Сьоме березня. Усі жінки чекають дива від своїх чоловіків, дітей, онуків.
Марині сорок три. Донька вийшла заміж і поїхала до обласного центру, син – там же в інституті навчається. Чоловік працює начальником, добре заробляє. Тож, гарний подарунок, очікуємо.
Завтра зібралися їхати до доньки й сина в гості на своїй машині. Ось і чоловік. Кинулася в передпокій. Обличчя в чоловіка зле:
– Гліб, що сталося?
– Колесо пробив. Уявляєш, нова гума… Біля самого будинку… Піду запаску поставлю, – повісив куртку на вішалку, зняв черевики. – Зараз тільки в туалет сходжу.
– Їсти будеш чи потім.
– Потім. Там уже темніє.
Чоловік вийшов із туалету і кинувся назад у передпокій.
– Ти хоч накинь на себе що-небудь, – кивнула на вішалку. – Он светр старий одягни.
Чоловік із тим самим злим обличчям став натягувати светр, а на обличчі Марини промайнула усмішка:
“У чоловіків свої проблеми і свої прикрощі. Нову гуму він пробив, тепер весь вечір похмурим ходитиме”.
Чоловік вийшов, а погляд упав на його куртку, на рукаві якої виднівся бруд:
– Уже забруднив, – проворчала Марина.
Намочила чисту ганчірку і почала відтирати. Ліва рука, що підтримувала куртку, намацала якусь коробочку.
Прибрала весь бруд, помила руки. І… дістала з кишені чоловіка коробочку. У ній були красиві золоті сережки. Марина скрикнула від захвату. Помилувалася і поклала назад у кишеню:
“Восьме Березня обіцяє бути незабутнім. Скільки ж вони коштують? – уявила сережки на своїх вухах, з жалем помотала головою.
– Адже сьогодні не віддасть, до завтра протягне. Він ніколи заздалегідь не дарує. Піду, приготую, що-небудь смачне”.
Наступного ранку Марина відчула, як чоловік тихенько встав із ліжка. За кілька хвилин клацнув замок вхідних дверей.
Схопилася, кинулася до віконця:
“За тюльпанами поїхав. Привезе жовті, я йому торік замовила. Вони найкрасивіші”.
Марина вмилася, привела себе до ладу і стала готувати сніданок, щохвилини дивлячись у вікно:
“Ну, що він так довго? Немов спеціально хоче мене помучити. Тюльпани, напевно, вибирає. Уже понад годину минуло, – подивилася вкотре у вікно, чоловік виходив зі своєї машини з квітами і коробкою. – Так він ще за свіжим тортом їздив!”
Кинулася до дзеркала, підвела губи. Бризнула на шию його улюбленими парфумами і кинулася в передпокій.
Ось і він. Простягнув букет і коробку з тортом:
– Зі святом тебе кохана!
Поки він роздягався, віднесла торт на кухню, поставила квіти у вазу. Чоловік зайшов до кімнати мило посміхнувся:
– І ще подаруночок!
І подав коробочку з… парфумами.
– Що з тобою, Марино? – здивовано запитав, глянувши на дружину.
– Нічого, – зобразила на своєму обличчі посмішку.
Зазвучала мелодія на її телефоні. Телефонувала донька:
– Мамо, зі святом! Ви, коли приїдете?
– Катю, зараз чай поп’ємо…
– Значить, години за дві?
– Ой! Ми хотіли до твоїх бабусь спочатку заїхати, привітати їх…
– Це ви так тільки до вечора приїдете. Коли до міста під’їжджати будете, подзвониш. Раптом, ми кудись підемо.
– Гаразд.
– Мамо, у вас усе гаразд? Якась ти не така.
– Усе гаразд! Подзвоню.
– Марино, йдемо чай пити, – пролунав із кухні веселий голос чоловіка.
Вона пішла на кухню, в голові билася лише одна думка:
“Що все це означає? Куди поділися сережки? Кому він їх купив? Дочці? Вони не молодіжні, Катя такі носити не буде. Своїй матері? Теж – ні. Та я сама їм усім подарунки купила, і він про це прекрасно знає”.
– Марино, ти що така похмура?
– Усе нормально, – посунула до себе тарілочку зі шматком торта.
“Може, запитати напряму? Скандал почнеться, а нам їхати треба, він за кермо сяде. Треба спочатку в усьому розібратися, а то всім на свято настрій зіпсуємо”.
Чоловік вів машину, а Марина на задньому сидінні, прикривши очі, думала:
“Так, кому він купив ці сережки? – і раптом, немов по серцю вдарило. – Коханці?! У мого Гліба коханка?! Дурниці які! А чому ні? У чоловіків після сорока у всіх заскок, починають на молодих дивитися. Ні, Гліб тільки мене кохає. Ми вже двадцять три роки разом. Він жодного разу приводу не дав, щоб його запідозрити”.
