Глянцевий буклет гепнувся на бувалий кухонний стіл, просто на застарілу пляму від борщу, яку не відмивали вже років п’ять. На глянцевій сторінці красувався величезний чорний бмв, нахабний і блискучий, як той ріелтор із новобудови по сусідству.
– Ну що, мамо? Красень, так? – Маринка плюхнулася на старий табурет, який жалібно скрипнув під її стрункою фігурою в брендовому костюмі.
– Уявляєш, усього-то два лями не вистачає! Два лями, і він мій!
Галина Петрівна повільно витерла руки об запраний фартух із вицвілими соняшниками – подарунок молодшої, Наталки, на позаминуле 8 березня.
У каструлі булькав борщ – такий самий, який варила її мати, а до того бабуся. З тим самим секретом – дрібкою сушеного чебрецю, зібраного на краю городу, де зараз гойдалися під вітром жовті нігтики.
– Донечко, – вона присіла на краєчок стільця, – та звідки ж… ти ж знаєш, у мене таких грошей немає…
– Та хто про твої гроші говорить! – Маринка схопилася, зачепивши ліктем стару сільничку. Та похитнулася, але встояла – звикла за тридцять років до цієї кухні та її мешканців.
– Будинок! Будинок продамо! Він же золотий, вважай – центр міста, всі комунікації… Ріелтор із мене, сам знаєш, вогонь! Штовхнемо за хороші бабки, тобі однушку купимо в новобудові…
Чебрець на підвіконні, здавалося, здригнувся від цих слів. Галина Петрівна машинально погладила підлокітник стільця – той самий, який батько стругав своїми руками, наспівуючи щось.
У цей момент вхідні двері відчинилися навстіж, впускаючи хвилю прохолодного повітря і гуркіт яблук, що розсипалися по підлозі.
– От халепа! – Наталка намагалася втримати пакет, що розповзався.
– Мамо, уявляєш, тітка Валя з третього будинку такі яблука дала! Прямо як у дитинстві, пам’ятаєш?…
Вона завмерла на порозі, відчуваючи напругу, що висіла в повітрі. Погляд упав на глянцевий буклет, потім на бліде обличчя матері, на переможну усмішку сестри.
– Що тут відбувається?
– А то ти не знаєш свою сестрицю, – Галина Петрівна важко піднялася. – Знову з ідеями…
– Якими ще… – Наталка підняла буклет, і її очі розширилися. – Марино, ти що, знову?
– Що значить “знову”?! – взвилася старша сестра. – Між іншим, я, на відміну від деяких, кар’єру будую! А ти як була вчителькою, так і залишилася!
Яблуко викотилося з пакета і вдарилося об ніжку столу – того самого, за яким вони колись робили уроки, де батько вчив їх грати в шахи, де справляли всі дні народження…
– Проте я дітей одна не кинула! – Наталка побіліла від гніву. – І на шию батькам не вішаюся з проханнями продати останнє!
– Дівчатка, дівчатка… – почала було Галина Петрівна.
– А, ну так! – почала Марина. – Свята Наталочка! Мати-одиначка! Тільки чомусь живеш на всьому готовому! Щодня сюди тягаєшся, дітей на маму вішаєш…
– Я хоча б мамі допомагаю! А ти коли востаннє підлогу тут мила? Або в городі допомагала?
– У городі?! – Марина розреготалася. – Господи, двадцять перше століття надворі! Який город? Які підлоги? Мама гідна кращого! Квартира з ремонтом, консьєрж…
– Кращого?! – Наталка зробила крок уперед. – Тобто будинок, який дід будував, де ми виросли – це, по-твоєму, не краще? Де тато нас на руках носив? Де мама нас одна тягнула, коли він пішов? Це все, значить, на смітник, так?
Борщ на плиті ображено булькнув, зрозумівши, що про нього забули, і поліз через край каструлі на свободу. Запах підгорілого буряка залоскотав ніздрі, але ніхто навіть не ворухнувся – три жінки застигли посеред кухні, наче в старій німій картині.
