Ірина поспішала додому. Усі три святкові вихідні вона провела на дачі — початок травня, і заплановано було стільки робіт… Але всі її плани полетіли до біса. Небувалий холод, морози, снігопад потрясли всю країну — за вікном пригнічувала апокаліптична картина.
Іній був замість квітів на черемсі, снігові шапки на грядках, зворушливі, скляні на дотик, тюльпани. Ірина намагалася врятувати тепличну розсаду помідорів, висаджену в ґрунт, закривала кущі плівкою, ковдрами, — марно. Запізнилася — розсаді прийшов неминучий кінець.
А найважчим було — бачити розгублених птахів, що виглядали на тлі мертвого пейзажу так дико, так неприродно, ніби творець всього живого на землі зненацька збожеволів або розсердився на нерозумних своїх чад і жорстоко покарав їх, перемішавши пори року.
Ірина мало не заплакала: ну і карав би собі винних, птахи до чого? Вони безгрішні. Їм за що така кара? Зазвичай у весняні свята з усіх дворів долинали запахи шашликів, грала музика, народ шумів і радісно гомонів, розправляючи одеревенілі, покриті зимовим жирком м’язи.
То тут, то там стукали молотки, дзижчали пили. Кричали очманілі від тепла і волі хлопці. Жінки, що скучили по землі, мало не носом цю землю рили, задоволені по вуха! А тут мертва тиша. Автомобілі дачників, притулившись біля будиночків спали в очікуванні: коли ж господарі повернуть їх у теплі гаражі.
Валив із пічних труб чорний дим — грілися люди, зводячи дрова оберемками. Дітлахів на вулицю не випускали, і тільки носи пипочкою, що притулилися до шибки видно з вулиці. Загалом похмуро все. Такого Ірина за все своє життя жодного разу не бачила, навіть страшенно ставало.
Раптом це все. Кінець світу настав. Щойно дочекалася неділі, залізла в холодний автобус і відвернулася від вікна. У салоні так само було тихо: дачники з кам’яними обличчями дивилися всередину себе і ні про що не хотіли розмовляти один з одним.
Нарешті лобастий автобус, тицьнувшись у зупинку, висадив пасажирів і, пихкаючи, поїхав далі. До дому йти ще довго, з сумкою, втомлена… Ірина припустила бігом, лаючи себе — хто її просив випити майже літр кави перед поїздкою?
Бігла, бігла, не зважаючи на калюжі, що утворилися замість снігових наносів. Лаяла себе останніми словами. І все-таки краєм ока поглядала на двори, людей, втомлені від дороги авто. Ось іде назустріч бабуся: зігнулася втричі, ледве тягне легку авоську з коробкою молока. Так рано. Ще можна пожити.
Ось жінка бальзаківського віку, років на десять молодша за Ірину, стурбована телефонною розмовою, спритно лавірує між калюжами. Теж — переліт. Час розквіту минув, а в жінки все попереду. І це Іра давно закінчила епоху закоханостей. Лінь.
І тут до Ірина слуху долинув відчайдушний дівчачий крик. Щось знайоме різануло по серцю. У дворі юрмляться тополі. Навколо ствола одного з них собачий повідець обернутий – ледачий пес слухняно чекає, коли ж вгамується його юна господиня, що сиділа на лавці. Та, якій боляче. Та, що плаче.
Біля лавки стояв хлопчина, худенький, непоказний, обличчя посипане прищами. Зовсім зелений, але нога його в поношеному кросівку гордо відставлена убік. Руки в кишенях. Він щось образливе кидає в обличчя подружці і має намір піти.
Та кидається до нього, намагається втримати і знову ридає, прикривши своє кругле миловидне личко руками. Ірина брязнула, як молода кобилка. Знайшла через кого ревти! Дрищ якийсь! Та плюнути на нього та розтерти! Вона навмисне пройшла повз лаву. “Дрищ” пішов.
Пес позіхав і явно нудьгував. Дівчина ревіла, ніби її страчувати збираються. Іра сама від себе такого не очікувала, але присіла поряд. Торкнула злегка кучерики дівчинки. Нещасна раптом ошпарила Іру гострим поглядом та кинула їй «йдіть куди йшли». Іра посміхнулася.
Вона не пішла і не кинула дівчинку на лавці одну. Вона порадила не побиватися так і не принижуватися, бо велике кохання ще буде попереду і це не кінець життя. Треба підняти голову і йти вперед. Дівчина зітхнула, відв’язала песика і пішла по доріжці. Додому, мабуть. Пес прискорив хід.
Напевно, дуже їсти хотів. З цими молодими одна морока — з голоду можна вмерти. Іра посміхнулася. Ще одну врятувала від принижень. Сильно сказано «врятувала», та й дівчинка податлива. А хотілося б, щоб вона зрозуміла сенс слів Ірина. От би Ірі тоді хтось мудрий попався…. Колись вона так само сиділа і ридала на тій же лавці і теж через нерозділене кохання…
