Жанна давно жила сама і спокійно приймала факт особистого життя, що не склалося. В молодості, звичайно, дуже хвилювалася, сподівалася на щось, тільки не вийшло. Вона була однолюбна і після інституту збиралася заміж за Олексія, який обіцяв золоті гори.
Тільки потім виявилося, що обіцяв заради прописки у столичній квартирі, а сам крутив інтрижку з її найкращою подругою. З того часу минуло багато років, тільки у Жанни більше не було подруг та наречених, тільки робота в бібліотеці була і залишена батьками квартира у хорошому районі.
– Візьми мою дочку до себе ненадовго, – просила її по телефону молодша сестра. – Віка – хороша дівчинка, але в нашому місті роботу знайти складно, а в неї амбітних планів багато.
– Так, забралася ти за своїм Мишком у провінцію, – згадувала Жанна. – Як батьки вмовляли тебе не поспішати заміж.
– Натомість у мене сім’я є, – випалила Інна, але потім згадала, що до сестри з проханням звертається і лаятись не варто.
– Гаразд, нехай приїжджає племінниця, – погодилася Жанна. – Я її погано знаю, от і буде можливість ближче познайомитись.
Інна переконувала, що проблем не виникне, що дівчина вихована та працьовита, тож лише про роботу думає. Жанні було не просто впустити майже сторонню людину в особистий простір, тільки відмовляти сестрі не хотіла. Вона виділила для родички кімнату і приготувала частування до її приїзду.
– А ось і ми, – радісно затягувала до квартири валізу та дворічну дитину Віка. – Це мій син Герман.
– Стривай, але твоя мати нічого не говорила про дитину, – розгубилася Жанна.
– Забула, мабуть, – розглядала квартиру дівчина. – У вас гарно, та ви не хвилюйтеся, ми чудово з сином в одній кімнаті розмістимося.
Жанна більше хвилювалася, як племінниця збирається шукати роботу з маленькою дитиною на руках. Влаштувати його в ясла було неможливо, але вона й сама не горіла бажанням.
– Шукатиму таку роботу, щоб можна було малого з собою брати, а потім видно буде, – розповідала гостя, наминаючи частування.
– Мені здається, треба було залишити його з твоїми батьками, – розглядала хлопчика Жанна. – Вибач, а де батько Германа?
– Десь блукає світом, та це й не важливо, – не особливо була налаштована на одкровення дівчина.
Жанну зовсім не цікавило б це питання, якби родичі не впали на голову. Маленька дитини в квартирі – серйозна проблема з незвички, бо вона багато бігає, вимагає уваги і хоче грати. Кілька разів жінка намагалася робити зауваження, тільки малюк їх не розумів, а мати ніяких проблем не бачила.
– Тіто Жанно, Герман у мене дуже активний, але це нічого, ви звикнете, – відповіла Віка.
Жанна мало не випалила, що в них з Інною був договір, що вона прийме племінницю тільки на перший час, поки та сама на ноги не стане. Їй зовсім не хотілося звикати до метушні і дбати про онука сестри, стосунки з якою ніколи не були особливо теплими. До того ж жінці категорично не подобалося, що племінниця з перших днів поводилася в її квартирі майже як господиня.
– Як пошуки роботи? – Поцікавилася Жанна через тиждень після приїзду гостей.
– Є кілька варіантів, але там нюанси, – розповідала Віка. – Знайшла місце адміністратора у кафе та тренажерному залі, тільки туди не можна дітей брати
– У таких місцях їм точно не місце, – погоджувалась Жанна.
– Але пропозиції варті, гроші хороші, – міркувала Віка. – Ви ж розумієте, що мені потрібно влаштовувати особисте життя поки що молоде?
– Я поки що не розумію, що ти хочеш? – цікавилася Жанна.
– Я тут подумала, що вам у вашій бібліотеці все одно цілими днями робити нічого, хай Герман з вами на роботу ходить, – відповіла дівчина.
– У мене є свої обов’язки та завдання на роботі, – ображалася Жанна. – Там не передбачено місце для дітей і не можна шуміти, тож хлопчик не висидить цілий день.
– Та досить вам вигадувати, можна подумати хтось зараз ходить до бібліотеки? – Сміялася Віка. – Взагалі не розумію, чого ви просиділи там майже ціле життя і нормальну кар’єру не побудували.
