змінювалася. Будь-яка наша розмова зводилася до однієї і тієї ж теми: діти.
– Я ж пояснювала, що зараз у мене на першому місці робота. Мені ніколи йти в декрет і думати про дитину!
Свекруха пирхнула.
– То ви зробіть дитинку! А вирощувати його буду я! Скільки мені ще онуків чекати?
Я відвернулася і пішла до іншої кімнати. Сперечатись із Марією Володимирівною було марно. Але вона не відстала від мене. Свекруха опустилася на диван поруч зі мною і продовжила тараторити.
– Подивися на себе! Тобі вже майже тридцять. Ти навіть заробляєш більше за Артема! Чому я маю тебе просити?
Мені це набридло. Я повернулася до свекрухи і різко запитала:
– Чого ви від мене чекаєте? Тиждень тому я не хотіла дитину. За цей час нічого не змінилося. А якщо ви й далі тиснутимете, то взагалі без онуків залишитеся!
– Не смій підвищувати на мене голос. Я так і знала, що ти – не пара Артему! Тільки гроші з нього смокчеш!
Я посміхнулася. Не той захист Марія Володимирівна обрала.
– Які гроші? Ви самі сказали, що я заробляю більше за нього! У мене дошлюбна квартира, машина, дача. Мені від Артема взагалі нічого не потрібно, і так непогано живеться.
Свекруха аж слиною подавилася від обурення. Вона різко піднялася з дивана і попрямувала до виходу.
– Я все Артему розповім, Альбіно! Він з тобою розлучиться, от побачиш!
– Скатертиною доріжка! – Крикнула наостанок я.
Нехай ображається, я вже не маю сил терпіти напади свекрухи. Я мимоволі згадала час, коли ми з Артемом тільки одружилися. Свекруха вже з першого місяця вимагала онука. А як дізналася, що я збираюся будувати кар’єру і далі, зовсім почала плюватися отрутою.
Марію Володимирівну не влаштовувало, як я готую, прибираю, говорю. Вона чіплялася до кожного мого слова. І з роками нічого не змінилося. Саме свекруха була причиною наших сварок із Артемом.
– Ти не можеш з мамою м’якше бути? Проявити хоч трохи поваги?
– А де її повага та почуття такту? Чому твоя мати вважає нормальним…
Чоловік різко перебив мене.
– Не забувай про вік! І мама хоче няньчити онуків. Її можна зрозуміти!
– А я хочу успішної кар’єри! Мене не можна зрозуміти? Любий, я тобі одразу сказала, що з дітьми доведеться почекати. І ти погодився, пообіцяв, що Марія Володимирівна не завдасть проблем. Чи ти вже забув?
Артем надувся, адже парирувати йому не було чим. Я таємно пишалася своїм умінням ставити крапку у суперечках.
Але сьогодні я не стала чекати на повернення чоловіка. Вже зараз я знала, що все виллється у сварку. Тому я зібрала невелику сумку та поїхала на дачу. У цьому невеликому заміському будиночку я знаходила спокій.
Тут майже не було сусідів, поруч шуміла річка. На дачі завжди знаходилася робота в саду та вдома. Я могла відволіктися від неприємних думок і просто зайнятися фізичною працею.
Довго ховатися від чоловіка не вдалося. У неділю ввечері я повернулася до міської квартири. Артем зустрів мене скривдженим мовчанням. Я себе винною не вважала, тому теж мовчки переодяглася, викупалася і почала готувати собі вечерю. А скривджені й самі знайдуть чим перекусити.
Коли закінчила з вечерею, Артем не витримав.
– Нічого не хочеш мені сказати? – запитливо спитав він.
Я пирхнула.
– Ні, а ти?
– Ти знову образила маму, хоча я тільки нещодавно просив тебе.
– Артеме, ти хоч раз встанеш на мій бік? Хіба ти не бачиш, що Марія Володимирівна щоразу доводить мене. Чесно, я вже починаю шкодувати, що вийшла за тебе!
Я кинула тарілку в раковину, вона розлетілася на уламки. Я дивилася на них і бачила наш шлюб. Він також не витримував тиску збоку. Якщо свекруха продовжить вивчати мене життю, доведеться…
Не хотілося думати про погане, але від реальності не втекти. Я вже кілька разів міркувала про розлучення. З кожним днем переконувати себе в тому, що мої почуття до Артема важливіші за образи, було все складніше.
Чоловік промовчав. У мене теж не було особливого бажання продовжувати розмову. Ми розійшлися по різних кімнатах.
Так минуло майже два тижні. Ми поводилися як незнайомці, що живуть в одній квартирі.
А потім несподіваним торнадо до нас увірвалася свекруха. За собою вона тягла Костю – молодшого брата Артема.
– Синку, – весело щебетала вона, – дивись, хто повернувся! Костя знову житиме з нами в одному місті.
– Так? А як же твій бізнес у…
Але Костя перебив Артема і ображено буркнув:
– Не склалося.
– Нічого, ще відчиняться перед вами двері, – запевнила дітей Марія Володимирівна.
