– Мамо, до вас тут якась жінка приходила… – голос невістки в телефоні звучав спантеличено. – Літня така, все наполягала на зустрічі з вами. Я сказала, що ви в лікаря, то вона обіцяла повернутися.
Віра Андріївна насупилася, машинально поправляючи окуляри на переніссі. До шостого десятка років Віра Андріївна вибудувала своє життя, як годинниковий механізм – бездоганний у своїй передбачуваності. Підйом о сьомій, півгодини з гантелями перед дзеркалом, неспішний маршрут парковими доріжками, де кожна лавка знайома до останньої тріщинки.
Після обіду – романи або свіжий номер газети, а щочетверга – чаювання з Маргаритою Павлівною і Зінаїдою, її старими подругами по педучилищу. Будь-які вторгнення в цей вивірений ритм викликали в неї майже фізичний дискомфорт.
– Хоч ім’я-то своє назвала? – Віра Андріївна опустилася в потерте крісло, те саме, що колись перевезла з батьківської квартири.
– Ні, уявляєте? Тільки твердила про якесь спільне минуле. І ще про терміновість якусь… – голос невістки в слухавці звучав розгублено.
У глибині свідомості з’явилося щось неясне, ніби тінь промайнула по краю зору. Віра Андріївна струснула головою, відганяючи непрохані думки.
– Ну що ж, Оленка… Раз така справа – нехай дзвонить. Запиши їй мій номер, якщо з’явиться.
За вікном жовтень розфарбовував світ у свої улюблені кольори – охру і золото. Листя пливло повітрям і Віра Андріївна мимоволі замилувалася цією природною аквареллю. Такої яскравої осені вона не пам’ятала, здається, з часів своєї молодості.
Телефон задзвонив через три дні.
– Віро? Віро Андріївно? – голос у слухавці був старечим. – Це Ганна Петрівна… Ви, напевно, не пам’ятаєте…
І тут її як блискавкою вдарило. Ганна Петрівна. Мати Миколи. Тридцять років минуло, а голос усе той самий – владний, вимогливий, незважаючи на вік.
– Пам’ятаю, – коротко відповіла Віра Андріївна, відчуваючи, як пересохло в горлі.
– Нам потрібно зустрітися, – у голосі зазвучали прохальні нотки. – Дуже потрібно, Вірочка. Це стосується Миколи…
Віра Андріївна прикрила очі. Перед внутрішнім поглядом, немов кадри старої кінохроніки, замиготіли картинки минулого: сонячне подвір’я, лавка під тополею, стружки, що завиваються з-під ножа, усміхнене обличчя Миколи…
– Добре, – почула вона свій голос, ніби збоку. – Давайте зустрінемося.
Вони домовилися побачитися в невеликому кафе недалеко від будинку Віри Андріївни. Усю ніч вона не могла заснути, переверталася з боку на бік, а перед очима все стояло те літо, далекий вісімдесят дев’ятий рік.
…Сергійку тоді було десять. Тихий, задумливий хлопчик, який більше любив книжки, ніж біганину з іншими дітьми. Віра, тоді ще просто Віра, часто милувалася, дивлячись, як він сидить один на балконі з черговою книжкою, доки інші хлопці ганяли м’яча на подвір’ї.
А потім щось змінилося. Сергійко став затримуватися на вулиці, приходив додому збуджений, з блискучими очима. Одного разу приніс маленьку дерев’яну фігурку – незграбно вирізане ведмежа.
– Це дядько Микола навчив! – похвалився він. – Він у дворі сидить, на лавці. Такі класні штуки робить із дерева!
Віра насторожилася:
– Який ще дядько Микола?
– Він хороший! – гаряче запевнив Сергійко. – Показав мені, як правильно ніж тримати, щоб не порізатися. Каже, у мене талант!
Того ж вечора Віра пішла у двір. На лавці під тополею, що розрослася, сидів чоловік років тридцяти. Перед ним на газеті лежали дерев’яні стружки і недороблена фігурка. У руках поблискував невеликий ніж.
