Квартира дісталася Марині завдяки випадковому оголошенню: «Центр, недорого, терміново». Підозріло дешева, з облущеним паркетом і облупленими підвіконнями, але з високими стелями і величезними вікнами.
Після розлучення Марина шукала не житло, а скоріше притулок. Простір, де ніхто не питає: «А ти впевнена, що не пошкодуєш?»
Ключі вона отримала в п’ятницю, під вечір. У місті вже пахло мокрим листям. Жовтень ― той самий місяць, коли все розвалюється, а потім збирається заново.
Першу ніч вона майже не спала. Сиділа на підвіконні, обмотавшись ковдрою, і дивилася на вікна навпроти.
Квартира в будинку через двір була як на долоні. П’ятий поверх, балкон з червоною петунією, світло у вітальні м’яке, тепле. Там жила сім’я.
Вона побачила чоловіка ― високого, в сірому светрі. Жінку з косою, худеньку. Двоє дітей ― дівчинка і хлопчик. Вони разом накривали на стіл. Дівчинка стрибала, хлопчик тримав її за руку, жінка посміхалася. Чоловік відкрив пляшку.
Їхній сміх долітав навіть крізь скло.
Марина відкинулася на подушку. Скільки років вона не чула вдома сміху?
Наступного ранку вона пила каву на тому ж підвіконні і знову дивилася. Там, навпроти, снідали. Чоловік читав газету. Жінка гладила дівчинці волосся. Хлопчик бігав з іграшковою машинкою.
Вдень Марина розібрала коробки. Увечері пішла в магазин ― через двір. Біля під’їзду зіткнулася з жінкою з квартири навпроти. Та несла пакети з яблуками і іншими продуктами. Під ноги Марині стрибнуло яблуко, покотилося.
― Ой! Вибачте! ― засміялася жінка. ― У мене все з рук валиться, як завжди!
Марина спіймала яблуко. Посміхнулася.
― Нічого. Буває. Вам допомогти?
― Було б чудово! Я ― Оля. Ви недавно заїхали, так?
― Так, пару днів тому. Марина.
― Тоді ви зобов’язані спробувати мій штрудель! Це сімейна традиція: пригощати нових сусідів. Я занесу, можна?
Оля з’явилася через годину. З гарячою формою, запахом кориці і стаканчиком морозива для «десертного балансу». Була легкою, як кішка ― в джинсах, з високим хвостом і занадто відкритою посмішкою.
Вони пили чай. Розмовляли. Оля розповідала:
― Ми переїхали сюди п’ять років тому. Нам пощастило х цією квартирою, зробили ремонт. Чоловік працює в IT, діти ходять в садок. Я поки вдома, але думаю повернутися в кафе,де раніше працювала.
Марина слухала. Посміхалася. І відчувала, як всередині заворушилося щось тихе, але гостре. Щось, схоже на заздрість.
― У вас так… добре. Все по-справжньому.
― Ми стараємося, ― кивнула Оля.
Після відходу Олі Марина знову встала до вікна. На кухні навпроти Оля стояла біля плити. Чоловік підійшов, обійняв ззаду. Вона розсміялася. Діти скакали, падали.
Марина зітхнула.
Ось так і має бути. Тепло. Безпечно. З любов’ю.
Вона вимкнула світло. Але до самого сну бачила перед собою привабливі вікна навпроти ― як екран кінотеатру. Де йде фільм, на який вона запізнилася.
* * *
― Марино, ти вдома? Я з медовиком!
Марина відчинила двері. Оля стояла з тортом в одній руці і з пакетом в іншій. Щоки рум’яні, очі ― блищать. Але на шиї ― свіжий слід, ніби від ременя або жорсткої руки.
― У тебе… синці. Все гаразд?
Оля швидко поправила комір светру.
― А, це? Так це я незграбна. Дверцята шафки не закрила, а потім як нахилилася… дурниця.
Марина не повірила. Але промовчала.
Оля приходила часто. Спочатку ― раз на тиждень. Потім ― майже щодня. Пироги, салати, розповіді.
― Ми з чоловіком щосуботи влаштовуємо «день чесності». Відкрито говоримо, що нас дратує один в одному. Півгодини лаємося, а потім сміємося. Серйозно, працює!
― А діти?
― У нас правило: ніколи не сваритися при дітях. Вони повинні знати: ми ― команда.
Марина слухала. Але все частіше ловила себе на відчутті: щось не так. Занадто ідеально. Занадто за підручником.
Одного вечора вони йшли додому разом, з магазину.
― Ти знаєш, я ж раніше була зовсім іншою, ― говорила Оля. ― Працювала в кафе, жила на каві і в таксі. А потім зустріла його. Він мене… перевернув.
― У якому сенсі?
― У хорошому, звичайно! Він навчив мене бути собою. Не грати. Не брехати.
Марина кивнула. Але знову відчула дивність: слова Олі були занадто вивірені. Наче з книжки про «жіноче щастя».