Я здалеку дивилася, як свекруха клопочеться над синами. А сама намагалася не відсвічувати. Ми з Артемом не помирилися.
Коли гості покинули нашу квартиру, чоловік сам прибрався. А потім улаштувався біля мене на дивані.
– Малятко, вибач. Я повівся жахливо, образив тебе…
Я тяжко зітхнула. Прощати чоловіка не хотілося, але й вічно ображатись на нього я не могла.
– Добре, але це востаннє, Артеме. Ще один подібний інцидент, і я тобі вижену з квартири, а сама на розлучення подам, зрозуміло?
Артем закивав, приймаючи мою пропозицію.
Поволі потяглися дні. Невдовзі Артема відправили на тиждень у відрядження. Я вирішила перечекати спеку на дачі. На мій подив, зі мною напросилася свекруха.
– Костя зараз живе зі мною, – гомоніла вона, ніби це моя провина, – дам йому хоч трохи волі.
Я кивнула, сваритись на порожньому місці не хотілося. Марія Володимирівна не говорила про онуків під час поїздки. Не піднімала тему й цілих два дні, що пробула на дачі.
Я вже думала, що свекруха відпустила, але мої мрії були розбиті в одну мить. Я поверталася з річки, коли почула голосний голос Марії Володимирівни.
– Що значить, ти нічого не можеш зробити, Артеме? Я тобі дала чіткі інструкції! Підміни її таблетки на вітаміни і зроби дитину! Все, твоя Альбінка буде з животом, втекти не вдасться. Чи ти забув, що вона загрожувала розлученням?
Свекруха замовкла, мабуть, слухаючи відповідь Артема. Я причаїлася за парканом.
– І? Як займеться дитиною, ми швиденько продамо дачу і купимо Кості житло. А ти переведеш мені всі її заощадження. Отоді я й приструню Альбіну. Вона горда, ніс задерла тільки тому, що багатша за нас. Але я ще їй покажу!
Я посміхнулася, який цікавий план вигадала моя “рідня”. Голосно грюкнувши хвірткою, я увійшла на ділянку. Марія Володимирівна різко обернулася до мене і скинула дзвінок.
– Альбіночко? – Її тон був зовсім іншим. – Ти вже повернулася?
– Так? Згадала, що хотіла вам дещо сказати, – я посміхнулася.
Свекруха зблідла.
– І що ж?
– Вам варто запам’ятати раз і назавжди! Те, що я – дружина Артема, не дає вам права розпоряджатися моїми грошима, нерухомістю чи життям. Зрозуміло?
Свекруха стрімко почервоніла. Вона стиснула телефон так, що її кісточки побіліли.
– Та ким ти себе уявила, що смієш вказувати мені?
– Сильною та незалежною жінкою. У мене є гроші, робота та майно. І без вашого Артема я буду щасливою. А ось ви, з таким підходом, можете не знайти йому нову дружину.
Я голосно засміялася і попрямувала до будинку. Всі справи були зроблені, настав час повертатися. Я швидко зібрала речі, свекруха наслідувала мій приклад. Мовчки ми попрямували до машини. І лише тоді Марія Володимирівна заговорила.
– Це все моя вина. Артем не…
– Ви вважаєте мене настільки дурною? Я чула вашу розмову. Мій поки що чоловік погодився з вашим планом. Чи хотіли зламати і підкорити мене? – я знову засміялася. – Не вийде, я звикла довіряти лише собі. І зробити хоч щось зі своїм майном не дозволила б навіть на дев’ятому місяці. У мене є голова на плечах.
Я сіла в машину та заблокувала двері. Свекруха посмикала ручку і обурено крикнула:
– Альбіно! Відкривай, не поводься як дитина!
Я простягла свекрусі купюру.
– Автобус буде за дві години. Доброї дороги!
Завела машину та поїхала додому. У мене було три дні, щоб зібрати речі Артема, подати на розлучення та звільнитися від цієї дивної родини.
Звісно, Артему моє рішення не сподобалося. Він заявився після відрядження і спробував протиснутися до квартири. Але далі коридору, де стояли його валізи, я не пустила чоловіка.
– Альбіно, це не серйозно. Ми маємо поговорити. Такі рішення не ухвалюються на гарячу голову.
Я посміхнулася. Артем справді думав, що всьому виною лише його розмова зі свекрухою. Але думки про розлучення переслідували мене вже давно.
– Нема про що розмовляти, любий. Ти за моєю спиною провертав темні справи. Хотів обдурити мене, зрадити. Про який шлюб, сім’ю, дітей може йтися? Я хочу забути тебе як страшний сон.
– Альбіно! – все не заспокоювався Артем. – Я просто не хотів сваритися з мамою. Вона наполягала, щоб я…
– Що? Замінив пігулки, вкрав моє майно? Але ти не маленька дитина, Артеме. За свої вчинки слід відповідати!
Я виштовхала його з квартири і голосно грюкнула дверима. Будинок поринув у тишу. Я знала, що мені ще доведеться поборотися за свою свободу. Але я була готова.