– Вибачте за занепокоєння, – Віра зробила кілька кроків до лавки, відчуваючи, як під ногами хрумтять дерев’яні стружки. – Ви ж той самий майстер, дядько Микола?
Незнайомець повільно повернувся, і Віра мимоволі затамувала подих – такі незвичайні в нього були очі: світлі-світлі, наче весняне небо в березневий полудень. По лівій щоці зміїлася тонка ниточка старого шраму, а права нога лежала на лавці під дивним кутом – наслідки якоїсь травми.
– Вітаю, – відповів він, злегка зніяковівши. – Ви мама Сергія? Вибачте, якщо щось не так… Просто хлопчик зацікавився, а я люблю дітей навчати. У мене й дозвіл є, я в школі гурток веду…
Він заметушився, намагаючись дістати з кишені якісь документи, але Віра зупинила його жестом:
– Та що ви, не треба. Я просто познайомитися хотіла. Сергій все про вас розповідає.
Так почалося їхнє знайомство. Микола виявився дивовижною людиною – тихою, скромною, але з якоюсь внутрішньою силою і гідністю. Він розповідав про різьблення по дереву з такою любов’ю і знанням, що неможливо було не заслухатися.
Поступово їхні розмови стали виходити за рамки обговорення Сергійкових успіхів. Вони говорили про все: про книги, про життя, про мрії. Микола жив із матір’ю, працював у школі, вів гурток різьблення по дереву.
Віра ловила себе на тому, що все частіше думає про нього, чекає вечірніх розмов на лавці під тополею. Ні, вона не закохалася – після розлучення з чоловіком твердо вирішила присвятити себе тільки синові. Але в Миколи було щось… якась щемлива спорідненість душі, яка притягувала її.
А потім усе зруйнувалося.
Ганна Петрівна з’явилася раптово, як грім серед ясного неба. Висока, пряма, як струна, незважаючи на вік, вона буквально налетіла на Віру у дворі.
– Що вам потрібно від мого сина? – запитала вона без передмов. – Що ви крутитеся навколо нього? З дитиною на шиї… Мабуть, вирішили, що він – легка здобич?
– Що ви таке говорите? – задихнулася від обурення Віра.
– А то! – відрізала Ганна Петрівна. – Нічого тут… Микола і так настраждався, а тут ви зі своїми… планами!
Через тиждень вони переїхали. Просто зникли – швидко й безслідно, ніби їх ніколи й не було. Сергійко плакав, вимагав знайти дядька Миколу, але Віра не стала. Гордість не дозволила.
А тепер, через тридцять років, минуле знову стукало в її двері…
Ганна Петрівна вже чекала в кафе – все така ж пряма, незважаючи на роки, тільки зовсім сива тепер. Віра Андріївна на мить завагалася біля входу, але потім рішуче штовхнула двері.
– Вітаю, – сказала вона, сідаючи за столик.
Старенька впилася в неї чіпким поглядом:
– Зовсім не змінилася… Тільки сивина у волоссі.
Віра Андріївна промовчала. Що тут скажеш? Час нікого не щадить.
– Каву будете? – запитала вона, підкликаючи офіціантку.
– Ні, – Ганна Петрівна похитала головою. – Мені не можна… Тиск. Чаю, якщо можна.
Вони мовчали, поки офіціантка розставляла чашки. Нарешті Ганна Петрівна заговорила, і голос її здригнувся:
– Миколіі погано, Віро… Зовсім погано.
Віра Андріївна відчула, як щось стиснулося в грудях.
– Що з ним?
– Інсульт був, півроку тому. Права сторона майже не працює… А тут ще й із серцем проблеми почалися.
Вона помовчала, крутячи в руках чайну ложечку.
– Знаєте, він так і не одружився. Були спроби… Але не склалося. А тепер ось… – вона різко підняла очі. – Він вас не забув, Віро. Усі ці роки…
– Навіщо ви мені це говорите? – тихо запитала Віра Андріївна.
– Тому, що я стара дурепа! – раптом випалила Ганна Петрівна. – Думала, щастя його бережу, а тільки життя зламала. І своє, і його…
Вона дістала з сумки зім’яту хустку, промокнула очі.
