Зоя Петрівна додивилася чергову серію нескінченного серіалу, вимкнула телевізор і ще якийсь час посиділа в м’якому, зручному кріслі.
– Еге-ге, – сказала вона собі, – нудно як! Ось і поговорити навіть ні з ким. У подруг хоч онуки, з якими турбот повно, а у неї – нікого.
Так склалося.
Ще трохи посумувавши про свою самотність, вона підвелася і попрямувала на кухню. Випила чаю з вафельним тортиком, з’їла жменьку таблеток, прописаних безліччю лікарів різних спеціальностей, і пішла спати.
Не спалося.
– Ось так підеш з життя на самоті і ніхто не дізнається. Страшно-то як, Господи! – думала Зоя Петрівна, дивлячись у стелю.
– Квартирантку б мені якусь хорошу. Ось і веселіше б стало, все не одна, – посміхнулася вона, занурюючись, нарешті, під дією снодійного в царство Морфея…
А вранці, зручно влаштувавшись у кухні за столом з великим кухлем чаю і вазочкою з печивом, Зоя Петрівна шукала в газеті колонку з назвою «Орендую…».
– Ось! – голосно вигукнула вона, – дівчина… 27 років… на тривалий термін… Те, що треба, – вирішила Зоя Петрівна і, набравши номер телефону, домовилася з дівчиною про зустріч.
Потім, як зазвичай, набрала жменю таблеток: від тиску, від склерозу, для серця, для розуму, для миру в усьому світі і щоб сонце
було круглим, закинула все в рот і пішла готувати кімнатку для мешканки.
О 17.00 господиня квартири, яка насилу влізла у свою найкращу сукню, стояла в передпокої біля дзеркала і констатувала факт:
– Оце так розтовстіла! Господи! Де талія?
Але талія була надійно захована за “рятувальними кругами” і показуватися нікому не хотіла.
Їй там було тепло, м’яко і спокійно. У двері подзвонили. Зоя Петрівна впустила в передпокій молоду дівчину з великою валізою, яку вона тримала двома руками перед собою, а при ходьбі штовхала її колінами.
За спиною виднілася стопка коробок.
– Вітаю! – вигукнула дівчина, посміхаючись на все обличчя, – я Марічка. А ви Зоя Петрівна?
– Так. Роздягайся, Марічко, я покажу тобі кімнату.
Ех, знала б Зоя Петрівна, як ця Марічка переверне її життя, на які труднощі буде штовхати, то, можливо, і двері б не відкрила. Але ніщо не насторожило її в дівчині – ні ця посмішка до вух, ні рум’янець на щоках, ні завзятий гучний голос.
Вся увага Зої Петрівни зосередилася на розповіді Марічці про те, що вона працює терапевтом у найближчій поліклініці.
Старенька миттю намалювала картину: вона в ліжку, з рушником на голові, з градусником під пахвою, а поруч особистий терапевт однією рукою вимірює їй тиск, а іншою – тримає блюдечко з різнокольоровими пігулками.
Вона навіть не уявляла, як була далека від реальних змін у своєму тихому, давно усталеному житті.
– Значить, так! – голосно проголосила Марічка, заглянувши в затишну, світлу кімнатку, – зараз я розберу речі, а потім ми обговоримо наше подальше спільне життя. Добре?
– Добре, – відповіла Зоя Петрівна.
Через дві години Марічка увійшла до кухні, де старенька смакувала гарячі кабачкові оладки, з’їла один оладок і сказала:
– Нічого так, смачно.
А далі відбулося те саме обговорення спільного життя. Зої Петрівні пропонувалося готувати обід, допомагати у вихідні купувати Марічці продукти на тиждень і приготувати до завтрашнього ранку спортивний костюм.
– Який костюм? – перепитала старенька.
– Спортивний, – спокійно повторила Марічка, доїдаючи другий оладок, – зранку буде пробіжка по парку.
– Це ще навіщо?! У мене тиск, серце, ноги! Мені не можна, я на таблетках живу! – чинила опір Зоя Петрівна.
– Можна! Зоє Петрівно, підйом у нас о 6.00, доброї ночі.
А наступного дня, о 6 годині ранку, дві жінки бігли по парку. Одна, вже немолода, сопучи і охаючи, тихо лаючись нехорошими словами собі під ніс і, ледве переставляючи ноги, пересувалася, під голосні команди, які віддавала молода:
– Ноги вище! Вище! Трохи швидше! Ще швидше! Чудово! Не стоїмо! Переходимо на крок, йдемо. Просто йдемо. Зоє Петрівно, ви молодець. Я коло пробіжу, а ви просто йдіть.
