Сніг наприкінці листопада. Перший. Легкий, пухнастий, неслухняний. Кружляє, як тичинки від збудженої вітром літньої кульбаби.
Метушиться. Загортається в маленькі вихори і з останніх сил, чинячи опір, падає на землю. Ось тільки вкрити її не встигає. Тануть ламкі сніжинки, перетворюються на брудні краплі і губляться в сірості нудних осінніх калюж.
Василина чекала снігу. Не того, першого, від якого до вечора залишаться одні спогади. А цього, справжнього. Зимового. Хрусткого. Що дражнить ароматом морозної свіжості і не зникає з приходом холодного світанку.
Цей справжній сніг сипався з неба немов іскристе конфетті. Вкривав землю пухнастим покривалом, ховав під собою сірість минулої осені, накидаючи на сором’язливо оголені дерева білосніжні шуби. Змушував перехожих кутати в шарф червоні, покусані першим грудневим морозом носи.
Саме на такому снігу, в передсвітанкових сутінках, коли весь район ще спить, можна розгледіти ланцюжок маленьких, звивистих слідів. Легких, ледь помітних, плутаних. Загублених між рядами нерівно припаркованих мешканцями машин.
Через пару годин ці сліди зовсім загубляться. Зникнуть, затоптані людьми, що поспішають на роботу, зітруться під широкими шинами машин, що від’їжджають з парковки.
І якщо сьогодні знайти їх невловимого господаря не вийде, значить, завтра вранці Василині доведеться прийти сюди знову.
Вона, звичайно, прийде, не вперше. Встане рано за будильником, плесне в обличчя холодної води і, на ходу дожовуючи поспіхом зроблений бутерброд, спуститься в ще темний, сплячий двір.
Звично вже озирнеться, а потім, глибше натягнувши капюшон і підсвічуючи собі ліхтариком, піде навколо будинків. Буде заглядати під машини. Слухати своє перелякане серце і рватися до сірих грудок, що здалеку нагадують обриси маленької живої істоти…
І розчаровано зітхати, коли ті, насправді, виявляться лише брудними, відвалившимися від коліс автомобілів грудками спресованого снігу.
Тільки сьогодні все інакше. Сьогодні Василина як ніколи відчуває, що часу у неї залишається все менше. Тане час, витікає струмочками води крізь пальці. І кидаючи в обличчя жменю крижаної крупи, байдуже дивиться. Шепоче завиваючим між будинками вітром – не знайдеш. Кинь.
Але Василина не кине. Ні.
Може тому, що десь там, у далекій сивій давнині, рід Василини славився впертими лицарями, які не звикли кидати слабких у біді. А може тому, що десь тут, у загубленому серед тисячі схожих один на одного дворів столиці, серед сотень людей, що живуть тут, у неї, у Василини, є серце.
І ось уже місяць це серце болить. Щемить, коле, ворушиться за грудною кліткою, ніби стривожений після зимової сплячки їжак.
Турбується за покинутого, зрадженого людьми старого кота, який дивиться на неї з фотографії в телефоні з якоюсь нескінченною приреченістю. Цю фотографію виклали в дворовий чат місцеві жителі.
Виклали ще восени, коли закутані зараз сніжною шубою дерева радували око яскравим, строкатим усіма відтінками рудим листям. І в Василині щось затремтіло. Хруснуло, розлетілося на осколки, як в один із днів розлетілося на осколки життя викинутого кимось пухнастого улюбленця.
Його бачили то тут, то там. Робили здалеку байдужі знімки, на кожному з яких непотрібний, який перестав довіряти людям кіт все більше скорчувався. Писали докори в бік колишніх господарів. Пліткували. І замовкали. Забували про нього, як про залишену на горищі зламану непотрібну іграшку.
А Василина пам’ятала. Бігла, задихаючись, до будинку, що виднівся на кожній новій фотографії. Кликала, шукала. І щоразу, повертаючись додому одна, тихо плакала, уявляючи, як там, за вікном, тремтячи від поривів вітру і самотності, плаче зраджений людьми старий кіт…
Скребе кігтями крижану землю, переступає замерзлими лапами і чекає. Чекає, дурний, що прийдуть за ним. Зглянуться. Змилостивляться. Зрозуміють, що йому не вижити на вулиці, схаменуться. Знайдуть його.
Заляканого, загубленого, що ховається від усього світу під колесами припаркованих у дворі машин. Який жадібно вбирає в себе крихти тепла остигаючих двигунів. І заберуть.
І Василина продовжувала шукати.
«Знайди мене. Я знаю, ти можеш. Будь ласка, не зупиняйся. Не припиняй пошуки. Бо без тебе я по..у. Сьогодні. Зараз. Завтра? А може бути… Може бути, я протримаюся трохи довше. Бо вірю. Я все ще в тебе вірю».
Стиснувшись в клубок на високому колесі засипаного снігом позашляховика, старий кіт важко відкрив очі. За кілька метрів від машини, що стала його укриттям на цю ніч, стояла дівчина.
Він уже бачив її. Бачив не один раз. Впізнавав голос, що кликав його, але чомусь ніяк не знаходив у собі сил відгукнутися. Ховався. Був обережним і зовсім не хотів вірити. Зливався брудною, вимазаною в машинну оливу, сірою шерстю з ранковими сутінками. Замирав. Стежив.
І відчайдушно придушував у собі дурний порив довіритися. Розумів, що заг ине. Знав. Але, замерзлий і відчайдушно голодний, все одно не рухався з місця, щодня проводжаючи очима ту, яку встиг вивчити до останньої рисочки.
Сьогодні все було інакше. Сьогодні кіт, як ніколи раніше, відчув, що його час добігає кінця. Сьогодні закляклі, зовсім не гнучкі на морозі лапи нили особливо сильно. Чутливі колись вуха зовсім не чули звуків, а маленьке, розбите зрадою серце стукало зовсім рідко.
Кіт насилу потягнув спину, видихнув морозну хмаринку пари і нявкнув. Ось тільки з застудженого горла замість дзвінкого нявкання пролунало ледь чутне сипіння.
Кіт заціпенів. Безмовно відкрив пащу ще й ще раз, і затремтів ще сильніше, розуміючи, що привернути увагу людини, яка йде з парковки, не вийде. А кинутися навздогін просто немає сил.
А сувора зима раптом зглянулася.
Пробралася під куртку Василини, що йшла, крижаним вітром. Кинула в обличчя жменю сніжинок, що налетіли звідкись, скрипнула натужно самотньою деревиною, що стояла далеко.
І Василина обернулася.
Зачепилася поглядом за засипаний снігом неповороткий позашляховик. Розрізнила на високому чорному колесі стиснуту від відчаю бліду грудку і побігла.
А потім, незграбно розстібаючи замерзлими пальцями куртку, дбайливо притиснула до теплих грудей старого кота. Притиснула до того самого серця, що метушливо стукало. І, зовсім не звертаючи уваги на квадрати вікон, в будинках, які прокидалися, поспішила додому.
Зовсім не замислюючись, що сьогодні вона не просто знайшла кота. Сьогодні вперта Василина зробила щось набагато більше.
Спеціально для сайту Stories
