Овдовілий, Віктор вирішив подарувати велику трикімнатну квартиру, в якій вони жили з дружиною, синові. А той купив йому натомість однокімнатну квартиру. Була вона хоч і в старому будинку, але з хорошим капітальним ремонтом.
І ось, тільки вчора Віктор в’їхав до неї, а вже сьогодні почув за вікном надривний жіночий голос:
– Вікторе! Вікторе, ти де? Негайно покажися мені на очі. Я хочу тебе бачити!
Здригнувшись від несподіванки, Віктор підхопився з дивана, де до цього нудьгував перед телевізором, і поспішив на балкон.
Як не дивно, під вікнами він нікого не побачив. Та й у всьому дворі було безлюдно. Тільки біля старих гаражів, які розташовувалися зовсім поруч з його п’ятиповерхівкою, дві собаки намагалися щось винюхати в траві.
– Вікторе, я кажу, негайно покажися! – знову закричав жіночий голос праворуч, і Віктор, нарешті, побачив жіночу голову, що стирчала з вікна сусіднього під’їзду.
Від цього крику на душі у Віктора раптом стало тепло. Йому навіть на секунду здалося, що він знову опинився у своєму безповоротно минулому дитинстві.
Тоді, півстоліття тому, у його дворі мати і бабуся точно так само гучно кричали з вікон своїм дітям. Здавалося, що ті звички давно пішли в минуле, і тепер таке вже ніде не почуєш, а тут…
– Вікторе! Якщо ти не відгукнешся, я спущуся вниз, і тоді тобі не поздоровиться! – не вгамовувалася, судячи з вигляду, бабуся.
– Жінко, ви не мене, випадково, кличете? – крикнув їй жартома Віктор.
Жіноча голова миттєво повернулася в його бік і жваво відповіла:
– Не робіть з себе хлопчика, шановний. Ніхто вам все одно не повірить.
– А причому тут хлопчик? – здивувався Віктор.
– А при тому, що моєму Віктору всього шість років.
– Ах, це ви онука кличете? – посміхнувся Віктор. – Але у дворі ж порожньо. Ви кому кричите?
– Я знаю, що він ховається десь за гаражами, – спеціально голосно, щоб почув онук, відповіла жінка. – Напевно, він там палить, бешкетник.
– У шість років? – засміявся Віктор. – Та що ви кажете? Хіба в шість років цим займаються?
– Ще раз кажу, не робіть з себе немовля, – парирувала жінка. – І згадайте себе. Що ви робили, коли вам було шість років, і ви ховалися від бабусі за гаражами?
– Я не пам’ятаю… – чесно зізнався Віктор. – Гаражі у нас поруч були, точно, але в цьому віці я ще не палив.
– Дивно, чоловіче. Ви, начебто, на вигляд солідна людина, а брешете. Навіть я, будучи дівчинкою шести років, намагалася спробувати. А вже хлопчики. Вони ж просто створені для такого.
– Ну, ні, зараз діти пішли не ті, – по-старечому зауважив Віктор. – Зараз їх більше цікавлять гаджети і всякі там комп’ютерні іграшки.
– Це, дивлячись які у них бабусі, – хмикнула жінка, і закричала ще голосніше: – Вікторе, ти куди провалився? Бабуся починає злитися!
– Вибачте, а скільки вам років? – поцікавився Віктор.
–
– А що?
– Ви так міркуєте, ніби ми з вами однолітки.
– Я на десять років вас молодша, – абсолютно серйозно відповіла жінка.
– Звідки ви знаєте мій вік? – здивувався Віктор. – Ви ж бачите мене вперше.
– Чоловіче, хіба ви не в курсі, що будь-яка жінка завжди молодша за свого співрозмовника на десять років?
– Рівно на десять? – засміявся Віктор.
– Мінімум на десять! – засміялася і жінка. – Чи ви не згодні?
– Згоден.
– Ось це правильна відповідь. Чоловік, він завжди на все, що стосується жінки, згоден. Зачекайте, я зараз ще покричу, а потім ми далі продовжимо.
І знову на весь двір пролунав її гучний голос: – Вікторе! Я довго кричатиму? Швидко покажися на очі!
У цей час з іншого вікна, яке розташовувалося прямо над кричучою, виглянула інша жінка і попросила:
– Зінаїда, ти мого Петра теж поклич. Він, напевно, з твоїм разом шарахається.
– Сама кричи, – відповіла їй Зіна. – Мого голосу на всіх дурнів не вистачить.
– Ну, покричи. Я ж вчора твого кричала. А сьогодні чогось у мене горло болить. Крикни, а завтра я їх пастиму.
– Гаразд, – неохоче погодилася Зінаїда, і вже наказовим тоном закричала:
– Вікторе, Петре, швидко додому! Рахую до трьох! Якщо що – ви мене знаєте!
І тільки після цього, з-за гаражів, дійсно, з’явилися два хлопчики, підняли голови вгору і благально запитали:
– Можна, ми ще півгодини погуляємо?! Ну, будь ласка!..
У Віктора від такої картинки з минулого ледь сльози не полилися з очей від розчулення.
Зіна ж, побачивши хлопчиків, відразу заспокоїлася.
– Гаразд, гуляйте. Але щоб тільки на очах були! Зрозуміло?
Діти кивнули і неспішно пішли грати на дитячий майданчик.
– Ну, що, Вікторе, з новосіллям вас, чи що? – знову подивилася в бік Віктора Зінаїда. – Я вчора з вікна бачила, як ви заїжджали.
– Дякую, – кивнув Віктор у відповідь.
– Дякую в рот не покладеш, – посміхнулася жінка. – У вас яка квартира?
– П’ятдесят третя
– Ну, тоді став чайник, сусід. Я зараз з пирогом прийду. Не заперечуєш?
– Ні, звичайно. Мені тільки чайник ставити? Або щось міцніше?
– А це вже як господареві завгодно. Онуки у тебе є? – остаточно перейшла на ти Зінаїда.
– Є. Теж шестирічний хлопчик і п’ятирічна дівчинка. У вихідні обіцяли привезти.
– Дівчинка, це добре. Значить, у мого Віктора скоро компанія буде веселішою, – щиро зраділа жінка. – Ну, все, Вікторе, до зустрічі за чашкою чаю.
Голова Зіни зникла, і Віктору на душі стало спокійно, так, ніби він жив у цьому будинку вже цілу вічність.
– А життя триває… – подумав він і пішов ставити чайник на плиту.
Спеціально для сайту Stories
