— Що це за мотлох?
Ніка здригнулася, випустивши з рук коробку. Мати стояла в дверях — як завжди, без попередження, зі своїм ключем.
— Мамо, я ж просила дзвонити…
— Дзвонити? До своєї дочки я повинна записуватися на прийом? — Галина пройшла в кімнату, окинула поглядом розкидані речі. — Прибирання затіяла? Нарешті. Живеш як свиня.
Ніка мовчки почала збирати розсипані з коробки предмети. Старі фотографії, шкільні зошити, якісь дрібнички. І раптом — лялька. Маленька, пошарпана, з відірваною рукою.
* * * * *
Їй було сім. День народження. Подружка з класу подарувала цю ляльку — яскраву, в червоній сукні, з довгим волоссям. Ніка була щаслива. Притискала до грудей, не випускала з рук.
А ввечері мама побачила.
— Що за несмак? Де ти це взяла?
— Мені Катя подарувала…
— Викинь негайно. Що люди подумають — у тебе такі вульгарні іграшки! Червона сукня, розпущене волосся.
— Мамо, але це ж лялька…
— Я сказала — викинь!
Ніка сховала ляльку. Під ліжко, в найдальший кут. Гралася потайки, коли мами не було вдома. Шепотіла їй секрети, вигадувала історії. Поки одного разу мама не знайшла.
Крики. Покарання. Ляльці відірвали руку і викинули в сміття. А Ніці пояснили — не можна хотіти яскравого. Не можна хотіти красивого. Що подумають люди?
— Ти мене слухаєш? — голос матері повернув у сьогодення.
— Так, мамо.
— Я питаю — навіщо ти цей мотлох зберігаєш? Викинь все. І взагалі, як живеш? З тим своїм залицяльником ще зустрічаєшся?
— Його звати Андрій. І так, зустрічаємося.
— Андрій, — Галина скривилася. — Що він тобі дарує? Водить кудись? Або як завжди — посиділи вдома і розійшлися?
— Мамо…
— Не мамкай. Я ж казала — пристойні чоловіки на таких, як ти, не дивляться. Занадто проста. Занадто сіра. Він тебе використає і кине.
Ніка стиснула ляльку. Пластмасове тільце хруснуло.
Все життя так. Занадто голосно смієшся — що подумають люди. Занадто яскраво одягаєшся.
У школі заборонили дружити з дівчатками — «погана компанія». В інституті — ходити на вечірки. «Пристойні дівчата по клубах не шастають».
Перший хлопець з’явився в двадцять три. Мама влаштувала скандал — зарано, не той, не так. Хлопець втік після другого візиту додому.
Другий протримався довше. Поки мама не почала дзвонити йому, перевіряти — де вони, що роблять. Попереджати, що Ніка «складна».
Зараз Андрій. Півроку зустрічаються. Ніка не водила його додому. Не знайомила з мамою. Брехала, що мати живе в іншому місті.
— Ти знову літаєш у хмарах! — Галина клацнула пальцями перед обличчям дочки. — Я з тобою розмовляю!
— Вибач.
— Ти вічно вибачаєшся. Слабка. Безвольна. Я стільки сил на тебе витратила, а толку? Робота — так собі. Чоловіка нормального знайти не можеш. Одягаєшся як жебрачка.
Ніка подивилася на себе. Сірі джинси, сіра футболка. Ніяких яскравих кольорів — що подумають люди. Ніяких прикрас — вульгарно. Ніякого макіяжу.
У шафі висіла червона сукня. Купила потайки, місяць тому. Жодного разу не одягла. Кожного разу, коли тягнулася до неї, чула мамин голос: «Як жінка легкої поведінки ».
— І живеш у цій будці. Могла б уже нормальну квартиру орендувати.
— Мені подобається тут.
— Подобається! Тобі багато що подобалося. Пам’ятаєш, хотіла на танці ходити? Я не дозволила — і правильно. Всі ці танцівниці — легкодоступні. Або малювання. Художники всі з шкідливими звичками.
Ніка пам’ятала. Все пам’ятала. Список заборон можна було видати окремою книгою. Не можна сміятися голосно. Не можна плакати на людях. Не можна злитися. Не можна радіти. Не можна жити.
Телефон пискнув. Повідомлення від Андрія: «Привіт! Хочеш в кіно сьогодні? Новий фільм вийшов, той, що ти хотіла».
Кіно. Вона не була в кінотеатрі років десять. Мама казала — даремна трата грошей. Вдома можна подивитися.
— Хто пише? — Галина потягнулася до телефону.
Ніка відсмикнула руку.
