На Новий рік Анна Геннадіївна, викладачка фортепіано, отримала від дочки Іри сукулент. Вона вже купувала мамі туш, помаду, крем для рук. І ще дуже багато потрібних речей, які зближують дівчаток будь-якого віку.
— Ось, візьміть на здачу, — посміхнулася касирка, — Один залишився. За акцією.
«Після нового року те, що з партії не розпродали, все викидати», — не стала вона додавати. За новорічною вітриною в блискучому горщику у формі ялинкової кулі жила квіточка.
Смішна, маленька, з пожовклими, розчепіреними в різні боки листочками. Її ніхто давно не поливав. Не підсипав добрив. До нового року не розпродали, бо зів’явла — значить, викидати! Що з нею церемонитися!
— Дівчино! Затримуєте чергу!
— Ой, та Бог з ним! Беру! — вирішила Ірка. «А ну добре, мамі подарую!»
Навколо різдвяні вогні. Морози. Всі тягнуть у сумках ананаси, мандарини і гірлянди. А у неї в сумці сидить кактус! Кактус, що за дурний подарунок! Та ще й такий дрібний і обшарпаний. Він же загнеться через пару тижнів, і мама засмутиться!
— Донько, з новим роком! — вигукнула Ганна Геннадіївна, виходячи до Іри з келихом ігристого. — Проходь. Вже прийшли дядько Женя і тітонька Тамара! А ще Оля з братиком.
Занадто веселий тон. Занадто широка посмішка. Так, маму щось турбує. Анна Геннадіївна нізащо б у цьому не зізналася. За неї Ірі про це розповіли поглиблена зморшка на лобі, нова зморшка і нефарбоване сиве пасмо.
— Щось сталося?
— Нічого, люба! — здригнулася вона, — Ось готувала цілий день! Просто втомилася! Ох вже ці новорічні клопоти!
Значить, точно щось сталося. Святкували шумно і весело.
Годинник пробив дванадцяту. Настав час розпаковувати подарунки. «Блін, там цей кактус. Може, не варто було його брати!» — занепокоїлася Іра. На її подив, мама майже не звернула увагу ні на дорогі парфуми, ні на туш. А ось сукулент їй сподобався:
— Ах, яка гарненька тропічна троянда!
— Мамо, це взагалі-то підвид кактуса, — обережно зауважила Іра.
— Значить, кактусова троянда, — не розгубилася Ганна Геннадіївна.
Вона поставила кактус під ялинку і дивилася, ніби й не було жовтуватих листків.
Коли гості пішли, Іра з мамою на кухні відверто поговорили:
— Що з тобою? Я ж бачу, щось не так.
— Та так. На роботі. Є одна дівчинка, Настя. Вона в мене в ансамблі вчиться. Приходить на урок — і плаче. Василина Анатоліївна, ну ти знаєш її темперамент, під час уроків фортепіано на Настю постійно кричить. Дурепою називає. Тупою. І косорукою.
Її втомлене обличчя раптом стало не по-новорічному сумним:
— А Настя приходить до мене на урок. І плаче, — все повторювала Анна Геннадіївна. — Слуху абсолютного, звичайно, немає (а звідки йому бути, у неї вдома інструмент на півтону нижче настроюється), зате голова розуміє. І головне, їй подобається музика. Батьки кажуть, буде так далі — кинуть.
— А поговорити з нею?
— Та я ж казала, — зітхнула Анна, запиваючи смуток ігрстим, — Вона каже: дівчинка все одно не стане піаністкою. Накричиш на неї, щось може і навчить. До п’ятого класу не заграла — до шостого викинемо зі школи. Що з нею церемонитися?
***
Перший навчальний день після канікул виявився не надто вдалим. Анна Геннадіївна розучувала з учнем Дмитром мотив з «Піратів Карибського моря». Нехай не класика, зате сам вибрав! Милувалася, як вправно бігають по клавіатурі його руки. Як іскристим стаккато вилітають звуки з-під пальчиків.
Якісь дивні звуки почулися з коридору.
— Зачекай хвилинку. Ти молодець. У тебе дві хвилини перерви.
Настя йшла по школі, заливаючись сльозами. Її плечики тремтіли. І сама вона вся тремтіла.
— Що сталося?
— Правда, що я бездарність? Правда, що розумово відстала?