– Дівчатка… – знову спробувала вклинитися Галина Петрівна.
– Ні, мамо, почекай! – Наталка стиснула кулаки. – Нехай договорить! Нехай розповість, як ти “гідна кращого”! Може, відразу в будинок для літніх людей тебе визначимо? Там теж консьєрж є!
Маринка смикнулася, як від ляпаса. На її бездоганно нафарбованому обличчі щось здригнулося.
– Та як ти… Та я… – вона задихнулася від обурення. – Я, між іншим, мамі щомісяця гроші віддаю!
– О так! – Наталка гірко усміхнулася. – Цілих три тисячі! На які ти тут же в “Сільпо” скуповуєш усе! Скажи спасибі, що мама мовчить, а я все бачу!
– Замовкніть! – голос Галини Петрівни хльоснув кухнею, як удар батога. Сестри здригнулися – вони не пам’ятали, коли мати востаннє підвищувала голос. – Замовкніть обидві!
Борщ на плиті схлипнув востаннє і затих. У відчинену кватирку влетів тополиний пух, закружляв у сонячному промені, немов намагаючись розрядити обстановку своїм танцем.
– Мамо… – почала було Марина.
– Ні! – Галина Петрівна опустилася на стілець. – Тепер ви послухайте мене. Обидві.
Вона провела долонею по стільниці, по тій самій подряпині, що залишилася від Маринчиного циркуля в дев’ятому класі – коли та готувалася до геометрії і мріяла стати архітектором. Поруч темніла пляма від зеленки – це Наталка перекинула, коли лікувала розбите коліно Пашки.
– Думаєте, я не бачу, як ви одна одну їсте? Як собаки через кістку гризетеся? – голос матері звучав глухо, але кожне слово било з розмаху.
– А тільки ця кістка – не кістка зовсім. Це душа наша. Пам’ять наша.
Вона підняла очі на доньок:
– Ти, Мариночко, все про краще життя тлумачиш. А що в ньому кращого? У квартирі твоїй євроремонт, а зігрітися там не можна – холодом тягне. У тебе все по фен-шую, а чаю попити ні з ким…
–
Марина смикнула плечем, але промовчала.
– А ти,Наталю… – Галина Петрівна повернулася до молодшої.
– Права твоя сестра – живеш тут, як у фортеці окопалася. Після того, як Вітька твій пішов, світу білого не бачиш, крім дітей та роботи. Думаєш, я не помічаю, як ти здригаєшся, коли в двері дзвонять? Усе чекаєш, що повернеться він…
–
Наталка схлипнула і відвернулася до вікна. За склом гойдалася стара яблуня – та сама, що батько посадив у рік її народження.
– Будинок цей… – Галина Петрівна встала і підійшла до стіни, де висіла вицвіла світлина. – Дід ваш його сім років будував. Кожну цеглинку своїми руками перебрав. А знаєте, чому так довго?
Сестри мовчали.
– Бо він казав: дім – це не стіни. Дім – це те, чим ці стіни просочаться. Сміхом дитячим, сльозами, радістю, горем… Усім, чим життя сповнене.
Вона провела пальцем по світлині, змахуючи невидиму порошинку:
– Коли батько ваш пішов, думаєте, легко мені було? У петлю лізти хотілося. А тільки ввійду в хату – і немов батько за плече тримає. “Тримайся, – каже, – донечко. Прорвемося”.
У кухні повисла важка тиша. Лише годинник на стіні – з намальованим котом – продовжував відраховувати час своїм “тік-так”, ніби нагадуючи: життя не зупиняється, навіть коли здається, що світ завмер.
– Пам’ятаєте, як дід вас на цьому годиннику рахувати вчив? – Галина Петрівна слабко посміхнулася.
– Маринка все норовила стрілки підштовхнути, щоб швидше час ішов. А ти, Наталю, навпаки – плакала, що час надто швидко біжить…
Марина машинально поправила ідеальну зачіску. В очах промайнуло щось… туга? жаль? Але вона тут же струснула головою, відганяючи непрохані спогади.
