Зовсім слабкою стала моя бабуся Галина. Мама сльози потай витирає, тато зітхає важко, а сама бабуся ледь помітно посміхається безкровними губами. Вона прожила довге життя, дуже довге, і були в ньому не тільки труднощі та горе, а й час, повний щастя та любові.
Бабуся рано вийшла заміж, їй тоді ледве виповнилося вісімнадцять років. Мій дідусь Микола, якого я ніколи не бачила, був старший за неї на чотири роки. Бабуся казала, що до сватання вони навіть знайомі не були, тільки знали, що такі в селі живуть і все, село вже тоді велике було, майже місто.
У бабусі моєї був старший брат Єгор і дві молодші сестри, батько мав серйозні проблеми після того, як його в лісі деревом привалило, от і доводилося матері з Єгором сім’ю тягти, а потім Єгора на службу забрали, дуже тяжко стало. Ось і віддали мою бабусю першому, хто її сватав.
Сім’я діда заможна була, господарство велике тримали, їм потрібна була розумна і здорова невістка, а бабуся школу на «відмінно» закінчила, красуня була така, що багато хлопців на неї заглядалися і на здоров’я не скаржилися. Бабуся спочатку хотіла відмовитися без кохання виходити заміж, але діда мого побачила і слова вимовити не змогла.
Потім він їй розповів, що теж був проти такого одруження, а як глянув на неї, так і втратив голову. Загалом, вони закохалися один в одного з першого погляду. У сім’ю чоловіка бабуся влилася легко, дівчиною вона була простою, але господарською, доброю і тямущою, батьки чоловіка її відразу полюбили, а мій дід так і зовсім порошинки з неї здував.
Незабаром у них народилася дочка Наталка, моя мама, потім син, і ще дві дівчинки, Ліза та Тетянка. Згодом вони до нового будинку переїхали, який дід сам збудував. Бабуся розповідала мені, що була дуже щасливою і навіть подумати не могла про те, що до них може постукати біда, а вона прийшла.
Коли молодшій доньці було всього два роки, мій дідусь із сином провалилися на річці під лід і потонули. Бабуся мало не збожеволіла, але їй треба було дочок піднімати, ось вона і взяла себе в руки. Від батьків допомоги майже не було, вони здоров’ям ніколи не відрізнялися, а потім свекруха зовсім злягла.
Тож бабусі довелося і дітей на собі тягнути, і всім батькам допомагати. Нічого, впоралася. Тяжко, звичайно, було, до сліз, до болю в руках і ногах, але терпіла, змогла. Заміж більше й не думала виходити, не могла забути свого Миколу, та й була впевнена, що для дочок такого батька, як він, знайти неможливо, а на інше вона не погодилася б.
Так що бабуся моя більше на жодного чоловіка навіть не глянула, хоч вони багато разів намагалися добитися її симпатії. Так і минув час, багато часу, дівчатка виросли, подорослішали, вийшли заміж. Внуків бабусі подарували, п’ятьох дівчаток і двох хлопчиків.
Всіх вона шалено любила, добре, що так і жили поряд, у тому ж селі. Для кожного онука у неї завжди гостинець був, коли у вихідні всі разом збиралися. Багатьом іграм вона нас навчила, з уроками допомагала, сукні, сорочки шила, та не прості, гарні, нам усі заздрили.
Я і мої батьки жили разом із бабусею в тому самому будинку, що дід Микола збудував, і я завжди вважала себе найщасливішою, бо моїм двоюрідним братам і сестрам не діставалися щодня на сніданок такі смаколики, як бабусині оладки та пшоняна каша, яку ніхто так смачно варити не вмів, навіть моя мама.
І казки на ніч бабуся мені розповідала, а не їм. І раптом, невдовзі після бабусиного шістдесятиліття, вона стала якоюсь сумною та розсіяною. Пироги в неї підгоряли, з рук усе валилося. Жартувати зовсім перестала, їла без апетиту, сиділа весь час у своїй кімнаті і щось писала.
Я спочатку нічого не зрозуміла, навіть злякалася, що вона захворіла, але потім почула, як мої батьки шепочуться про те, що наша бабуся займається якимись дурницями.