І Марічка втекла.
– Господи, хтось побачить – засміють. Скажуть, ось стара, що надумала – на старості років бігати! – йдучи слідом за дівчиною, що втекла, бурчала під ніс Зоя Петрівна.
– Сніданок готуватиму я, – важливо проголосила Марічка, помішуючи вівсяну кашу в маленькій каструльці, – а обід ви. Після прийому я приїжджатиму обідати,
а потім, до 17 години, поїду на виклик. Ми з вами повечеряємо і ввечері поїдемо в спортзал.
– В який зал?! – округливши очі, перепитала Зоя Петрівна.
– У спортивний зал! – посміхаючись повторила Марічка. – Ось меню на обід, на тиждень. Вона поклала аркуш на стіл і почала розкладати по тарілках кашу.
– А цукор в кашу можна? – запитала Зоя Петрівна, – несолодко ж.
– Можна, – відповіла дівчина, – але тільки у вигляді фруктів. І акуратно, рівно в центр тарілки старенької поставила вишеньку.
Коли Марічка, поцілувавши стареньку в щоку, побігла на роботу, Зоя Петрівна заглянула в меню: сьогодні суп рибний і овочеве рагу.
– Ха! – сказала вона собі, – я тобі таке рагу зроблю, що пальчики оближеш! Не дарма ж я тридцять років пропрацювала кухарем у дитячому садку.
А ввечері Марічка привезла Зою Петрівну в спортзал, зводила до лікаря.
Їй виміряли тиск, порахували пульс, зважили і розписали індивідуальну програму занять, до яких було запропоновано приступити негайно: трохи гантелей, трохи велотренажера і басейн.
Увечері старенька, одягаючи улюблену нічну сорочку, збиралася перед сном полежати і осмислити, що це сьогодні з нею було і як з цим боротися, але як тільки голова торкнулася подушки, очі самі собою закрилися і засинаючи, вона згадала, що не прийняла снодійне…
Через півгодини в спальню заглянула Марічка, дбайливо поправила на Зої Петрівні ковдру, вимкнула світильник і тихенько прикрила за собою двері.
А назавтра Зоя Петрівна вже не чинячи опору, не поспішаючи, пробігла на 2 метри більше. Ні, звичайно ж, вона бігла не як спринтер, але цього ніхто від
неї і не вимагав: не можеш бігти – йди.
Перші два тижні трохи засмучувала відсутність печива і цукру, але зате на столі стояв горщик з медом.
Та й ніколи стало чаї розпивати: після сніданку готувала обід, годувала Марічку, потім прибирала в будинку, на вечерю нарізала салат, заварювала в термос чай з травами і ягодами.
Дуже їй подобалося після спортзалу пити з Марічкою цей смачний гарячий чай з медом і розмовляти:
– Марічко, а ти де до того, як до мене переїхала, жила?
– Та так, у однієї старенької, – відводячи очі, відповіла Марічка.
– І що? Вона що, покинула цей світ?
– Ну, чому ж? Вийшла заміж і поїхала.
Познайомилася в музеї з дідусем з Америки, він у неї закохався і забрав до себе. До речі, завтра субота.
Зранку закупимо продукти на тиждень і підемо в музей. По суботах у нас буде музей, а по неділях – театр. Життя має бути різноманітним.
– Марічко, я не хочу в Америку! – занепокоїлася старенька.
– Не хвилюйтеся, Зоє Петрівно, на землі є ще багато інших хороших країн. А давайте ще по чашці чаю!
Так минуло літо, потім осінь, настала зима. Тепер по парку вони каталися на лижах. І Зоя Петрівна майже не відставала від Марічкі. Іноді вони зупинялися, щоб помилуватися засніженим парком, сходом сонця, рудими білками і бігли далі…
Весняне спекотне сонце швидко висушило асфальтові доріжки і тепер вранці, вийшовши на пробіжку, вони милувалися молодою яскравою зеленню.
А немолода, але струнка жінка весело сміючись, віддавала команди:
– Марічко, ноги вище! А тепер швидше, ще швидше! Молодець! Не відставай!
– Життя летить, аж капелюшок зносить! – сміючись, каже подругам Зоя Петрівна.
Три місяці тому їй довелося потіснити у своєму розкладі дня кілька пунктів і втиснути між ними новий.
Тепер, після обіду вона ходить на курси англійської мови.
А як же їй спілкуватися з одним цікавим англійцем, з яким познайомилася на виставці картин одного відомого художника цієї зими?
Спеціально для сайту Stories
