Анастасія закрила ноутбук і потягнулася в кріслі. Код нарешті запрацював правильно, і клієнт буде задоволений. За вікном шумів дощик, омиваючи скло їхнього затишного будинку в передмісті.
— Олексію, я закінчила! — крикнула вона чоловікові, який порався в гаражі.
Олексій з’явився в дверях, витираючи руки рушником.
— Знову до вечора за комп’ютером сиділа? — посміхнувся він. — Добре хоч вдома працюєш.
Настя кивнула. Півгодини до міста — ідеальна відстань. Не надто далеко, але й подалі від міської метушні.
Дзвінок у двері перервав її думки.
— Мама приїхала, — констатував Олексій, глянувши на годинник. — Як за розкладом.
Анна Петрівна увійшла в будинок зі звичним незадоволеним виразом обличчя. Її гострий погляд відразу ж впав на Настю.
— А, знову за комп’ютером сидиш, — промовила свекруха, знімаючи пальто. — Молоді дружини раніше по господарству клопотали, а ти цілими днями в інтернеті сидиш.
Напруга відразу поповзла по плечах Насті. Кожні вихідні одне й те саме. Немов заїжджена платівка.
— Мамо, Настя працює, — заступився Олексій. — Гарні гроші заробляє.
— Яка це робота? — пирхнула Анна Петрівна. — Кнопки натискати? У мої часи жінки на заводах стояли, в полі працювали. А ця…
Настя стиснула кулаки під столом. Пояснювати в сотий раз, що програмування — серйозна професія, було марно. Свекруха ніколи не зрозуміє.
— Я створюю програми для великих компаній, — терпляче промовила вона. — Це вимагає знань і досвіду.
— Та що ти там створюєш? — махнула рукою Анна Петрівна. — Сидиш собі вдома в теплі, нікого не бачиш. Це не робота, а ледарство.
Гіркота підкотилася до горла. П’ять років шлюбу, і кожні вихідні — одні й ті ж докори. Льоша звик і не реагував. А Насті ставало все важче стримуватися.
— Льошо, постав чайник, — попросила свекруха, влаштовуючись на дивані. — І печиво якесь знайди.
Олексій покірно пішов на кухню. Настя спостерігала за цією звичною сценою з наростаючим роздратуванням. Будинок перетворювався на готель для Анни Петрівни.
— До речі, — промовила свекруха, оглядаючи кімнату, — що це у вас тут змінилося? Шпалери нові?
— Так, робимо ремонт потроху, — відповіла Настя, подумки готуючись до нових причіпок.
— На які гроші? — одразу насторожилася Анна Петрівна. — Льошо, ти що, надбавку отримав?
— Ні, мамо, — відгукнувся він з кухні. — Настя отримала спадщину від бабусі.
Очі свекрухи загорілися недобрим блиском. Настя здригнулася, передбачаючи, що зараз почнеться.
— Спадщину? — перепитала Анна Петрівна. — А чому я не знала?
— Тому що це стосується тільки нас, — тихо відповіла Настя.
Всередині все кипіло від обурення. Чому вона повинна звітувати про кожну отриману гривню? Це її бабуся, її спадщина, її гроші.
— Ну і скільки там було? — не вгамовувалася свекруха.
— Достатньо для ремонту, — ухильно відповіла Настя.
Наступні місяці перетворилися на тортури. Анна Петрівна приходила щовихідних, немов інспектор, який перевіряє хід робіт. Розглядала нову плитку, торкалася шпалер, коментувала кожну дрібницю.
— Дорого, напевно, обійшлося? — запитувала вона, погладжуючи стільницю нової кухні.
— У межах бюджету, — відповідала Настя крізь зуби.
Будинок дійсно перетворювався. Сучасне оздоблення, якісні меблі, продуманий дизайн. Настя вкладала в нього не тільки спадщину, а й власні заощадження. Це був її будинок, її мрія.
Суботнього ранку пролунав дзвінок. Настя глянула на годинник — рівно десята.
— За твоєю матір’ю можна звіряти годинник, — пожартувала вона, прямуючи до дверей.
Олексій хмикнув з-за газети. Він теж звик до материнської пунктуальності.
Настя відчинила двері і завмерла. На порозі стояла Ганна Петрівна з великою валізою.
— Привіт, Настусю, — посміхнулася свекруха надто солодко. — Можна увійти?
Валіза була явно не на один день.
— Звичайно, проходьте, — машинально відповіла Настя, відступаючи вбік.
Анна Петрівна затягла валізу в передпокій і оглянула оновлений інтер’єр.
— Яка краса! — захопилася вона. — Як у журналі.
— Мамо, що сталося? — запитав Олексій, який підійшов.
— Синочку, я вирішила відпочити від міської метушні, — пояснила Анна Петрівна. — Тиждень у вас пожити. Можна ж?
Настя відкрила рот, щоб заперечити, але Льоша вже кивав.
— Звичайно, мамо. Гостьова кімната вільна.
Тиждень перетворився на два. Потім на три. Анна Петрівна облаштовувалася, немов збиралася залишитися назавжди. Переставляла речі на свій смак.
Настя задихалася від безсилля. Кожен ранок починався з материнських настанов Льоші, кожен вечір — з критики її роботи.
Вона чекала моменту, коли вони залишаться наодинці. Руки тремтіли від накопиченого напруження. У грудях росла важкість, немов там оселився камінь.
— Льошо, нам потрібно поговорити, — сказала вона чоловікові, коли Анна Петрівна пішла в магазин.
