– Знаєте що, Олю? Виходьте за мене заміж! Не зараз, звичайно. Через рік! Вам же треба дізнатися мене краще

Додому Олі не хотілося. Робочий день тридцять першого грудня був коротким, всі її колеги-жінки втекли до своїх дітей, чоловіків і олів’є. Радісні, сяючі, схвильовані, з величезними пакетами мандаринів і пляшкою ігристого – подарунок кожній від Миколи Ілліча.

А Олю ніхто вдома не чекав. І готувати олів’є їй не було для кого. Вона глянула на мандаринову гірку в прозорому пакеті, що височіла на її робочому столі, і зітхнула.

Ні, додому точно не хочеться. Оля зайнялася звітом. Через деякий час до кабінету заглянув захеканий Микола Ілліч у шапці та дублянці нарозхрист – єдиний чоловік у їхньому колективі і за сумісництвом бос.

– О, а ти чого це тут одна? А я дружині подарунок забув, уявляєш? – випалив він і зник у себе в кабінеті.

Хвилин через п’ять з’явився знову.

– Ти чого одна, питаю? Додому чого не йдеш?

– Так я і вдома одна, Миколо Іллічу.

Бос, який збирався ось-ось бігти до дружини, раптом застиг на порозі, потім підійшов до столу Ольги і сів поруч. Кілька секунд дивився на неї дуже серйозно.

– Гаразд. Ольго, ти це припиняй. Новий рік все-таки. Ну чого так дивишся? Свято, веселитися треба. З таким обличчям ти ще довго одна будеш. Жінка повинна посміхатися! Давай-давай, припиняй це, – повторив Микола Ілліч і заметушився над паперами Ольги, витягуючи їх з-під її долонь і збираючи в стопку, – я їх відпустив, розумієш, а вона чого надумала.

– Миколо Іллічу, Ви не турбуйтеся. Я зараз додому піду. Ви йдіть, йдіть до дружини. Я сама все приберу і офіс закрию.

– Точно? – з підозрою запитав Микола Ілліч.

– Ну звичайно!

– Ну тоді я пішов. З прийдешнім!

Оля знову зітхнула. Дійсно, по-дурному це – в офісі стирчати. Треба йти.

“Піцу чи що замовити? – подумала вона, – цікаво, піцерії зараз ще працюють?”

За першим номером слухавку не взяли взагалі. Оля набрала інший, там дівчина радісним голосом повідомила, що вони сьогодні тільки до вісімнадцятої, і привітала Олю з Новим роком. Оля подивилася на годинник – вісімнадцять нуль п’ять.

Набрала ще один номер, вирішивши, що останній. На диво, замовлення у неї прийняли. Оля зібрала папери, одягнулася, захопила мандарини з ігристим і вийшла з офісу.

І тут же у неї перехопило дух – так чудово було на вулиці. Зимове повітря трохи охолодило щоки, під ногами приємно поскрипував сніг.

Ліхтарі світили на повну потужність, і всюди-всюди блимали різнокольорові лампочки. Люди поспішали по домівках, навантажені пакетами і коробками. Ще працювали магазини, і любителі все відкласти на останній момент вибирали подарунки. Оля відчула, що її поступово заповнює ця метушлива святкова атмосфера.

“Та що ж це я!” – дорікнула собі вона і рішуче ступила в двері супермаркету, що розкрилися перед нею.А незабаром розбирала покупки у себе на кухні.

“Сподіваюся, картопля зваритися встигне”.
Оля увімкнула телевізор, повісила на вікно щойно куплену гірлянду, встромила вилку в розетку. Уздовж рами побігла, переморгуючись, весела різнокольорова змійка. Оля зробила короткий танцювальний рух з піднятими вгору руками і пішла готувати новорічний бенкет.

“А що! Для себе коханої!”

Поки на балконі остигала картопля для олів’є, на столі з’явилися бутерброди з ікрою та з її улюбленою червоною рибою. Куплені в супермаркеті м’ясні делікатеси тонкими скибочками перекочували на величезне плоске блюдо і були там красиво розкладені на кучерявому салатному листі. Тарілочка з сирними кубиками. Ананас. Миска з мандаринами від Миколи Ілліча.

Через півгодини був готовий і олів’є, на сковорідці приємно шкварчали курячі ніжки. Оля підкотила до дивана журнальний столик, накрила великою ажурною серветкою і почала носити тарілки з їжею. Поставила келих і склянку для соку, біля тарілки поклала ніж і виделку. Відійшла на пару кроків і критично оглянула результат, немов старалася для гостей.

