— Мамо, а чому дядько Володя завжди такий злий? — запитала дев’ятирічна Поліна, з побоюванням поглядаючи на сусіда, який лаявся в коридорі комунальної квартири.
Олена Іванівна зітхнула, помішуючи кашу на плиті. Володимир Миколайович жив у сусідній кімнаті вже два роки — похмурий, нетовариський чоловік років п’ятдесяти п’яти, який, здавалося, був незадоволений усім на світі.
— Він не злий, Полінко. Просто… нещасливий, напевно.
— А чому нещасливий?
— Не знаю. Може, самотньо йому.
Одинадцятирічний Єгор пирхнув:
— Сам винен. Всіх від себе відлякує. Вчора сказав мені, щоб у коридорі не бігав — заважаю, виявляється.
— А ти дійсно не бігай. Тут живуть і інші люди.
— Але він так грубо говорить! Ніби я якийсь ворог.
— Може, він не вміє по-іншому, — припустила мама.
— Не вміє «вітаю» сказати? — здивувалася Поліна. — Я з ним щодня вітаюся, а він тільки киває. І то не завжди.
Дійсно, Володимир Миколайович був дивним сусідом. Працював він десь на заводі, приходив пізно, з кімнати долинали тільки звуки телевізора. Друзів у нього не було, гостей не приймав. З сусідами спілкувався тільки за необхідності — і то неохоче.
— А може, він просто сором’язливий? — припустила Поліна.
— Сором’язливі не кричать на дітей, — заперечив Єгор.
— А коли він на тебе кричав?
— Минулого тижня. Я м’яч у коридорі ловив, і він випадково в його двері потрапив. Він як вискочив! Кричав хвилин п’ять.
— Може, злякався? — заступилася за сусіда мама. — Подумав, що хтось двері ламає.
— Мамо, ти його завжди захищаєш, — здивувався Єгор. — Чому?
Олена Іванівна замислилася:
— Знаєш, синку, злі люди просто так не бувають. Завжди є причина.
Того вечора з сусідньої кімнати раптом пролунав якийсь дивний звук — чи то кашель, чи то хтось задихається. А потім… бац! — щось з гуркотом впало на підлогу.
— Мамо, там щось сталося? — занепокоїлася Поліна.
Олена прислухалася. Звуки повторилися.
— Діти, сидіть вдома, — сказала вона і вийшла в коридор.
— Володимире Миколайовичу, у вас все гаразд? — постукала вона в двері.
Тиша.
— Володимире Миколайовичу!
Почувся слабкий стогін.
— Я зараз викличу швидку, — крикнула Олена і побігла до телефону.
Швидка приїхала швидко. Володимира Миколайовича відвезли з підозрою на інфаркт.
— Мамо, а він виживе? — злякано запитала Поліна.
— Сподіваюся, що так. Лікарі допоможуть.
— А якщо його не стане, то хто буде в його кімнаті жити?
— Поліна, не думай про погане.
Три дні сусідня кімната була порожня. На четвертий день Володимир Миколайович нарешті повернувся. Такий блідий, схудлий — крокував тихо, ніби кожен рух давався йому з трудом.
— Як ви себе почуваєте? — відразу запитала його Олена, зустрівши в коридорі.
— Нормально, — буркнув він і став відчиняти замок.
– Якщо щось потрібно, звертайтеся. Не соромтеся.
Він кивнув, не обертаючись.
– Мамо, – прошепотіла Поліна, – а давайте йому суп зваримо? Хворим же корисно.
– Гарна ідея. Зваримо борщ, віднесемо.
Єгор скривився:
– Він же грубіян. Навіщо йому допомагати?
— Тому що він хворий і самотній, — відповіла мама. — А ми люди.
Увечері Олена постукала до сусіда з каструлькою борщу.
— Що вам? — незадоволено запитав Володимир Миколайович, прочинивши двері.
— Борщ зварила, подумала, може, вам знадобиться. Після лікарні організм слабкий…
— Не потрібно, — різко сказав він.
— Володимире Миколайовичу, не відмовляйтеся. Це не послуга, просто по-сусідськи.
Він помовчав, потім взяв каструльку:
— Дякую.
І зачинив двері.
— Навіть «дякую» ледве вичавив, — буркнув Єгор.
— Зате сказав, — зауважила Поліна. — Може, він справді сором’язливий?
Наступного дня Володимир Миколайович приніс порожню каструльку.
— Смачно було, — ніяково сказав він. — Дякую.