— Хто тобі таке сказав?!
Настя залякано озирнулася. Промовчала і розплакалася ще сильніше.
— Тільки Василині Анатоліївні не кажіть. Я сама винна-а-а-а… знову не змогла зіграти те місце! Знову нічого не вийшло.
Анна Геннадіївна покликала її до себе в клас. Налила чаю і дістала упаковку з пряниками зі згущеним молоком. Її Діма, скориставшись ситуацією, навернув пряники. І збрехав, що у нього теж весь час спочатку не виходило. Але вони все перевчили! Він ось на п’ятірку зіграв!
Виконав їй піратів. І Настя боязко посміхнулася.
***
— Що нам робити? — зателефонувала ввечері бабуся Насті.— Онучка знову після уроку плакала. Може, забрати її зі школи мистецтв!
— Я не знаю, — «мовчи!» — сказала собі Ганна Геннадіївна. Скільки разів ти вже лізла не в свою справу!
— Але ж їй подобається музика!
Анна Геннадіївна мовчала, погладжуючи сукулент. Цей малюк став зовсім поганий. Його листочки безвольно опустилися вниз. Вона поглянула на цю квітку. І раптом не змогла промовчати.
— Переведіть її до іншого педагога.— Вона розуміла, що говорить не те, що вона взагалі не повинна це говорити, не має права. На тому кінці трубки завмерли.
— А так можна?
— Ну, якщо вас не влаштовує викладач.
— І до кого перевестися?
Анна Геннадіївна мовчала. Вона відчувала Настю. Цю тендітну вразливу дівчинку. Відчувала її біль і образу. У голосі бабусі зазвучала надія:
— А можна… до Вас?
***
— Та я всю душу вклала! А вона, вона! Переманює моїх учнів, — надривалася Василина в кабінеті завуча. Вона непривабливо почервоніла і грізно розмахувала руками. Її гучний, ображено вібруючий голос заповнив весь кабінет, так що нічий інший просто не міг бути чутний.
Вона грала також голосно, грізно, заглушаючи все навколо. У Насті так ніколи не виходило.
На стільцях сиділи батьки і бабуся Насті, не піднімаючи очей з підлоги.
— Ну підтвердіть. Я всю душу в цю дитину вклала! І додаткові заняття призначала! Як працювала з цією… невдячною!
Настя тулилася за дверима. Їй було так страшно і соромно. Бездарність. Ще й, як з’ясувалося, ябеда. І знову підвела Василину Анатоліївну. І всіх-всіх-всіх.
— Справа не в Вас. Просто Ваша система… не підходить цій дитині. Конкретно цій, — спробувала втрутитися Анна Геннадіївна.
— Ось бачите! І це не вперше! Пам’ятаєте, вона вже переманювала учнів у інших педагогів. Цього Дімку Тарасенко, який весь час ревів без приводу!
Завуч грізно поглянула на Анну, а та чомусь подумала про свій сукулент. Про те, що потрібно його пересадити. Може, в іншій землі приживеться? Або горщик не підійшов?
— Підло поводитеся, — все надривалася Василина. — За спиною її рідного викладача! Дуже підло! Я цього так не залишу! Я вимагаю скликати педраду!
***
Після тієї педради Анну Геннадіївну трясло. Було дуже холодно (незважаючи на те, що по телевізору передавали про потепління), і тиск, напевно, впав.
По дорозі додому її наздогнала завуч. Та сама, яка організувала цю педраду, та сама, у якої вона півгодини тому була… згадувати не хочеться ким.
Підбігла. Обійняла, ніби знову стаючи подругою, з якою вони пили каву на перервах, а іноді (правда, давно, коли вона ще не стала завучем) говорили про жіноче:
— Що ж Ви! Як зблідли! Ми ж усі знаємо, як воно насправді. І взагалі. Ми взагалі всією душею на вашому боці! Просто Василина Анатоліївна, — зніяковіла завуч, — дуже кричить…
Від Анни Генадіївни шуму менше. Вона не кричала. Ні на дорослих, ні на дітей. Навіть на квіти. Ніколи.
Вона купила землю. Вибрала гарний горщик. Вибирала довго, шукала той, який підійде її малюкові. Погладила квітку і пересадила її в новий будиночок.