– Мамо, – її голос став м’якшим, вкрадливішим, – але ж справді, навіщо тобі одній у такому великому будинку? Ти ж надриваєшся… Город цей, прибирання…
– Однією? – Галина Петрівна гірко усміхнулася. – Я тут ніколи одна не буваю. Ось тут, – вона кивнула на продавлене крісло в кутку, – дід любив сидіти. Газету читав, окуляри на ніс сповзали… А там, на веранді, мама, ваша бабуся варення варила. Досі, як липень починається, запах малини ввижається…
Наталя схлипнула і з розмаху плюхнулася на табуретку. Та скрипнула, але витримала – все-таки дідова робота.
– А пам’ятаєш, Марино, – раптом пожвавилася вона, – як ти тут свій перший показ влаштувала? Років п’ять тобі було… Одягла мамину сукню, бабусине намисто і дефілювала від печі до порога!
– Ой, мовчи! – Марина фиркнула, але в очах промайнула іскра тепла. – А ти за мною хвостиком бігала, усе намисто розгубила…
– Зате потім разом збирали, – усміхнулася Галина Петрівна. – Досі одної не вистачає. Напевно, закотилася кудись, як ваші секретики…
– Секретики! – Наталка розсміялася, здавалося вперше за багато років, так щиро.
– Мамо, а вони ж досі там, у саду! Пам’ятаєш, Марино, як ми скельця кольорові закопували? І фантики від цукерок…
– І записки одна оодній писали, – несподівано тихо додала Марина. – “Секрет! Тільки для сестри!”
Вона замовкла, роздивляючись свої наманікюрені нігті. Потім раптом запитала:
– А пам’ятаєш, як ми з тобою посварилися через того хлопчиська… як його… Вовка із сусіднього будинку? Ти мене тоді так штовхнула, що я коліно розбила…
– Пам’ятаю, – Наталка винувато опустила очі. – А ти мені потім усю ніч казки розповідала, щоб я не плакала. Хоча сама, мабуть, коліном мучилася…
– Дівчатка мої, – Галина Петрівна дивилася на дочок, і серце її стискалося. – Куди ж усе це поділося? Коли ви встигли так віддалитися?
За вікном раптом пролунав гуркіт і дитячий крик. Усі троє здригнулися.
– Павло! Петро! – Наталка рвонулася до дверей.
На задньому дворі, серед кущів смородини, близнюки затіяли якусь метушню. Один із них, перемазаний землею, ревів у голос, другий розгублено тупцював поруч.
– Мамо, він це… скарб шукав, – винувато протягнув Петька. – Як у тій історії про піратів, що бабуся розповідала…
Павло, розмазуючи бруд по щоках, простягнув долоньку. На ній лежала позеленіла від часу намистина.
– Ой, – видихнула Марина, – це ж…
– Та сама, – закінчила за неї Наталка. – Дивись-но, знайшлася…
Вони стояли посеред подвір’я: Галина Петрівна, її доньки та Павло з намистиною в руці. Над головою шуміла яблуня, кидаючи рідкісні білі пелюстки на їхні плечі.
Вечір опускався на старий дім непомітно, як падає пух із тополь – начебто тільки-но було світло, і ось уже сутінки заповзають у кути, а з вулиці тягне прохолодою і запахом жасмину.
– Хлопчики, руки мити і за уроки, – скомандувала Наталка притихлим близнюкам. – І щоб без фокусів!
– А тітка Марина ще посидить? – раптом запитав Павло, з надією дивлячись на тітку.
Марина завмерла з телефоном у руках. За останню годину вона разів десять поривалася піти – “справи, клієнти, зустрічі”, але щось її утримувало. Може, запах маминого борщу, може, ця знайдена намистина, а може…
– Знаєш,малюк, – вона потріпала племінника по чубатій голові, – мабуть, посиджу.
Галина Петрівна, що гриміла посудом біля мийки, ледь помітно посміхнулася.