— Будь ласка. Як самопочуття?
— Краще. А… а це ваші діти в коридорі граються?
— Мої. Вони вам заважають?
— Ні, — несподівано відповів він. — Просто… живі звуки. Давно не чув.
Олена здивувалася такій відповіді.
— У вас є діти, Володимире Миколайовичу?
— Були, — тихо сказав він і поспішив до себе в кімнату.
Минув тиждень. Поліна бавилася в коридорі зі своєю лялькою, коли Володимир Миколайович прийшов з роботи.
— Вітаю, дядьку Володя, — весело сказала дівчинка.
— Вітаю, — посміхнувся він і зупинився поруч. — А в що ти граєш?
— В лікарню. Лялька захворіла, я її лікую.
— Зрозуміло. А що в неї болить?
— Живіт. Вона багато солодкого з’їла.
— Тоді треба їй таблетку дати і чай з ромашкою.
— А звідки ви знаєте?
Володимир Миколайович помовчав:
— У мене теж дочка була. Теж у ляльки гралася.
— А де вона зараз?
— Виросла. Далеко живе.
— А чому не відвідує?
— Ми… посварилися. Давно.
— А помиритися не можна?
— Не знаю. Можливо, вже пізно.
— А ви спробуйте, — порадила Поліна. — Мама каже, що миритися ніколи не пізно.
Чоловік сумно посміхнувся:
— Твоя мама розумна жінка.
У ці дні Єгор готувався до контрольної з математики. Завдання ніяк не вирішувалося.
— Мамо, допоможи, — попросив хлопчик.
— Синку, я в математиці слабка. Попроси тата, коли прийде з роботи.
— Тато пізно прийде, а завтра контрольна.
Олена задумалася:
— А може, попросити Володимира Миколайовича? Він інженер, повинен знати математику.
— Мамо, він же злий!
— Він не злий. Просто сумний. Спробуй, в крайньому випадку відмовить.
Єгор нерішуче постукав до сусіда.
— Дядьку Володя, а можете допомогти з завданням? Ніяк не виходить.
Володимир Миколайович вийшов у коридор:
— Покажи.
Подивився на завдання:
— Складне. Давай розбиратися.
Півгодини вони провели над підручником. Володимир Миколайович пояснював терпляче, зрозуміло.
— Зрозумів? — запитав він.
— Зрозумів! Дякую!
— Будь ласка. А якщо ще щось не вийде, звертайся.
— Правда можна?
— Можна.
Увечері Єгор розповів мамі:
— Виявляється, дядько Володя зовсім не злий. Він добре пояснює, не лається, якщо не розумієш.
— Ось бачиш. А ти казав — грубіян.
— Мамо, а чому він завжди такий сумний?
— Не знаю, синку. У кожної людини своя історія.
Поступово Володимир Миколайович став частіше спілкуватися з родиною. Допомагав Єгору з уроками, вислуховував розповіді Поліни про школу, іноді розмовляв з Оленою про життєві справи.
— Дядьку Володя, — запитала якось Поліна, — а чому ви такий самотній?
— Поліно! — сварила її мама.
— Нічого, — сказав Володимир Миколайович. — Нормальне питання. Я сам винен, що самотній.
— А що ви такого зробили?
— Гордим був. Упертим. Дочку образив, дружину образив. Вони від мене пішли.
— А за що образили?
— Дочка хотіла артисткою стати, а я заборонив. Сказав — дурниця це, а не професія. Посварилися. А дружина її підтримала. І вони разом пішли.
— І більше не бачилися?
— Бачилися. Але рідко. А потім дружина пішла засвіти, а дочка… дочка мене звинувачувала. Сказала, що через мене мама переживала і захворіла.
— А це правда?
— Не знаю. Можливо. Я тоді багато вживав, скандалив.
— А зараз?
— Ні. Кинув. Але вже пізно. Дочка мене не пробачила.
— А ви її попросили?
— Ні.
— Чому?
— Соромно. І боюся, що відмовить.
— А якщо не відмовить?
Володимир Миколайович помовчав:
— А якщо не відмовить… тоді, може, спробую.
Через місяць він сказав Олені:
— Вирішив дочці написати. Лист.
— Це правильно, Володимире Миколайовичу.
— А раптом не відповість?
— А раптом відповість? Не спробуєте — точно не дізнаєтеся.
— Боюся.
— Страх — це нормально. Значить, дійсно важливо.
Лист він писав тиждень. Кілька разів переписував, показував Олені, просив поради.