«Ти ще оговтаєшся, — примовляла вона, — Чуєш, оговтаєшся, моя тропічна троянда».
Тільки сукулент перебрався в новий будиночок, задзвонив телефон. У слухавці чулися безладні вибачення, якісь лепетання і виправдання. Вона чекала хвилин десять, поки вичерпається цей потік.
— Хочете — залишайтеся у свого викладача. Хочете — пишіть заяву і йдіть. Хочете — переводьтеся до мене, — просто сказала вона. — Я насильно нікого не переманюю.
***
А наступного тижня до неї прийшла Настя. Дівчинка довго м’ялася біля дверей:
— Добрий день! Можна до вас? — нарешті попросилася вона, боязко заглядаючи в кабінет.
— Сама попросилася, — розводив руками її тато.
Дівчинка і справді погано грала. У неї зовсім не були поставлені руки. Незграбні пальці тремтіли, вкриваючись холодним потом. Вона один раз пішла не на той поворот, до кінця п’єси і зовсім злетіла ліва рука.
Але щось було в її звуках. Не музикальність, не талант, не передача якогось особливого, не властивого дитині, почуття. Швидше щирість і бажання старатися.
«Настя, звичайно, не стане ні Ріхтером, ні Гульдом. (Як мій сукулент не перетвориться на орхідею.) Ну і нехай. Вона з тих дітей, що закінчують музичну школу і йдуть у дорослий світ, зберігаючи в серці трохи більше… це невловиме «більше», ніж їм зазвичай дістається в школі, в інституті і навіть в родині. Щось, навіть більше, ніж сама музика, якою б геніальною вона не була.»
«Знаєш, а мені здається, вони приходять до тебе на уроки і стараються, просто тому що їм подобається з тобою дружити. Їм у тебе добре», — часто сміялася подруга Анни.
«Бачиш, у тебе перед ними перевага! Тобі, щоб дружити зі мною, не треба зубрити спеціальність».
Настя дотягнула до останньої ноти. Заучено підняла ручки. Дивиться на Ганну Геннадіївну своїми світлими оченятами. Дивиться і ось-ось розплачеться.
– Двійка ,так?
– Нічого не двійка! Яка двійка, якщо ти вдома сама, майже всі ноти вивчила, — обурилася Анна Геннадіївна. — Четвірка з плюсом! Нумо давай з цього місця. Грай його м’яко, співуче. Ти коли-небудь каталася на човнику?
Настя особисто гребла веслом! Тато її навіть похвалив. Вони плавали всією сім’єю, разом з тіткою Дариною. Ось!
Анна Геннадіївна з посмішкою вислухала плутану двохвилинну розповідь. Ну і що, що урок скоротився на дві хвилини, можна позайматися і в перерві, зате Насті більше не було страшно. Анна сіла грати, показуючи, як треба.
Вона огортала дівчинку звуками. І допомагала їй почути свій звук. У кожної дитини звук особливий. Потрібно тільки розчути!
***
На перехідному іспиті Настя зіграла на тверду четвірку. Нехай, десь спіткнулася, нехай десь зачепила зайву клавішу. Зате жодна дитина не розповідала пальцями, як вона плавала на човні. А Настя розповіла. (Тільки це був їх з Анною Геннадіївною маленький секрет).
Педагоги вітали її. Добре, що Настя у Анни Геннадіївни, а то раніше повністю зіграти не могла! І якось всі забули, що ще два місяці тому лаяли.
***
— І навіщо ти все це робиш? — посміхалася Іра на кухні у мами. За вафельним тортом, — Стільки нервів. Вони всі тебе похвалять-похвалять, але кожен раз, коли щось трапляється, всі знову будуть на боці Тих-Хто-Голосніше-Кричить. Тих, з ким краще не зв’язуватися. Тих, хто сильніше заглушає чужі голоси.
— Нехай будуть, — знизала плечима Ганна Геннадіївна, а потім раптом додала: — Зате я на боці дітей. Я їх люблю. Вони ж як квіточки! Нехай розпускаються!
А той малюк-сукулент на вікні теж виріс і зміцнів. Листочки його наповнилися життям, зазеленіли, стали товстенькими і так весело тягнуться вгору. Відразу видно — він аж ніяк не кактус. Справжня тропічна троянда. Дуже красива.
Спеціально для сайту Stories