– Ви не подумайте, я не нав’язуюся. Просто… може, відвідаєте його? Він у лікарні зараз, у кардіології. Лікарі кажуть – депресія важка, ні з ким говорити не хоче. А вас усе згадує…
Віра Андріївна дивилася у вікно, на мокрий від дощу асфальт. Перед очима знову спливло те літо – спекотне, запорошене, щасливе. Ось Микола показує Сергійку, як правильно тримати ніж під час різьблення. Ось вони сидять на лавці, говорять про щось, і в очах у нього таке… розуміння, що словами не передати.
– Я не можу, – сказала вона нарешті.
– Але чому?! – Ганна Петрівна подалася вперед. – Віра, прошу вас! Він же…
– Тому що минуло тридцять років, – перебила її Віра Андріївна. – Тому що ми вже не ті люди. Тому що не можна увійти двічі в одну річку.
– Але…
– Послухайте, – Віра Андріївна зітхнула. – Я розумію ваші почуття. Справді розумію. Але чого ви чекаєте? Що я прийду, і все стане як раніше? Що ми почнемо з того місця, де зупинилися тридцять років тому?
Вона похитала головою:
– Так не буває, Ганно Петрівно. Ми змінилися. Я змінилася. У мене своє життя, свої проблеми… Мені шістдесят років, і я ледь справляюся з тим, що є.
– Але він кохає вас! – майже вигукнула стара.
– Ні, – м’яко заперечила Віра Андріївна. – Він кохає спогад. Образ молодої жінки, якої давно немає. А я… я навіть не знаю, хто він зараз. І він не знає мене.
Вона помовчала, збираючись із думками:
– Знаєте, що я зрозуміла за ці роки? Не можна будувати стосунки з жалю або почуття обов’язку. Це не приносить щастя – ні тому, ні іншому. А зараз ідеться саме про це, хіба ні? Ви хочете, щоб я прийшла і… що? Стала його опорою? Доглядальницею? Втіхою?
Ганна Петрівна мовчала, опустивши голову.
– Я не зможу цього зробити, – твердо сказала Віра Андріївна. – Не тому, що не хочу допомогти. А тому що це нечесно – і по відношенню до нього, і по відношенню до себе. Ми не можемо повернути минуле, як би не хотіли.
За вікном посилився дощ, краплі барабанили по склу, створюючи химерний візерунок. Ганна Петрівна сиділа, безвольно опустивши плечі, і здавалася дуже старою і безпорадною.
– Я розумію, – прошепотіла вона нарешті. – Розумію… Вибачте мені, Віро. За все пробачте.
Вона важко піднялася, спираючись на тростину:
– Знаєте, що найстрашніше? Що ви маєте рацію. У всьому. А я… я просто стара егоїстка, яка хоче спокутувати свою провину чужими руками.
Віра Андріївна провела її до дверей. Вони стояли під козирком кафе, дивлячись на дощ.
– Бережи себе, – раптом сказала Ганна Петрівна, перейшовши на “ти”. – І… вибач мені ще раз.
Вона зробила крок під дощ, і її фігура швидко розчинилася в сірому мареві.
Додому Віра Андріївна йшла пішки, незважаючи на дощ. Хотілося провітрити голову, розкласти по поличках сплутані думки й почуття. Парасольку вона тримала машинально, майже не помічаючи, як холодні краплі потрапляють на туфлі та панчохи.
Біля під’їзду її зустріла сусідка, Марія Степанівна, зі своїм вічним кошиком для магазину.
– Віро! А я думала, ти вдома… Дзвонила тобі годину тому, чайку попити зайти хотіла.
– Вибач, Марію, справи були.
– Та які в нас тепер справи? – махнула рукою сусідка. – Хіба що в поліклініку сходити або з онуками посидіти…
Віра Андріївна слабо посміхнулася, але нічого не відповіла. Піднявшись у квартиру, вона насамперед скинула промоклі туфлі і поставила чайник.
У кухні було похмуро – хмари за вікном згустилися, перетворивши день на ранній вечір. Вона не стала вмикати світло, так і сиділа в напівтемряві, присьорбуючи гарячий чай і дивлячись, як по склу збігають дощові цівки.