– Бабо, а що відбувається? – Запитала я, зайшовши ввечері до неї в кімнату, – Про які дурниці мама і тато говорять?
Бабуся сумно подивилася на мене, трохи помовчала, а потім зітхнула:
– Велика ти, Олю, вже стала, доросла зовсім. Через місяць школу закінчиш, поїдеш з дому, вивчишся, потім зустрінеш своє кохання, заміж вийдеш, – вона зітхнула ще раз: – У моєму житті теж було кохання, але це було дуже давно, дуже.
Я вже забула зовсім, як це, коли дивишся в очі коханої людини і в тебе дихання перехоплює від ніжності, але так вийшло, що познайомилася я нещодавно з чоловіком, немолодим, звичайно, але дуже цікавим та приємним.
Він старший за мене на дванадцять років, – тут я навіть очі витріщила, це ж він, значить, уже дід старий, але бабуся квапливо продовжила: – Ти не думай, він ще зовсім не старий, виглядає років на десять молодшим, він бігає вранці, холодною водою обливається. А скільки він знає віршів! – Бабуся навіть мрійливо прикрила очі.
– Ми з ним у Нюри познайомилися, ну, у моєї подруги, ти ж її знаєш. Він чоловік її загиблої багато років тому сестри. Приїхав із сусідньої області на Нюрочкін ювілей. Ми з ним цілий вечір проговорили. Знаєш, Олю, ми ніби все життя одне одного знали, мені так добре і тепло поряд з ним було, що не передати словами.
Він поїхав, а невдовзі листа надіслав, написав, що забути мене не може, запропонував мені заміж за нього вийти. Я, звичайно, посміялася спочатку, відповіла йому, що діти не зрозуміють, якщо на старості років нареченою стану, а він серйозно мені відповів, без сміху, що тепер тільки про мене думати буде, що покохав мене по-справжньому.
Він також після смерті дружини більше ні з ким не зустрічався, двох дітей сам виховав. Пише, що помре від туги, якщо я йому відмовлю, а я й сама відчуваю, що не зможу тепер жити спокійно, знаючи, що він там далеко думає про мене, тужить.
Моє серце так і тягнеться до нього, рветься, мов птах до рідного лісу. Зізналася я мамі твоїй, попросила поради, а вона мені категорично заявила, що нема чого людей смішити, та й не зможу жити в чужому місті з чужою людиною, яка до того ж помре скоро.
Я б і погодилася з Наталкою, але не можу написати Сергію, що відмовляю йому, рука в мене не піднімається, адже я не хочу йому відмовляти, я хочу бути поруч із ним. Мені без нього й жити зовсім не хочеться, – бабуся швидко опустила голову, але я встигла побачити, як її добрі, рідні очі наповнилися сльозами.
Я обійняла мою кохану бабусю Галину і рішуче вийшла з її кімнати. Мені треба було поговорити з моїми батьками. За два тижні Сергій Маркович приїхав за нашою бабусею. Він виявився, і справді, дуже приємним серйозним і спортивним чоловіком, старим його ніяк не можна було назвати.
А з якою любов’ю та ніжністю він дивився на свою Галочку, то він ласкаво називав мою бабусю! Я навіть їй трохи позаздрила. За два дні вони поїхали. Незабаром ми отримали від бабусі листа, в якому вона із захопленням розповідала про те, що вони подали заяву до РАГСу і що такою щасливою вона не була вже дуже давно, тільки за онуками та доньками нудьгує!
А за два роки Сергій Маркович, щоб догодити коханій Галочці, продав свою квартиру і купив будиночок у нашому селі, тож ми всі були знову разом. Бабуся та Сергій Маркович прожили вісімнадцять щасливих років! Вони навіть жодного разу не посварилися, бабуся казала, що не могли витрачати дорогоцінний час на такі дурниці.
Після смерті Сергія Марковича минуло дванадцять років. І весь цей час бабуся жила спогадами про нього, завдяки долі за те, що вони нехай пізно, але зустрілися, а сьогодні я тримала бабусю за руку і думала про те, що, можливо, її вже давно не було б з нами, якби не кохання, яке подарувало двом немолодим людям сили та бажання жити!