Годинник пробив сьому. У будинку встановився той особливий вечірній затишок, коли за вікном темніє, а в кімнатах запалюються лампи, і від цього стає особливо тепло і спокійно.
Близнюки, скриплячи олівцями, корпіли над задачками. Наталка чистила на завтра картоплю – “Мамо, досить уже, дай я”, а Марина, забувши про свій ідеальний манікюр, різала цибулю. І все було б добре, якби…
Дзвінок у двері пролунав так несподівано, що Марина здригнулася і впустила ніж. Лезо задзвеніло об кахель, зрикошетило і чиркнуло по пальцю.
– Ой! – вона піднесла палець до губ, і в цю мить у кухню увірвався він – огрядний, засмиканий, від нього тхнуло за версту.
– А ось і татусь з’явився, – процідила Марина, замотуючи поріз серветкою.
Віктор – колишній чоловік Наталки – похитуючись, оглянув кухню каламутним поглядом.
– О! Уся сім’я в зборі! – він спробував усміхнутися.
– А я за синами… Маю право!
Наталка побіліла як крейда. Ніж для чищення картоплі застиг у її руці.
– Вітю, – Галина Петрівна зробила крок уперед, затуляючи собою онуків. – Іди додому.
– Не вказуй мені, теща! – рявкнув він, роблячи крок уперед. – Де мої діти?
– Твої? – Марина встала поруч із матір’ю. На білосніжному рукаві її блузки розпливалася червона плямочка.
– Це коли ж вони твоїми стали? Коли аліменти платити перестав? Або коли Наталю з синцями кинув?
– Ма-арін, – прошепотіла Наталка. – Не треба…
– Треба! – відрізала старша сестра. – Давно треба було! А ти все мовчиш, все терпиш… Думаєш, не знаю, як він тебе вистежує? Як погрожує?
Віктор почервонів:
– Ти… ти хто така, щоб… Він зробив ще крок і раптом спіткнувся об поріг. Змахнув руками, намагаючись утримати рівновагу, і всією тушею навалився на старий буфет.
Той хитнувся, скляні дверцята відчинилися…
Дзвін розбитого скла злився з дитячим криком. Осколки бризнули на всі боки, а слідом посипалися вони – старі фотографії в рамках, листівки, якісь коробочки…
– Геть звідси! – Галина Петрівна зробила крок до зятя, і в її голосі була така сталь, що навіть Віктор відсахнувся.
– Геть із мого дому! І щоб духу твого…
Вона не договорила. Серед осколків щось тьмяно блиснуло. Марина нагнулася і підняла пом’яту бляшану коробку з-під монпансьє.
Кришка погнулася від удару, і з неї висипалися… гроші. Старі купюри, перетягнуті аптечною гумкою.
– Мамо? – Наталка розгублено дивилася то на гроші, то на матір. – Це що?
Галина Петрівна повільно опустилася на табурет.
– Господи, мамо, – Марина перераховувала купюри тремтячими пальцями. – Тут же… тут більше мільйона! Звідки?
Віктор, миттєво протверезівши від такої суми, сіпнувся було до коробки, але наткнувся на важкий погляд Галини Петрівни.
– Пішов геть, – повторила вона тихо. – Або поліцію викличу.
Щось у її голосі змусило його задкувати до виходу. Двері грюкнули.
– Хлопчики, ідіть у свою кімнату, – м’яко сказала Наталя дітям. – Пограйте поки що.
Коли близнюки пішли, Галина Петрівна важко зітхнула:
– Це батькові гроші. Дід ваш збирав… На чорний день, казав.
– І ти мовчала? – Марина сплеснула руками. – Стільки років? Коли я в інститут вступала, коли Наталка з дітьми одна залишилася…
– Мовчала, – Галина Петрівна провела рукою по обличчю. – Тому що це не мої гроші. Батько перед відходом сказав: “Не чіпай, донечко. Стануть у пригоді, коли зовсім зле стане”.
– А хіба не було зле? – тихо запитала Наталя. – Коли Вітька пішов? Коли ти на трьох роботах орала?
