Шість років тому бабуся Нонна вирішила вийти заміж і повідомила про це своїм дітям та онукам. Усі були в шоці: ось така наша Нонна, така тиха, що ж це за старенький, який зміг розтопити її кам’яне серце?
З тих пір, як вона розлучилася зі своїм чоловіком, а це було більше 30 років тому, вона заявила, що більше ніколи не вийде заміж, хоча поважати чоловіків не перестала.
– Як це сталося? Хто ж цей щасливчик? – дивувалися родичі.
– Скоро я вам його представлю, – таємничо відповідала Нонна.
І справді, після того як «молодята» подали заяву, Петро Петрович постав перед новою родиною. Одноліток Нонни, колишній вчитель історії та нинішній пенсіонер-філософ, який любить те саме, що й бабуся: книги, мистецтво, театри та музеї.
Худорлявий, сивочолий, з густою борідкою, він дуже ввічливо всім кланявся та представився, а бабуся, хвилюючись, сяяла від щастя.
– Чесно зізнаюся, нічого не нажив у своєму житті, – сказав він рідним. – Не був одружений, ну який я сімейний чоловік чи годувальник, якщо майже всю свою вчительську зарплату витрачав на книги?
Жив з мамою у власному будинку, мама пішла з життя, будинок згорів разом з моїми книгами, заробив інфаркт. Дали мені муніципальну кімнату в гуртожитку, і за це я вдячний. Якщо ви не проти, чи можу я увійти до вашої родини?
Ніхто й не був проти, Петро Петрович подобався всім, тим більше Нонна була щаслива. Святкували весілля в колі родини – молодята, син Василь із дружиною, дочка Олена з чоловіком та онуки.
Петро Петрович найбільше уваги приділяв молодшому поколінню, і дивно, що, не маючи дітей, він так їх любив. Здавалося б — сиди на власному весіллі, їж і пий, але ні — він уважно слухав малечу, сам розповідав їм багато цікавого, за що відразу ж і заслужив звання «дідусь Петро».
У бабусі Нонни почалася друга молодість – походи по театрах і музеях, довгі вечори в бесідах про мистецтво. І навіть одного разу вони поїхали у відпустку за кордон до Праги – до ювілею бабусі були куплені путівки на двох.
– Як же так, Василю? – розчулився до сліз Петро Петрович. – Ну хто я вам такий, щоб ви на мене витрачалися? Це ж величезні гроші!
– Ви зробили мою маму щасливою своєю появою, – відповів Василь. – Тим більше, що ви обоє так любите музеї.
Здавалося б – для кохання Петра і Нонни й життя не вистачить, але доля розпорядилася інакше.
Ледь Нонні виповнилося 67 років, як вона захворіла. Діагноз був невтішним, і Нонні залишалося жити зовсім небагато. Петро Петрович намагався триматися мужньо, але було видно, як він внутрішньо страждає і вірить у диво.
Але дива не сталося, Нонна пішла тихо, уві сні. Здавалося, що Петро Петрович впав у анабіоз – він не міг плакати, їсти, пити і навіть ворушитися.
На похорон приїхала рідна сестра Нонни, розважлива й скупа Лідія. Вона багато років не бачилася з сестрою і спілкувалася з нею лише по телефону. Лідії не подобалося те, що Нонна так пізно вийшла заміж, вона вважала Петра пройдисвітом і альфонсом.
– Нічого не заробив, прийшов у чужий дім, загіпнотизував усю родину – він явно шахрай, – говорила Лідія ще живій сестрі. –Дивися, щоб ти сама не залишилася без квартири.
І ось зараз, приїхавши на похорон, вона з огидою подивилася на старого, який ледве рухався – від горя він зовсім здав.
— І це ще тут? — здивувалася вона. — Пора б уже йому йти туди, звідки прийшов, він своє вже отримав.
Її слова почув лише Петро Петрович, у решти не було часу — всі метушилися. Прийшли сусіди, їх треба було розсадити. Петро Петрович розгублено стояв посеред кімнати і не знав, куди йому подітися – він прекрасно усвідомлював, що тепер все зміниться і йому доведеться повертатися у свою крихітну кімнату в гуртожитку, яка ще числилася за ним.
А, втім, яке це мало значення, коли його Нонночки вже немає.
– Дідусь Петре, сідай сюди, на своє головне місце, – сказала 15-річна онучка Анна. Вона теж чула слова Лідії, і їй хотілося спалити цю малознайому тітку одним поглядом.
Усі розсілися по своїх місцях, почали згадувати Нонну. Лідія спочатку мовчала, скорчившись, але потім взяла слово:
– Нонночка була світлою людиною, ми з нею постійно були разом! Коли вона розлучилася, то поклялася, що заміж вже не вийде, загалом-то, і дотримала свого слова, а потім ось, старість, дурість, наївність, незрозуміло, що нею рухало.
Але, очевидно, останні роки були для неї нелегкими — так рано пішла бідолашна.
Пауза затягнулася, всі дивилися на Лідію з подивом — що вона має на увазі? Тільки Василь спробував тактовно виправити незручність:
— Це неправда, мама була щаслива останні роки, і все завдяки нашому дідусеві Петру. Це всього лише хвороба, онкологія нікого не щадить.
Лідія стиснула губи і промовчала. Що ж, доведеться підійти з іншого боку.
– Цікаво, що ж ви будете робити з цією квартирою? Якщо продавати, то не продавайте задешево! Квартира в центрі міста, стелі високі, якщо ще ремонт зробити, то можна розбагатіти! Скільки така зараз приблизно коштує на ринку житла? – звернулася вона до сусідів.
– Ми нічого продавати не збираємося! – здивувався Василь.
– Ну і правильно! – підтримала його Лідія. – А й справді, можна здати квартиру, і у вас буде постійний дохід на дві сім’ї, хоч потроху, але вистачить.
– Та ви що, з глузду з’їхали! – обурилася Олена. – Нічого ми здавати не збираємося, тут до кінця своїх днів житиме наш дідусь Петро. Це навіть не обговорюється.
– Та це ви, з глузду з’їхали? – вискнула Лідія. – Давно вже час і цього альфонса гнати! Хто він вам такий?
– А ви хто така? – перехилившись через стіл, закричав на неї Василь. – Ах-ах! «Ми з Нонночкою постійно були разом»! Та ми вас ледь знаємо, ви хто така?
– Ваша тітка, рідна, між іншим! – фиркнула Лідія.
– Родичів багато, рідних мало, – посміхнувся сусід.
– Ось, дід Петро нам рідний! – не вгамовувався Василь. – Найрідніший, він нам як батько і дід онукам. А ти йди звідси! З якою метою цікавишся? Думаєш, дістанеться тобі тут копієчка? Та ось тобі!
Василій показав їй дулю і сунув тітці під ніс. Та миттю зібралася і поїхала. Василя ледве втихомирили – він ридав, як дитина, і весь час говорив Петру Петровичу:
– Живи тільки, батьку! Живи тут! Мама тебе дуже любила!
З тих пір минуло ще шість років. Петро Петрович, як і раніше, живе в цій квартирі, у нього багато книг, які він безперервно читає.
Його поважають діти, обожнюють онуки, а Анна вже вийшла заміж і чекає на поповнення — хлопчика. Обіцяє назвати його Петром на честь дідуся.
Спеціально для сайту Stories