Сергійко зателефонував близько сьомої, ніби відчув щось:
– Мамо, ти як? Олена сказала, ти кудись ходила…
– Усе добре, синку. Справді добре.
– Точно? Голос якийсь дивний…
Вона посміхнулася в трубку. От же, зовсім дорослий чоловік, своїх дітей ростить, а все відчуває материнський настрій, як у дитинстві.
– Знаєш, – сказала вона раптом, – а пам’ятаєш дядька Миколу? Ну, того, що тебе різьбленню по дереву вчив?
У слухавці повисла пауза.
– Пам’ятаю, – нарешті відгукнувся син. – Ще б пак не пам’ятати! Я ж потім довго переживав, куди він пропав. Навіть намагався його знайти, коли підріс.
– Правда? – здивувалася Віра Андріївна. – Ти мені не говорив…
– Та якось… – він зам’явся. – Знаєш, мамо, я ж тоді все розумів. Ну, або думав, що розумів. Бачив, як ви розмовляєте, як ти посміхаєшся… А потім ви перестали зустрічатися, і ти так засумувала. Я вирішив – це через мене щось сталося.
– Ну що ти, дурненький, – прошепотіла вона, відчуваючи, як щипає в очах.
– А дошку ту, пам’ятаєш? Яку ми з ним для тебе вирізали?
– Пам’ятаю… Вона і зараз десь лежить.
– Справді? – у голосі сина промайнуло здивування. – Стільки років минуло…
– Стільки років, – луною відгукнулася вона.
Коли вони попрощалися, Віра Андріївна довго сиділа в темряві, обхопивши руками чашку, що охолола. Потім встала, підійшла до старого серванта і відчинила дверцята. На нижній полиці, за стопкою старих журналів, лежала дерев’яна дошка для оброблення хліба – невміло, але старанно вирізана дитячими руками.
По краю йшов невигадливий візерунок із листя і квітів, а в кутку були криво вирізані літери: “Мамі від Сергія”.
Вона провела пальцем по шорсткій поверхні, по знайомим завиткам візерунка. Згадала, як Микола скеровував Сергійкову руку з ножем, як терпляче пояснював, де натиснути сильніше, де слабкіше…
Що б змінилося, якби вони тоді з його матір’ю поговорили? “Спокійно, пояснила, що нічого не вимагаєш, не претендуєш… Може, все склалося б інакше?”
Але тоді – це тоді. А зараз – це зараз.
Вона дбайливо поклала дошку на місце і зачинила дверцята серванта. Зрештою, кожному з нас доводиться робити вибір. І найважливіше – бути чесним із собою.
За вікном поступово темніло. Дощ вщух, залишивши після себе мокрі доріжки на склі та запах мокрого листя. Десь вдалині блимав ліхтар, відкидаючи на стіну химерні тіні.
Віра Андріївна підійшла до вікна. У світлі ліхтарів блищав мокрий асфальт, на лавці під старою тополею (треба ж, дотепер стоїть!) сиділа парочка, укрившись однією парасолькою. Вони про щось говорили, нахиливши один до одного голови, і збоку здавалося – весь світ для них зараз зосередився на цій мокрій лавці під жовтим колом ліхтаря.
Вона дивилася на них і думала про те, що життя – дивна штука. Іноді воно дарує нам зустрічі, які могли б змінити все. А іноді… іноді правильніше залишити ці зустрічі в минулому, зберігши в пам’яті, як засушену квітку між сторінок старої книги – трохи вицвілу, але все ще прекрасну.
Віра Андріївна посміхнулася своїм думкам і закрила штори. Завтра буде новий день. А значить, потрібно заварити свіжий чай, зателефонувати подрузі, сходити на прогулянку в парк… Жити далі.
Бо іноді найбільша мужність – це вміння відпускати минуле, не даючи йому панувати над сьогоденням. Навіть якщо це боляче. Навіть якщо хочеться озирнутися назад.
Із прочиненої кватирки потягнуло свіжістю. Десь вдалині прогримів останній осінній грім, і в повітрі розлився густий запах мокрого листя і зими, що наближається.