– Було, – погодилася мати. – Але ми справлялися. Своїми силами. А ці гроші… Вони на самий край були. Коли вже зовсім виходу немає.
Марина опустилася на стілець, розглядаючи купюри:
– Знаєш, але ж я все дитинство думала, що дід бідним був. У тілогрійці вічно ходив, цукор економив…
– А він зовсім небагато відкладав, – Галина Петрівна погладила бляшану коробку.
– Щомісяця по трохи. Усе примовляв: “Не будинок прикрашає людину, а людина будинок”.
У кухні повисла тиша. За вікном сутеніло.
– І що тепер? – запитала нарешті Наталка.
– А тепер, – Галина Петрівна випросталася, – будемо жити далі. Гроші ці поділимо на трьох…
– Ні, – раптом твердо сказала Марина. – Знаєш що, мамо… Давай-но ми на них дах перекриємо. А то тече вже котрий рік. І вікна пластикові поставимо.
Наталка здивовано подивилася на сестру:
– А як же твій БМВ?
Марина криво усміхнулася:
– Знаєш… Якось розхотілося. Тойота ще побігає. Зате уявляєш, яка веранда може вийти? Засклимо, квітів навісимо…
– І гойдалки дитячі у дворі поставимо, – підхопила Наталя. – А то хлопчаки давно просять…
Галина Петрівна мовчки дивилася на доньок, і по її щоках котилися сльози.
Минув місяць. Будинок немов помолодшав – новий дах, пластикові вікна не пропускали протягів, а на свіжопофарбованій веранді Галина Петрівна розвела цілий квітник.
Марина тепер заїжджала кожні вихідні. Спочатку, казала, простежити за ремонтом треба, а потім якось само собою повелося – то розсаду привезе, то нові фіранки…
Цієї неділі вона припаркувала свою Тойоту біля хвіртки раніше, ніж зазвичай. На задньому сидінні примостився здоровенний пакет.
– Ти чого в таку рань? – Наталка виглянула з кухні, помішуючи тісто для млинців.
– А я не одна, – Марина загадково посміхнулася і відчинила двері ширше.
На порозі стояла дівчинка років п’яти, з двома смішними хвостиками і настороженим поглядом спідлоба.
– Знайомтеся, це Ліза, – Марина легенько підштовхнула дівчинку вперед. – Ми з нею… придивляємося одне до одного.
Галина Петрівна завмерла з чашкою в руках:
– Донечко, ти що…
– Із дитбудинку вона, – квапливо зашепотіла Марина. – Я там по роботі була, квартиру показувала директору… І ось… Загалом, ми поки що на вихідні, а там подивимося…
– Вітаю, – пискнула дівчинка, смикаючи край платтячка.
– Ой, а в нас млинці! Із варенням будеш?
Ліза несміливо кивнула.
– А варення в нас особливе, – підхопила Галина Петрівна. – Знаєш, із чого? Із тієї самої малини, що за будинком росте. Хочеш, потім покажу, де вона?
Дівчинка знову кивнула, уже сміливіше.
– Тьотю Марино! – з верхнього поверху скотився скуйовджений Павло. – О, а це хто?
– Це Ліза, – представила Марина. – Буде до нас у гості приїжджати. Якщо захоче, звісно…
– Круто! – зрадів хлопчисько. – Ходімо, я тобі наш секретний штаб покажу! Ми з Петькою його на горищі влаштували.
Ліза запитально глянула на Марину. Та посміхнулася:
– Іди-іди. Тільки обережніше там.
Коли дитячі кроки затопали сходами, Галина Петрівна притягнула старшу доньку до себе:
– Ти точно вирішила?
– Мамо, – Марина уткнулася носом у мамине плече, як у дитинстві, – я як її побачила… Знаєш, вона на мене в дитинстві схожа. Така ж колюча. І квартира моя… вона ж порожня зовсім. А тут…
– Тут будинок, – закінчила за неї Наталка. – Справжній.
Із горища донісся дитячий сміх і тупіт.