О двадцять третій тридцять пішла відкривати ігристе, як раптом задзвонив домофон.

– Піцу замовляли? – пролунав енергійний чоловічий голос.

“Господи! Зовсім забула!”

– Звичайно! Піднімайтеся, – відповіла Оля, натискаючи на кнопку.

– Проходьте. Скільки я Вам винна? – запитала вона у симпатичного молодого чоловіка з квадратною коробкою в руках.

– Анітрохи. Забирайте так, це подарунок.

У нього була приємна щира посмішка.

– Але я не можу. З Вас же потім віднімуть.

– Не віднімуть. Запевняю Вас. Це компенсація за таку пізню доставку. Візьміть вже, нарешті, Вашу піцу.

Оля виявила, що досі тримає в руках пляшку ігристого, яку не встигла відкрити.

– Потримайте, – попросила вона, простягаючи чоловікові пляшку і одночасно беручи коробку з піцою, – я тільки віднесу піцу на кухню.

– Не дуже-то Ви схожі на кур’єра, – сказала Оля, повернувшись.

– А я і не кур’єр, – відповів чоловік, продовжуючи посміхатися, – я господар піцерії. Просто я всіх своїх співробітників раніше відпустив . Ну… Новий рік же. А у них сім’ї. А потім дивлюся – в базі Ваше замовлення висить невиконане. Ось і вирішив сам його відвезти. Мене-то все одно ніхто не чекає, на відміну від піци. Правда, в дорозі затримався.

– Десять хвилин залишилося! – вигукнула Оля, – відкривайте! Що Ви в нього вчепилися, треба ж за той, що минає встигнути випити!

– О, без проблем. Келихи у Вас знайдуться?
Поки Оля ходила за келихами, пролунав гучний хлопок.

– За той, що йде!

– За той, що минає!

Вони легенько цокнулися і випили напій, що пузирився.

– Ой, що ж ми наробили!

– Що таке? – злякався чоловік.

– А що ж таке! Ви випили ігристе! Але Ви ж за кермом!

– Точно, – чоловік знову широко посміхнувся.

– І як Ви тепер поїдете?

– Виходить, ніяк!

– І таксі викликати нереально…

– Ага. Нереально, – радісно повторив чоловік.

– Знаєте що? Швиденько знімайте взуття і проходьте, а то ми так і зустрінемо Новий рік в передпокоїі!

– Ого, а у Вас затишно.

– Наливайте швидше, Президент вже закінчив!

– Ну, з Новим роком… е-е-е

– Оля, – підказала Оля.

– З Новим роком, Олю! А я Олег.

– З Новим роком, Олеже! Спробуйте олів’є, я сама готувала. Правда, у мене тільки один прилад. Зараз принесу. Хоча, їжте прямо з салатника, – Оля говорила без зупинки, і їй чомусь було дуже весело.

Їй подобався Олег, подобалося, що з ним так легко і просто.

– Ммм, з салатника ще смачніше. Олю, а у Вас чорного хліба не знайдеться? Я голодний, як… як не знаю хто.

– Звичайно, знайдеться!

Коли Ольга повернулася з хлібом, Олег тримав у кожній руці по курячій ніжці.

– Вибачте, не втримався, – сказав він з набитим ротом, – дуже смачно. Олю, а Ви вмієте готувати!

– Як я рада, Олеже. Я ж думала, що все пропаде. Бачите, скільки всього наготовила. Одна нізащо б не з’їла.

– Як одна? Я Вам допоможу!

– Допомагайте швидше!

Оля теж відчула, що зголодніла.
Вони їли олів’є, зачерпуючи його прямо з салатника, запивали ігристим, дивилися новорічне шоу і весело базікали про всякі дрібниці.

– Здається, ми випили все ігристе!

– У мене в машині є, я принесу!

– Ні, ні. Я з вами!

– Повітря яке чудове, – сказала Оля, розкинувши руки.

Вони стояли біля машини Олега.

– Знаєте що, Олю? Виходьте за мене заміж! Не зараз, звичайно. Через рік! Вам же треба дізнатися мене краще.

– Сподіваюся, Ви жартуєте.

– Навіть не сподівайтеся!

– Тоді я обіцяю подумати.

– А поки що продовжимо святкувати?

Оля радісно кивнула, Олег взяв з машини пакет, і вдвох вони вирушили продовжувати свято.

– За ніч впораємося.

Через рік вони зустрічали вже Новий рік,як сім’я. Одружилися напередодні!Ніхто з них і не міг подумати,що з ними станеться таке диво в Новорічну ніч…

You cannot copy content of this page