– Мені подобається моя робота та життя, – виправдовувалася Жанна.
– Ну звичайно, сидіти за копійки серед запорошених полиць, а потім рахувати копійки на пенсії, – виявила нетактовність Віка. – До речі, скільки вам до пенсії залишилося?
– Трохи більше чотирьох років, – відповіла Жанна, – але я роботу втрачати не хочу, тож хлопчика з собою брати не буду.
Віка шукала приватні ясла, але тоді виходило, що треба всі заробітки віддавати на їхню оплату. Не менша сума виходила і при використанні послуг няньки. Вона хвилювалася і навіть поривалася додому повернутись чи Германа батькам відвезти.
– Ще чого, дитині потрібна мати, їй і так з батьком не пощастило, – вичитувала Віку Інна. – До того ж не забувай, що Жанна самотня, а квартира у столиці сама себе не купить. Зараз вона до вас перейметься почуттями, потім спадок залишить.
– Тітка не дуже схожа на чуттєву жінку, – сумнівалася Віка. – І взагалі, чому ваші батьки залишили квартиру у столиці їй, а не тобі?
– Бо батька твого не приймали, а коли ми до його міста переїхали, свою квартиру переписали на сестрицю, бо злилися на мене, – розповідала Інна.
Після довгих пошуків роботи, Віка вигадала чудову схему, залишалося тільки домогтися згоди родички.
– Я тут подумала, ви живете одна, багато не потрібно, робота погана і отримуєте копійки, – почала здалека дівчина. – Пропоную такий варіант: ви звільняєтесь, сидите з Германом, я знаходжу гарну роботу, і нам на трьох вистачає грошей.
– Я звикла розраховувати на себе і не згодна на такий варіант, – одразу обрубала ініціативу Жанна. – Ти завтра заміж вийдеш, до іншого міста чи країни поїдеш, а мені перед пенсією буде важко знайти нову роботу.
– Якщо таке станеться, потім щось інше придумаємо, – не здавалася Віка. – Зрештою, в нашому місті стоїть порожня однокімнатна квартира батька. Можна буде вам туди перебратися, щоб ближче до родичів бути, у столиці нікого немає.
Жанна розуміла, що родичі намагаються не просто окупувати її територію, а й переселити на пташиних правах до якоїсь квартири в провінції. Чомусь прикро стало, начебто раніше не спілкувалися і нормально було, а тепер виходило, що Жанна всім щось винна.
Після того, як племінниця на роботу в кафе влаштувалася і її перед фактом поставила, що доведеться залишатися вдома з Германом або його з собою на роботу брати, у Жанни нерви здали.
– Твоя сестра якась неадекватна, навіщо ти тільки нас до неї відправила? – репетувала потім Віка матері. – Ти бачила б, яку сцену вона влаштувала, коли дізналася, що я на роботу виходжу. Ніби порадіти, підтримати, так вона одразу заявила, що не збирається з Германом сидіти.
– Треба ж, за стільки років зовсім не змінилася, – зітхала Інна. – Я сподівалася, вона від самоти дитину полюбить, вам усі умови для життя надасть і потім ще квартиру перепише, а вона, отже, вже за поріг виставила.
– Тільки я на життя у столиці подивилася, роботу знайшла, і повертатися не збираюся, – заявляла Віка. – Не захотіла тітка допомагати і добре, обійдемося без неї. Тільки малого доведеться вам поки забрати, тому що я житиму в гуртожитку. На ноги стану, потім перевезу сина.
Довелося Інні за онуком їхати до столиці. Навіть хотіла до сестри з’явитися і скандал влаштувати, тільки зачепитися не було за що. Вирішила Інна просто образитися і далі не спілкуватися, поки питання про наслідування квартири не стояло.
Жанні не було соромно через те, що племінницю на вулицю виставила. Вона звикла жити сама і розраховувати лише на свої сили. Якби родичі, що звалилися на голову, поводилися тактовно, можливо, справді перейнялася б співчуттям і намагалася допомогти.
Проти нахабства у неї вже імунітет виробився за роки самотності. Тепер воно здавалося не покаранням, а порятунком, а про майбутнє Жанна намагалася не думати, жила одним днем, в якому було місце роботі та турботі про себе. Можливо, це було не зовсім правильно, але так було їй спокійніше, і це здавалося головним.