Через кілька днів Марина за звичкою стояла біля вікна. У квартирі навпроти була напівтемрява. Потім ― спалах світла. Крик. Чоловічий. Потім ― жіночий. Дитячий плач. Грюкнули двері.
За хвилину світло згасло.
Вранці Марина зустріла Олю в під’їзді. Та була в сонцезахисних окулярах ― хоча сонця не було.
― Все добре? ― запитала Марина.
― Так. Звичайно. Ми просто… перегоріли. Буває. Не звертай уваги. Ти ж знаєш, як буває.
Марина не знала. Але кивнула.
Коли Марина прийшла в гості, діти сиділи на килимі. Мовчали. Не гралися ― просто тримали іграшки в руках. Ніби ховалися за ними.
Оля поставила чай. Марина обережно запитала:
― Ти… впевнена, що у вас все гаразд?
Оля завмерла з чайником у руці. Потім повільно сіла.
― Знаєш, мені іноді здається, що я живу у вітрині. Всі бачать: щаслива сім’я, доглянута дружина, слухняні діти. А вночі… іноді я прокидаюся від того, що мені сниться, ніби я кричу, але ніхто не чує.
― Може, варто…
― Не варто, ― перебила Оля. ― Це не те, що ти думаєш. Він не ображає. Просто… він втомився. Я теж не цукор. І взагалі ― хто з нас ідеальний?
Увечері Марина знову дивилася на їхні вікна. Вони знову пили чай, знову сміялися. Але тепер вона бачила, як дівчинка здригається, якщо батько підвищує голос. Як Оля відводить очі. Як чоловік говорить крізь стиснуті зуби.
Занадто красива казка. А всередині ― клацають гострі зуби.
* * *
Марина все частіше ловила себе на думці: “А раптом я помиляюся? А раптом все це ― моя проекція?”
Після розлучення вона не довіряла ні чоловікам, ні стосункам, ні навіть самій собі. Можливо, заздрість просто загострила пильність?
Але кожна нова зустріч з Олею додавала тривоги.
Одного разу Оля прийшла з оладками. Марина помітила ― вона тримає руку незручно, майже не згинає.
― Все нормально?
― Звичайно. М’яз потягнула. Йога ― це вам не жарти.
І знову ця посмішка. Пластикова. Вітринна.
― Ти можеш мені довіритися, якщо хочеш.
Оля відразу стала іншою. Ніби вимкнулася.
― Марино, не починай, будь ласка. Він не монстр. Він просто втомився. Він ґарує, щоб ми жили, а я… я іноді буваю нестерпною. Сама знаю.
― Навіть найнестерпніших не можна… У тебе синці, Олю. Ти ходиш в окулярах. Ти з дітьми розмовляєш пошепки.
― Так треба.
― Що означає «треба»?
― Якщо ти не розумієш… значить, ти просто не була по-справжньому заміжня.
Марина не знала, що відповісти. А потім Оля пішла.
Увечері Марина дивилася серіал, але не чула ні слова. У голові стукало. У грудях ― тривога. Легка паніка без причини, як перед бурею.
А потім прийшов звук.
Спочатку ― глухий удар. Потім ― крик. Жіночий. І відразу ― чоловічий голос, різкий, стиснутий:
― Тихо! Я сказав ― тихо!
Звук, ніби щось перекинули. Скрегіт.
Марина завмерла. Підвелася. Підійшла до вікна. У квартирі навпроти горіло світло. Тіні рухалися швидко, як на репетиції драми. Крик ― знову. Потім дитячий плач.
І все.
Тиша.
Руки тремтіли, коли вона набирала 112. Диспетчер відповідав спокійно, майже заспокійливо.
― Ви впевнені?
― Я чула удари. Крик. Це не вперше.
― Сусіди чули? Є підтвердження?
― Я…
Вона замовкла. Немає підтвердження. Тільки вона. Тільки ніч і відчуття: якщо зараз не втрутитися, буде гірше.
― Ми запишемо виклик. Приїде патруль. Але вам краще не втручатися.
Патруль приїхав через сорок хвилин. Спочатку Марина чула кроки, переговори. Потім грюкнули двері. І ― знову тиша.
У вікно вона бачила, як чоловік ― чоловік Олі ― стояв у дверях і розмовляв з поліцейськими. Спокійно. Ввічливо. З документами.
Оля ― не з’явилася.
Вранці в двері Марини постукали. Обережно. Майже нечутно.
Оля.
Очі ― припухлі. Волосся ― зібране поспіхом. Пальці тремтять.
― Можна увійти?
Марина мовчки впустила її. Поставила чайник.
― Це ти викликала?
― Я. Вибач, але я не могла інакше.
Оля сіла. Дивилася в одну точку.
― Я думала, якщо буду хорошою дружиною… Якщо буду посміхатися, готувати, слухати… Він мене полюбить. Він стане м’якшим. Він зрозуміє, що я намагаюся. Але… Він тільки сильніше стискає. Щотижня ― трохи сильніше.
― Ти можеш піти.