– Гей, тихіше там! – крикнула Наталка. – Балки старі!
– А ми їх зміцнимо, – діловито сказала Марина. – І горище в дитячу ігрову переробимо. Я вже проект накидала…
Галина Петрівна тільки головою похитала – все та ж Маринка, якщо вже загорілася чимось…
Минув рік.
Старий будинок немов розправив плечі – новий дах поблискував на сонці, свіжопофарбований паркан тішив око, а в саду з’явилися дитячі гойдалки. На веранді Галина Петрівна розвела справжні джунглі з квітів, а на городі тепер господарювали троє дітей – близнюки і Ліза, яку Марина все-таки удочерила.
– Бабусю, дивись, перша полуниця! – Ліза простягала жменю стиглих ягід. За цей рік вона розквітла, від колишньої настороженості не залишилося й сліду.
– А в мене морквина виросла! – не відставав Павло, розмахуючи зеленим пучком.
– Гей, садівники! – Наталка виглянула з кухні. – Ідіть руки мити, скоро тітка Марина приїде!
Сьогодні був особливий день – Марина обіцяла великий сюрприз. Вона вкотила у двір на своїй Тойоті, коли сонце вже хилилося до заходу.
– Ну що, сім’я, – вона зібрала всіх у вітальні, – я тут подумала… Загалом, я свою квартиру продаю.
– Що? – Наталка мало не впустила чашку. – Навіщо?
– Тому, що нічого добру пропадати, – Марина дістала якісь папери. – Ми з Лізою все одно тут живемо. А на ці гроші… Коротше, я проект замовила. Прибудову зробимо, другий поверх розширимо. Тобі, Наталко, окремі кімнати з дітьми, мені з Лізою, мамі спальню на першому поверсі… А ще зимовий сад можна…
– Зачекай, – перебила Наталко, – а як же твоя незалежність? Кар’єра? БМВ?
Марина розсміялася:
– Знаєш, я тут нещодавно клієнтці будинок показувала. Євроремонт, розумний будинок, усе таке… А вона каже: “Холодно тут якось. Незатишно”. І я зрозуміла – права була мама. Не стіни прикрашають будинок…
– А людина будинок, – тихо закінчила Галина Петрівна.
У цей момент із кухні потягнуло горілим.
– Ой, пироги! – сполошилася Наталка.
– А давайте піцу замовимо! – запропонувала Ліза.
– І морозиво! – підхопили близнюки.
– І щоб із грибами! – додала Марина.
– І з ковбасою! – крикнув Павло.
Галина Петрівна дивилася на цю метушню і посміхалася. Старий будинок наповнювався голосами, сміхом, тупотом ніг .
Десь на горищі досі зберігалися “секретики” двох маленьких сестер, у саду так само цвіла дідова яблуня, а на стіні висіла та сама світлана – дід біля недобудованого будинку.
Тепер вона точно знала – він не помилився.
Будинок справді наситився життям – і дитячими сльозами, і радістю, і горем, і щастям. Тут були всі – і ті, хто пішов, і ті, хто залишився, і ті, хто тільки прийшов.
А ввечері, коли діти вгамувалися, сестри сиділи на веранді, потягуючи чай із малиною.
– Слухай, Маринко, – раптом сказала Наталя, – а пам’ятаєш, як ти хотіла будинок продати?
Марина поморщилася:
– Та ну… Думала, щастя в машині.
– А воно он де, – Наталка кивнула в бік дитячої, звідки долинав приглушений сміх, – у дрібницях цих. У запаху маминих пирогів, у дитячих малюнках на холодильнику…
– У тому, як Лізка дідову фотографію щовечора цілує, – додала Марина. – Уявляєш, каже, що це її справжній дідусь, який їй такий гарний будинок побудував…
Над садом здіймався місяць. Старий будинок засинав, заколисаний літньою ніччю. Він знав – тепер усе буде добре. Бо головне не в тому, щоб мати дах над головою, а в тому, щоб було, кого під цим дахом укривати.