— Не твоя справа.
— Що? Як ти розмовляєш з матір’ю?
— Нормально розмовляю. Це мій телефон. Моє листування.
— Ах, ось як! Значить, є що приховувати! Я так і знала — ти з ним спиш!
— І що?
Галина задихнулася від обурення.
— Як — що? Ти… ти розпусниця! Я тебе не так виховувала!
— Саме так виховувала. Боятися всього. Соромитися себе. Приховувати почуття. Жити з оглядкою — що подумають люди.
— Я хотіла, щоб ти була пристойною!
— Ні. Ти хотіла, щоб я була зручною. Тихою. Непомітною. Щоб не ганьбила тебе.
Ніка встала, все ще стискаючи ляльку.
— Знаєш, що я пам’ятаю з дитинства? Страх. Постійний страх зробити щось не так. Сказати не те. Подивитися не туди. Захотіти не того.
— Я захищала тебе!
— Від чого? Від життя? Від радості? Від себе самої?
Ніка підійшла до вікна. Внизу гуляли люди. Пара цілувалася на лавочці. Діти бігали з морозивом. Нормальне життя. Якого у неї не було.
— Пам’ятаєш мій день народження в десять років? Я хотіла запросити подруг. Ти сказала — нема чого влаштовувати зборища. Що подумають сусіди.
— Це для твого ж блага було!
— У дванадцять я хотіла піти на дискотеку в школі. Ти зачинила мене вдома. Сказала — тільки розпусники по дискотеках шастають.
— Я оберігала тебе!
— У п’ятнадцять закохалася в хлопчика. Ти знайшла мій щоденник, прочитала вголос при бабусі. Сміялися з мене. Казали — дурна, знайшла в кого закохуватися.
— Це було для твого ж…
— Блага? — Ніка повернулася до матері. — Знаєш, для чого це було? Для твого спокою. Щоб я не виділялася. Не привертала уваги. Не жила.
Вона подивилася на ляльку в своїх руках. Пошарпану, зламану. Як її дитинство.
— Мені двадцять дев’ять років. А я досі чую твій голос у голові. Хочу одягти яскраве — «що подумають люди». Хочу голосно засміятися — «пристойні дівчата так не роблять». Хочу поцілувати кохану людину — «розпусниця».
— Як ти смієш! Я все життя на тебе поклала!
— Ось саме. Твоє життя. А де моє?
Галина встала, схопила сумку.
— Я бачу, розмовляти з тобою марно. Нахапалася дурниць з інтернету. Але запам’ятай — прийдеш ще до мене. Коли твій залицяльник тебе кине. Коли залишишся одна. Згадаєш мої слова!
— Можливо. А можливо — ні.
— Ти пошкодуєш про цю розмову!
— Я шкодую тільки про одне — що не сказала цього раніше.
Галина грюкнула дверима так, що затремтіли шибки.
Ніка залишилася одна. Сіла на підлогу посеред розкиданих речей. Подивилася на ляльку.
А потім дістала телефон.
«Так, хочу в кіно. Дуже хочу. І не тільки в кіно. Хочу в парк атракціонів — мені ніколи не дозволяли. Хочу навчитися кататися на роликах. Хочу з’їсти величезну порцію морозива. Хочу одягти червону сукню».
Відповідь прийшла миттєво:
«Все зробимо! Почнемо прямо сьогодні. О котрій забрати?»
«О сьомій. І Андрію… дякую».
«За що?»
«За те, що ти є».
Ніка встала, обтрусила джинси. Підійшла до шафи, дістала червону сукню. Потримала в руках, погладила тканину.
А потім одягла.
Подивилася в дзеркало. Яскрава. Помітна. Жива.
Що подумають люди?
А нехай думають, що хочуть.
Вона акуратно посадила ляльку на полицю. Зламану, але не викинуту. Як нагадування — вижити можна. Навіть після такого дитинства.
До сьомої залишалося дві години. Ніка увімкнула музику — голосно, як ніколи не дозволялося. Почала збиратися.
Нафарбувалася — яскраво. Розпустила волосся — мама казала, що тільки непристойні жінки ходять з розпущеним.
У двері подзвонили. Рано. Але Ніка була готова.
Андрій стояв з букетом. Не троянд — польових квітів. Яскравих, різнокольорових, живих.
— Ти приголомшливо виглядаєш!
— Правда? Не занадто яскраво?
— Ні, все чудово. Йдемо? Спочатку кіно, потім вечеря, а потім — куди захочеш.
— Хочу всюди. Хочу спробувати все, що мені забороняли.
Спеціально для сайту Stories