– Марино, ти що, спиш? – відірвав від роздумів голос чоловіка.
– Ой, уже до моїх приїхали!
Начепила на обличчя щасливу посмішку:
“Усе! Потім розберемося. А то мама відразу здогадається, що в нас щось не гаразд”.
З годинку посиділи, чай попили. Поїхали до свекрухи зі свекром, думки знову закрутилися в голові:
“Мама, на мене так підозріло дивилася. Схоже, щось відчула. Все треба вимітати всі думки з голови. Може мені та коробочка привиділася? Ні божеволіти мені ще рано. У крайньому разі, ввечері вдома напряму запитаю”.
Посиділи у свекрухи, і поїхали в обласний центр до доньки і, звичайно, думки знову повернулися до тієї коробочки:
“Невже коханці купив? Але вони тисяч двадцять коштують. Він великим начальником на заводі працює, їм там премії часто дають. Молоді жінки, напевно, навколо нього крутяться. А навіщо тоді він коробочку в кишені куртки залишив? Адже міг і в машині заховати.
Так він учора ввечері такий завантажений зайшов, адже свою нову гуму пробив. Схоже, навіть про сережки забув, – і тут їй спала цікава думка.
– А раптом ця коробочка досі лежить у нього в кишені? Якщо в нього коханка, то, коли він встиг їй подарувати? Сьогодні вранці. Адже він цілу годину за квітами їздив. Ну, п’ятнадцять хвилин на квіти, п’ятнадцять хвилин на торт. А півгодини, десь пропадав. Невже я права? Треба перевірити, у нього сережки чи ні. Звісно, вже ні. Про свою гуму він вранці вже забув, напевно, всі думки про цей подарунок були”.
Зазвучала мелодія на її телефоні:
– Мамо, ви де? – пролунав голос доньки.
– Їдемо до вас. Десь за годину будемо.
– Хвилин за сорок, – пролунав голос чоловіка.
– Ось тато каже: хвилин за сорок.
– Макс уже в нас. І твої сват зі свахою вже прийшли. Вас тільки чекаємо.
Зайшли у квартиру доньки. Обійми, привітання.
– Сідайте за стіл! – скомандувала донька. – Тату, ти за кермом?
– Звичайно.
– Отже, сік будеш пити.
– Ой! – скрикнула Марина, немов щось забувши, і кинулася в передпокій.
Покопалася, для вигляду, у своїй сумочці, а заразом перевірила кишені в куртці чоловіка. Коробочки не було.
“Значить, я права. У нього коханка”.
Свято йшло своєю чергою. Чоловіки виголошували тости, жінки приймали привітання. Марина щосили намагалася бути веселою.
Повернулися додому вже ввечері разом із сином. Той одразу почав збиратися:
– Максиме, ти куди?
– Мамо, до друзів сходжу!
– Довго не затримуйся!
Син пішов, а Марина відчувала, що думки виснажили її остаточно, що не зможе сьогодні вночі заснути. Також розуміла, якщо почне цю розмову, то може закінчитися їхнє щасливе сімейне життя, їхнє кохання. Адже все своє спільне життя вони не сумнівалися одне в одному, і все це зараз завалиться.
Чоловік сів на диван солодко потягнувся:
– Щось я втомився.
Вона рішуче сіла поруч:
– Гліб…
І тут заверещав його телефон.
– Привіт, Юро! – крикнув чоловік. – Ну, як усе пройшло?
– Прийшли, вручили подарунок. Лариса Федорівна розплакалася від щастя, що її не забули. Потім приміряла подарунок, знову сльози. Потім стала стіл накривати. Довелося кілька годин посидіти. Усе про завод розпитувала і про тебе згадала: “Як там цей хлопчисько?” Так і сказала. Ми її повідомили, що подарунок ти купував. Привіт тобі передала.
– Треба ж.
– Гаразд, бувай. Я тобі зараз фотку на телефон скину.
Гліб вимкнув телефон, продовжуючи тримати його в руці.
– Сьогодні Юрко й Анатолій до Лариси Федорівни, колишнього головбуха заводу, ходили. Їй якраз сьогодні сімдесят років виповнилося.
Директор десять тисяч виписав, ми по тисячі скинулися. Купили їй у подарунок сережки за двадцять тисяч. Юрка, каже, рада, що її не забули.
На його телефоні знову заграла мелодія. Він увімкнув і показав дружині знімок на дисплеї:
– Ось вона наша Лариса Федорівна.
На знімку була літня жінка. Вона посміхалася, а у вухах у неї були сережки. Ті самі, що вона бачила в кишені його куртки.
– Гліб, рідний мій, коханий! – вона обійняла чоловіка за шию і заплакала.
– Марино, що з тобою?
Але дружина нічого не могла відповісти, вона плакала від щастя.Спеціально для сайту Stories
