У Поліни була давня, трохи дивна традиція. Щороку, напередодні Нового року, дівчина йшла до ворожки. Завдяки тому, що вона жила у великому місті, нову ворожки знайти було неважко.
Справа в тому, що Поля була самотня. Як вона не намагалася познайомитися з благородним молодим чоловіком, все марно. Виявилося, що всіх благородних хлопців давно розібрали…
– Цього року зустрінеш свою долю! – урочисто оголосила темноока ворожка, дивлячись на блискучий кристал.
– А де? Де я його зустріну? – нетерпляче запитала Поля. – Мені щороку кажуть одне й те саме. Роки минають, а свою долю я так і не зустріла.
Мені рекомендували вас, як найсильнішу ворожку. Я вимагаю, щоб ви мені сказали точне місце! Інакше таку антирекламу вам дам… – пригрозила дівчина.
Ворожка закотила очі під лоб. Розуміючи, що має справу з божевільною особою, і так просто не відчепиться від неї. Вона знала, що якщо не збреше їй зараз, то дівчина буде сидіти до вечора, затримуючи чергу з бажаючих дізнатися свою долю.
– У поїзді зустрінеш! – вимовила з закритими очима. – Ось прямо бачу його … високий блондин, і дуже красивий. Прямо казковий принц …
– Ух ти! – зраділа дівчина. – А в якому поїзді, і коли саме?
– У перед Новим роком! – веселилася далі ворожка. – Їдь на вокзал. Серце саме підкаже тобі, в якому напрямку брати квиток…
– Дякую! – посміхнулася щаслива дівчина.
Поліна вийшла з під’їзду ворожки, і взявши таксі, помчала на вокзал. Біля віконця залізничної каси ентузіазму у дівчини трохи поменшало. Вона розгублено дивилася на розклад, абсолютно не розуміючи, куди брати квиток…
– Кажіть! – роздратований голос касира вивів Полю з заціпеніння.
– Дніпро… На тридцяте грудня. Купейний вагон, – пролепетала Поля.
Вона вже бачила, як сидить у затишному купе, п’є чай, і раптом несподівано відчиняються двері і заходить він, її наречений…
Приїхавши додому, Поліна почала швидко збирати в дорогу речі першої необхідності, адже пізно ввечері у неї поїзд…
Дівчина не думала про наслідки поїздки. Про те, що буде робити в новорічну ніч в чужому місті. Вона хотіла лише одного, щоб передбачення ворожки якнайшвидше збулося.
Адже так погано було відчувати себе нікому не потрібною. Особливо гостро це відчувалося саме в святкові дні. Всі люди сім’ями скуповувалися до новорічного столу, купували один одному подарунки. Всі, крім неї…
Через кілька годин Поліна сиділа в купе з склянкою чаю. Все, як вона і уявляла. Залишилося тільки дочекатися, коли в прочинене купе увійде принц.
– Доброго здоров’я! – привіталася старенька, закидаючи величезну валізу в купе. – Де друге місце?
– Ось… – розгублено закліпала очіма Поліна, вказуючи на полицю навпроти. – А ви не помилилися? Це точно ваш вагон?
– Ні, люба, не помилилася, – посміхнулася бабуся і плюхнулася на вільну полицю.
– Вибачте, дозвольте пройти, – пролепетала Поліна. Дівчина нарешті зрозуміла, що робить велику дурість. – Дайте вийти! Я передумала їхати!
– Зачекай, зараз сумку сховаю, – сказала старенька, не розуміючи, що відбувається.
– Ну ось… Поїзд рушив, – важко зітхнула дівчина. – Що тепер?
– А чого ти раптом вийти захотіла? Забула щось? – поцікавилася жінка.
Поліна проігнорувала питання і відвернулася до вікна. Вона розуміла, що ця жінка ні в чому не винна, що вона сама накликала на себе неприємності.
Тим часом Світлана Олександрівна дістала з сумки ще теплі домашні пиріжки і почала пригощати свою попутницю.
– До дочки в гості їздила, – пояснила Поліні. – А зараз поспішаю додому, син з нареченою приїдуть в гості. Будемо разом новий рік зустрічати.
– Пощастило… А ось я новий рік на вокзалі напевно зустріну, – сумно зауважила Поля.
Слово за слово, і дівчина зважилася розповісти старенькій всю правду про свої пригоди.
– Ти дурненька! Навіщо бігаєш до цих шарлатанів? – дорікала старенька. – Знайдеш свою долю. Не потрібно поспішати. Усьому свій час…
Наступного дня Поліна вийшла на пероні міста, яке вона бачить в перший раз. Дівчина люб’язно допомогла попутниці вийти з вагона і зупинилася, не знаючи, що робити далі.
– Дякую, Поліна! З прийдешнім тебе! – подякувала Світлана Олександрівна.
– І вас! – сумно посміхнулася Поліна.
Жінка подивилася на дівчину, не знаючи, як підбадьорити бідолаху. Вона розуміла, що перспектива зустріти новий рік на вокзалі, не найкращий варіант початку року.
– Поліна, а поїхали до мене! – раптом запропонувала жінка. – Ялинку прикрасимо, накриємо святковий стіл…
– Що ви… Незручно, – розгубилася дівчина.
– А на вокзалі сидіти зручно? – посміхнулася старенька. – Поїхали. Це не обговорюється!
Поліна все ж прийняла запрошення жінки. Світлана Олександрівна була права. На вулиці розігралася хуртовина, що їй не було сенсу тинятися по вокзалу.
– Сашко з Лізою вже вдома, – посміхнулася жінка.
Сашко бачив з вікна, як мати приїхала на таксі. Хлопець стояв уже біля ліфта, поспішив забрати важку сумку з рук матері.
– Сашко, привіт, любий. А я не одна, з гостею. Це дочка моєї давньої подруги, Поліночка, – жінка змовницьки підморгнула Полі.
– Чудово! – вимовив хлопець. – Проходьте, будь ласка, Поліна.
Дівчина поглянула на високого красивого блондина і почервоніла. Саме його образ вона уявляла в поїзді. Що ж, доля, мабуть, знову зіграла з нею злий жарт…
– А де Лізочка? – запитала мати.
– Мамо, Лізи немає, і ніколи більше не буде. Я не хочу це обговорювати. Добре? – нахмурився Сашко.
– Добре… , – розгубилася жінка.
Ввечері всі сиділи за столом, проводжали старий рік.
– Поліна, а ви надовго до нас? – посміхнувся Сашко, підкладаючи дівчині салат в тарілку.
– Ні. Вранці поїду, – чомусь із сумом промовила дівчина.
Їй дуже не хотілося так швидко їхати з цього затишного будинку. Поліні здавалося, що вона все життя знає Світлану Олександрівну і Сашка.
– Не розумію, куди так поспішати? – обурилася старенька. – Поліна, погости ще трохи.
– Дійсно, Поліна, залишся. У нас чудова ковзанка, завтра ввечері можемо сходити. Не їдь так швидко, – попросив Сашко.
– Переконали, – посміхнулася Поліна. – З радістю залишуся.
Наступний новий рік вони зустрічали вже вчотирьох: Світлана Олександрівна, Сашко, Поліна і маленький Артем…
А ви вірите в новорічні дива?
Спеціально для сайту Stories