― Куди? З двома дітьми? У мене немає роботи, немає родичів, немає нічого.
― У тебе є я.
Оля підвела очі. Потім раптом притиснула долоню до губ ― і розплакалася.
― Ти єдина людина, яка не робить вигляд, що не бачить. Всі інші ― відвертаються. Навіть у ліцеї, де навчається дочка, всі знають. Але ніхто нічого не каже. Чужа сім’я ― темрява.
― Мені ― не темрява.
― Але ти не рятівник. Ти ― просто сусідка.
― А ти ― не річ.
Оля довго мовчала. Потім встала.
― Я піду. Не сьогодні. Але піду.
Марина кивнула.
* * *
Ніч була густою, як зацукроване варення. У вікнах ― темрява, у повітрі ― тиша. Тільки дощ ледь чутно стукав по підвіконню.
Коли Марина почула стукіт, вона спочатку подумала, що їй здалося. Але потім ― знову. Обережно, двічі.
Вона відчинила. І перехопило подих.
Оля.
У халаті, у капцях, без парасольки. Волосся ― мокрі пасма, обличчя ― заплакане. На щоці ― свіжий слід. У руці ― плюшевий заєць.
― Можна… я просто… посиджу? ― прошепотіла вона.
Марина впустила.
Оля сіла в кутку дивана, обійняла зайця. Довго мовчала. Тільки плечі здригалися.
― Він… він сказав, що я псую йому життя. Що якщо я не навчуся мовчати ― він навчить. А потім … Не сильно. Але не вперше.
― А діти?
― Вони сплять. Я… я не будила. Пішла, коли він ліг.
― Оля, залишайся. Назавжди.
― Я не можу. Це все, що у мене є. У нього гроші. У нього зв’язки. Я ― ніхто. Я навіть роботу не знайду. З дітьми мене не візьмуть.
Марина присіла поруч. Дивилася на Олю ― не на рану, не на сльози. А ― в саму суть.
― Ти ― людина. І ти можеш піти. Є центри допомоги. Є тимчасові квартири. Я все знайду. Я допоможу. Ти не одна.
― Але я боюся, Марино. Я так втомилася боятися… а ще більше ― сподіватися.
― Я поруч. Нехай не рятівник. Але я не відвернуся.
Оля замовкла. Потім раптом опустила голову їй на плече. Обійняла. Тихо, як дитина, притиснувшись.
― Дякую. Ти ― єдина людина, яка не відвертається. Яка не каже: «Сама винна». Яка… просто є.
― І я залишуся. Поки тобі не вистачить сил сказати: «Досить».
Вони сиділи так довго. Без слів. Слухаючи, як дощ змиває старий біль.
Оля пішла через два тижні.
Без валіз. Тільки з рюкзаком, пакетом з дитячими речами і акуратною папкою з документами.
Марина тримала цю папку в руках, коли вони вийшли на вулицю ― майже вночі, коли весь будинок спав. Діти йшли мовчки, дівчинка тримала брата за руку. Плюшевий заєць стирчав з рюкзака, ніби сигнал лиха.
Квартира, яку знайшла для Олі Марина, була скромною: однокімнатна, з облупленою ванною і старим холодильником. Але там було тихо. А ще ― нікого, хто б наказував, кричав, кидався речами.
― Тут ми почнемо з чистого аркуша, ― сказала Оля, коли діти заснули на надувних матрацах. ― Тільки ти, Марино… ти ― перший рядок цього аркуша. Дякую.
Марина тільки кивнула.
Потім все закрутилося. Марина ходила в центри допомоги, дзвонила юристам, складала заяви. Оля вчилася жити заново: працювати з віддаленими замовленнями, купувати їжу за списком. Спати з вимкненим світлом без страху.
Діти звикали повільно. Але одного разу хлопчик підійшов до Марини і простягнув їй малюнок: дві жінки, двоє дітей і напис зверху: «У Марини».
Потім настала весна. За одну ніч розтанув сніг. За одну ніч розтануло і щось у серці Марини.
Вона прокинулася раніше. Зварила каву. І, як раніше, підійшла до вікна.
Вікна навпроти спорожніли.
Жінка, яка колись жила там, пішла. Не просто з квартири — з того життя, в яке себе загнала, з вітрини, де виставлялася як «хороша дружина».
Марина дивилася і відчувала: їй більше не заздрісно, не боляче і не самотньо. Просто спокійно.
Свій дім у неї був тут. На цій кухні. У цьому житті.
У двері подзвонили, і вона пішла відкривати.
На порозі стояла Оля в пальто, з рум’яними щоками, а за нею діти. Дівчинка ― з плюшевим зайцем, хлопчик ― з банкою варення.
― Ми тут подумали, ― сказала Оля. ― А ти сьогодні нічого не спекла?
Марина розсміялася.
― Заходьте. Тільки що дістала з духовки.
І двері відчинилися. Не тільки в квартиру ― в ранок. У життя. У життя, де не потрібно бути ідеальною. Лише справжньою.
Спеціально для сайту Stories
