У будинку ще пахло ладаном і свіжою випічкою, а у великій кімнаті, заставленій столами, родичі з Тернополя вже заспівали тиху, тягучу поминальну пісню.
Олена вийшла на кухню, щоб наповнити порожні графини узваром, але її зупинив дивний звук, що доносився зі спальні покійної тітки Софії. Це був не плач і не зітхання, а ритмічний, діловий хрускіт пластику.
Двері були привідкриті. Віктор, чоловік Софії, якого всі в родині вважали «золотим чоловіком» і опорою, сидів на краю широкого ліжка. Перед ним стояла та сама різьблена скринька з берези.
Вдівець, навіть не знявши траурного піджака, короткими різкими рухами обрізав бирки з ювелірних прикрас.
Олена завмерла, стискаючи в руках важке скло графина. Вона бачила, як у рожеву коробку з золотою стрічкою перекочувало важке кольє, яке Софія купила собі на п’ятдесятиріччя, але так і не наважилася надіти — берегла для «справжнього свята».
— Так, зайчику, я вже все спакував, — тихо, але чітко промовив Віктор у телефон, затиснутий між плечем і вухом. — Тут каменів вистачить на три твої машини. Софія їх у сейфі тримала, як дракон. Зараз тільки заскочу до гостей, покажуся, і вискочу на задній двір. Чекай мене, я буду через двадцять хвилин. Так, намисто теж взяв. Все, цілую.
Олена відчула, як до горла підкочує нудота. Софія, її рідна тітка, останні п’ять років буквально витягувала Віктора з боргів, будувала їхній спільний кондитерський бізнес у Києві, працюючи по чотирнадцять годин на добу.
Вона вірила, що цей чоловік, який був молодший за неї на дванадцять років, — її «друге дихання». Софія згоріла від швидкоплинної онкології за три місяці, і весь цей час Віктор картинно зітхав біля її ліжка, поправляючи подушки перед приходом лікарів.
Олена штовхнула двері. Вона не стала ховатися.
— Рано ти почав ділити спадщину, Вітя. Тітку Софію лише годину тому поховали.
Віктор здригнувся, але телефон у кишеню поклав повільно, з гідністю. У його очах не було ані краплі каяття — лише холодне роздратування.
— Олено, ти завжди була надто цікавою. Іди до гостей. Там твоя мати вже третю чарку на душу приймає, йди склади їй компанію. А це — речі моєї дружини. І я вирішую, що з ними робити.
— Ти даруєш її прикраси іншій жінці в день її похорону? — голос Олени зірвався на шепіт. — Софія їх роками збирала, це були інвестиції у ваше спільне майбутнє. Вона мріяла, що коли ви відійдете від справ, у вас буде «золотий запас».
Віктор посміхнувся, поправляючи краватку перед дзеркалом, у якому ще тиждень тому відбивалося змарніле обличчя Софії.
— Майбутнє настало, Оленко. Тільки без неї. І «золотий запас» тепер працює на того, хто залишився в живих. Софії вони більше не знадобляться, а мені треба якось відновлювати нервову систему після цього кошмару.
Живі думають про живих. І не смій мені тут читати моралі. Весь цей будинок, бізнес, кожна ложка тут — за законом належить мені. Тож зроби обличчя простішим і виходь у зал.
Він безцеремонно відсунув Олену плечем і вийшов, притискаючи рожеву коробку до грудей під піджаком.
Поминки продовжилися в ресторані неподалік від будинку. Столи ломилися від їжі: Софія завжди була гостинною господинею, і Віктор не скупився, знаючи, що рахунки оплачуватиме фірма.
Він сидів на чолі столу, періодично прикладаючи хустку до очей, коли хтось із старих подруг тітки починав довгий тост про її доброту.
— Вибачте, друзі, — сказав він через годину, підвівшись із місця. — Серце не витримує. Піду на повітря, переведу дух. Я скоро повернуся.
Олена бачила, як він попрямував не до центрального виходу, а через службовий коридор. Вона пішла за ним, відчуваючи за спиною присутність ще однієї людини.
Це був Андрій Борисович, старий адвокат Софії, який вів її справи ще з дев’яностих. Він ішов мовчки, лише злегка кивнувши Олені.
На задньому дворі ресторану, затиснута між сміттєвими баками та чорним входом, стояла біла «Ауді». За кермом сиділа ефектна блондинка, нетерпляче постукуючи довгими нігтями по керму. Віктор підбіг до машини, сяючи, і простягнув коробку.
— Ось, Катю. Тут все найкраще. Вважай, що це твій аванс за мою довгу відсутність.
Дівчина жадібно вихопила коробку, зірвала стрічку і відкрила кришку. У світлі тьмяного ліхтаря камені заблищали холодним світлом.
— Вітю, а що з ними? — раптом запитала вона, витягуючи кольє. — Це що, біжутерія?
Віктор вихопив прикрасу, його обличчя витягнулося.
— Яка біжутерія? Це натуральні камені! Софія на них ціле багатство витратила!
— Боюся, ви помиляєтеся, Вікторе, — пролунав спокійний голос адвоката. Андрій Борисович вийшов із тіні, тримаючи руки в кишенях пальто.
— Софія Олександрівна була дуже проникливою жінкою. Півроку тому, коли вона випадково побачила вашу переписку з цією… юною леді, вона прийняла низку рішень.
Віктор обернувся, його трясло від люті:
— Яких рішень? Це моє майно!
— Розумієте, — адвокат поправив окуляри, — Софія продала всі справжні прикраси три місяці тому. Виручені кошти, були перераховані на рахунки дитячого хоспісу як цільове пожертвування.
Вона замовила у ювеліра точні копії з фіанітів і скла, щоб не провокувати вас на передчасні подвиги. Вона так і сказала: «Нехай це буде його вихідною допомогою».
Блондинка в машині з презирством кинула кольє в обличчя Віктору.
— Негідник! Ти мені обіцяв частку в бізнесі та квартиру!
— Щодо бізнесу та квартири, — продовжив Андрій Борисович, ігноруючи істерику дівчини. — Підприємство «Софія-Кондитер» було оформлено на сімейний траст, єдиним бенефіціаром якого після відходу власниці є її племінниця Олена.
Вам, Вікторе, згідно з шлюбним контрактом, який ви підписали не дивлячись перед весіллям, належить лише особисте майно, придбане до шлюбу. А це, якщо я не помиляюся, пара валіз з одягом і старий ноутбук.
Віктор стояв біля сміттєвих баків, стискаючи в руках дешеве скло. «Ауді» заревіла мотором і рвонула з місця, ледь не зачепивши його дверцятами.
— Ви не маєте права! Я її чоловік! Я доглядав за нею! — закричав він, кидаючись до адвоката.
— Ти дбав про її гаманець, — відрізала Олена. — Завтра о десятій ранку біля будинку стоятиме машина. Твої речі вже зібрані у мішки для сміття. Це єдина упаковка, на яку ти заслужив.
Олена повернулася до зали. Поминання тривало. Люди згадували Софію — її сміх, її рецепти, її нескінченне терпіння. І тільки тепер Олена зрозуміла, що тітка не була жертвою.
Вона пішла переможницею, залишивши зрадника наодинці з його фальшивими діамантами.