— Не знаю, як вибачитися за всі ці роки, — говорив він.
— Просто щиро. Від серця.
Нарешті лист був відправлений. Володимир Миколайович чекав відповіді, нервував, погано спав.
Відповідь прийшла через два тижні. Коротка, стримана, але не злісна. Дочка погодилася на зустріч.
— Вона приїде в суботу, — схвильовано повідомив він сусідам. — Не знаю, що й сказати їй.
— Скажіть правду, — порадила Олена. — І що любите її.
— А якщо вона мені не повірить?
— Повірить. Адже діти завжди відчувають, коли дорослі говорять чесно.
У суботу Володимир Миколайович з самого ранку метушився: прибирав у кімнаті, бігав за продуктами — і весь день був на взводі.
— Дядьку Володя, а можна ми з донькою познайомимося? — запитала Поліна.
— Звичайно. Якщо вона не буде проти.
Дочка з’явилася вдень — молода жінка, років тридцяти, і в її очах, і в виразі обличчя легко вгадувалися риси батька. За зачиненими дверима вони довго розмовляли: спершу чулися спалахи напружених голосів, а потім — тиша. До вечора Володимир Миколайович вийшов у коридор. Очі червоні, але обличчя світле.
— Як справи? — тихо запитала Олена.
— Добре. Вона пробачила. Сказала, що теж винна — треба було раніше прийти.
— І що тепер?
— Тепер будемо спілкуватися. Вона обіцяла приїжджати. А я до неї в гості поїду.
— Володимире Миколайовичу, я так рада за вас!
— Дякую. І за лист дякую, і за поради. Якби не ви… не наважився б, напевно.
Наступного дня дочка Володимира Миколайовича познайомилася з сусідами.
— Тато про вас розповідав, — сказала вона Олені. — Дякую, що не дали йому зовсім озлобитися.
— Ми нічого особливого не робили.
— Робили. Були поруч, коли йому було погано. Не відштовхували, хоча він поводився непривітно.
— А тепер дядько Володя добрий, — сказала Поліна. — І з математикою допомагає.
— Так, — посміхнулася жінка. — Тато завжди добре пояснював. Шкода, що я зрозуміла це так пізно.
Володимир Миколайович змінився. Став посміхатися, вітатися першим, цікавитися справами сусідів. Єгору допомагав з уроками регулярно, Поліні розповідав історії зі свого дитинства.
— Дядьку Володя, — сказала якось дівчинка, — а ви знаєте, що тепер ви зовсім інший?
— А яким був раніше?
— Сумним і сердитим. А тепер добрий.
— Я і раніше не був злим. Просто забув, як з людьми спілкуватися.
— А хто вам нагадав?
— Ви. Ваша сім’я. Показали, що таке доброта.
— Ми просто були сусідами, — здивувалася Поліна.
— Хорошими сусідами. А це багато значить.
Через півроку до Володимира Миколайовича почала приїжджати не тільки дочка, а й онука — дівчинка років п’яти. Вона швидко подружилася з Поліною та Єгором.
— Дядьку Володя, — сказав якось Єгор, — а ви тепер щасливий?
— Так, хлопчику. Дуже щасливий.
— А що вас зробило щасливим?
— Те, що я перестав боятися. Перестав ховатися від людей.
— А ми допомогли?
— Дуже. Ви показали мені, що світ не злий. Що люди можуть бути добрими просто так.
— А ще що?
— А ще те, що ніколи не пізно все виправити. Якщо дуже захотіти.
Увечері за вечерею Поліна сказала:
— Мамо, а як добре, що ми допомогли дядькові Володі!
— А що ми такого особливого зробили? — запитала Олена.
— Не знаю. Просто не проганяли його. І борщ варили. І з донькою допомогли помиритися.
— Були людьми, — додав Єгор.
— Так, — погодилася мама. — Просто були людьми. А іноді це найголовніше.
А в сусідній кімнаті Володимир Миколайович читав лист від дочки і думав про те, що щастя іноді живе зовсім поруч. Потрібно тільки не боятися його помітити. І не боятися зробити перший крок назустріч.
Сім’я — це не просто родичі. Сім’я — це ще й ті, хто не дасть тобі загубитися в самотності. Хто простягає руку, коли важко. Хто вірить у те, що ти можеш стати кращим.
І неважливо, чи живуть вони в сусідній квартирі, чи в сусідній кімнаті.
Головне — що вони є.
Спеціально для сайту Stories