Олексій навіть не підняв голови від екрану. Синювате світло відбивалося на його обличчі. Настя бачила тільки маківку і байдуже стиснуті губи.
— Про що? — не піднімаючи очей від телефону, запитав він.
Холодність у його голосі різала серце. Коли вони востаннє говорили відверто? Місяць тому? Два?
— Про твою матір. Коли вона планує виїхати?
Олексій знизав плечима. Жест вийшов недбалим, ніби йшлося про погоду.
— Не знаю. А що, заважає тобі?
Заважає? Вона перетворила їхній будинок на свою резиденцію! Командує, критикує, лізе в усі справи. Настя стиснула кулаки так сильно, що нігті впилися в долоні.
— Льошо, вона живе тут уже місяць, — з трудом стримуючись, промовила Настя. — Це тимчасово чи…
Він нарешті відірвався від телефону. Погляд був втомленим і роздратованим.
— Мама самотня, — обірвав її Олексій. — І потім, будинок великий. Місця всім вистачить.
Увечері за вечерею повітря стало ще густішим. Анна Петрівна нарізала салат з виглядом господині будинку. Настя спостерігала за її впевненими рухами і накопичувала рішучість.
— Анно Петрівно, ви довго ще плануєте гостювати?
Свекруха зітхнула повільно, театрально. В її очах промайнуло щось хиже. Настя бачила, як жінка смакує момент.
— А що, набридла вже? — з усмішкою запитала вона.
Кров прилила до щік. Хотілося крикнути, виплеснути все, що накопичилося. Але Настя трималася.
— Просто хотіла б знати ваші плани, — дипломатично відповіла Настя.
Анна Петрівна влаштувалася за столом. Губи розтягнулися в задоволеній посмішці.
— Знаєш що, люба, — промовила Анна Петрівна, відкидаючись на спинку стільця. — Я старію, тому тепер буду жити з вами завжди.
Повітря немов згустилося. Настя відчула, як всередині все перевертається.
— Як це — жити з нами? — тихо перепитала вона.
Голос був чужим. Звучав десь далеко. Анна Петрівна дивилася на неї з тріумфальним блиском в очах.
— А так. Продам квартиру і переїду сюди назавжди. Будинок великий, місця всім вистачить.
Настя перевела погляд на чоловіка. Той незворушно продовжував їсти. Щелепи розмірено рухалися.
— Льшо, що ти думаєш з цього приводу? — запитала вона тремтячим голосом.
Пауза затягнулася. Олексій неквапливо прожував шматок і тільки тоді відповів.
— Мама права, будинок великий.
Вибух стався миттєво. Всі образи, що накопичилися за роки, вилилися назовні. Кров застукала в скронях. Руки затремтіли від люті.
— Ти запитав моєї думки? — підхопилася Настя. — Це мій будинок!
Анна Петрівна спостерігала за сценою з неприхованим задоволенням. Її очі горіли тріумфом.
— Наш будинок, — виправив Олексій, нарешті піднявши очі. — І моя мати має право тут жити.
Його спокій дратував більше, ніж крик. Байдуже обличчя, байдужий тон. Немов Настя була настирливою мухою.
— Має право? — голос Насті зірвався на крик. — А я що, прислуга тут?
Анна Петрівна задоволено посміхалася, спостерігаючи за сваркою. Немов саме цього і домагалася. Її план спрацював ідеально.
— Настя, не кричи, — втомлено промовив Льоша. — Ми ж сім’я.
У його голосі звучала покірність долі. Він здався ще до початку битви.
— Сім’я? — гірко розсміялася вона. — Де я в цій сім’ї? Твоя мати мене ненавидять!
Сміх вийшов істеричним. Сльози пекли очі, але Настя не дозволила їм пролитися.
— Припини вигадувати, — відмахнувся чоловік. — Мама добре до тебе ставиться.
Настя дивилася на нього і не впізнавала. Коли він став таким байдужим? Коли перестав її чути? Обличчя чоловіка здавалося чужим.
— Я не буду жити з твоєю матір’ю під одним дахом, — твердо сказала вона.
Останні сили пішли на те, щоб голос не затремтів. Всередині все горіло від образи і розчарування.
— Тоді можеш з’їхати, — холодно відповів Олексій. — Мені мама важливіша, ніж твої необґрунтовані істерики.
Ці слова стали останньою краплею. Серце стиснулося від болю. П’ять років шлюбу закінчилися однією фразою. Настя розвернулася і вийшла з кухні, не озираючись.
Розлучення пройшло швидко. Льоша з матір’ю розраховували отримати хоча б половину будинку. Але на них чекало розчарування.
— Будинок куплений до шлюбу на гроші Анастасії, — пояснив адвокат. — Ремонт оплачений зі спадщини та особистих накопичень. Ділити нічого.
Анна Петрівна зблідла, почувши ці слова. Льоша розгублено моргав.
— Як це нічого? — обурилася свекруха. — Мій син п’ять років тут жив!
— Жив, але не вкладав грошей, — спокійно відповів юрист. — Всі документи в порядку.
Через місяць Настя залишилася одна в своєму будинку. Тиша здавалася оглушливою після постійних скандалів. Вона ходила по кімнатах, звикаючи до нового життя.
Увечері сіла за комп’ютер. Робота чекала, клієнти не терпіли затримок. Але вперше за довгий час Настя працювала з легким серцем. Ніхто не буде критикувати її за те, що вона «цілий день сидить вдома». Ніхто не буде вказувати, як жити у власному будинку.
Вона відкрила новий проект і посміхнулася. Життя тільки починається.
Спеціально для сайту Stories
