День тоді видався… Тихий, ясний, з тих, що бувають у вересні, коли повітря прозоре, як сльоза, і пахне яблуками та листям.
Сиджу я у себе в медпункті, перебираю скляночки, чай з чебрецем п’ю, а сама у вікно дивлюся.
А там – тиша. Тільки стара наша горобина гойдає червоними гронами, ніби намистом трясе, та десь далеко-далеко дядько Митяй свою козу шукає.
У такі хвилини, знаєте, здається, що час у нашому селі завмер, заснув під шелест падаючого листя.
І ось у цю саму сонну тишу, впливає щось… чуже. Машина. Та не наша. Вся блищить на сонці, гладенька така, сіра, як мокре від дощу річкове дно.
Зупинилася якраз навпроти моєї хвіртки, завмерла, і мотор так тихо заглух, що навіть ніяково стало. Я аж окуляри на ніс наділа, думаю, Господи, кого це до нас принесло? Не інакше, з району з черговою перевіркою.
Дверцята відчинилися, і вийшов з машини чоловік. Високий, в штанах темних і в сорочці світлій. Стоїть, озирається, ніби вперше наше село бачить.
А я дивлюся на нього, дивлюся, і моє старе, фельдшерське серце раптом якось завмерло. Щось таке знайоме в тому, як він голову схилив, як мружиться від нашого неяскравого сонечка… Адже душа пам’ятає не очима, вона по-своєму відчуває.
Скрипнула моя хвіртка. Він іде стежкою, а я бачу – не по-нашому іде. Наші ж по землі ходять впевнено, вросли в неї корінням, а цей ніби по паркету ступає, обережно.
Підійшов до ґанку, підняв очі, і тут я ахнула. Тихенько так, про себе. Очі-то… Очі Павла Калиновича, сина нашого покійного фермера. Такі ж сині, як травневе небо, тільки в куточках вже павутинки зморшок зібралися, і втома в них плескається, міська, застаріла.
– Вітаю, Валентино Семенівно. Не впізнали, мабуть?
Голос теж змінився. Став нижчим, а тоді, хлопчиком, дзвенів, як дзвіночок.
– Як же не впізнати, – кажу, а в мене ком у горлі. – Привіт, привіт, Павло… Андрійович. Якими долями? Років двадцять, ніяк не менше, тебе тут і не бачили.
Він посміхнувся. І від цієї посмішки відразу всі двадцять років кудись поділися. Знову переді мною стояв той самий Пало, який вічно прибігав до мене то з розбитим коліном, то з скалкою, то просто так, за карамелькою, які я завжди для дітлахів тримала.
– Та ось, Валентино Семенівно… ностальгія, мабуть, заїла. Їхав повз, в сусідню область у справах, дивлюся – вказівник. І так серце защеміло, аж кермо вбік повело. Дай, думаю, загляну на годинку. Подихати…
Ми пройшли в мій маленький кабінет, який і медпункт, і приймальня, і сповідальня. Я поставила чайник на плитку, дістала другу чашку, свою улюблену. Ми сіли.
Він дивиться по сторонах: на старий годинник, що справно цокав вже сорок років, на герань на підвіконні, на стопку карток на столі. Мовчить.
– Все по-старому у вас, – видихнув він нарешті. – Навіть пахне так само. Корвалолом і… чимось ще. Спокоєм, напевно.
– А що ж у нас зміниться? – посміхнулася я. – Люди старіють, дерева ростуть, річка тече. Життя йде своєю чергою. А ти як? Чула, ти знатний архітектор у місті, високі будинки будуєш.
– Будую, – кивнув він. – Тільки ось… знаєте, Семенівно, будуєш ці коробки зі скла і бетону, а тепла в них немає. Порожнеча одна. Ось і тягне туди, де пахне димом з труби і свіжим хлібом.
Він говорив, а я дивилася на його руки. Пальці довгі, доглянуті, але стискає він ними чашку так міцно, ніби боїться упустити. І я зрозуміла, що не просто так його сюди занесло. Не по дорозі. Душа його сюди привела, змучена пошуками чогось справжнього.
Поговорили ми про те, про се. А потім він замовк, подивився у вікно, на ту саму горобину, і запитав так тихо, ніби боявся почути відповідь:
– А… Анна тут? Ну, Остапенко.
І тут вже моє серце зовсім забилося. Анна… Наша вчителька, наше сільське сонечко. Адже вона після школи вступила до педінституту, та так і повернулася в село, в нашу стареньку школу дітей розуму вчити.
Красуня, розумниця, а все одна. Наречені до неї сваталися і з сусідніх сіл, і з райцентру приїжджали – нікого до себе не підпустила. Ніби чекала чогось. Або когось.
Адже вони з Павлом були нерозлучні. Все дитинство разом. То на річці пуголовків ловили, то на сіннику ховалися, то в ліс по гриби.
А перед самим його від’їздом до міста, на навчання, бачила я їх біля старої верби над річкою. Сиділи поруч, і він їй щось на вухо шепотів, а вона плакала. Тихо так, беззвучно. А потім він поїхав, і все. Листи, кажуть, спочатку ходили, а потім і вони загубилися в міській метушні.
– Тут, Павле. Куди ж їй подітися, – відповідаю я спокійно, а сама чай в чашку підливаю, щоб не видати свого хвилювання.
– Так і працює в школі. Уроки у неї якраз зараз повинні закінчитися. Йде вона завжди однією і тією ж стежкою, повз старий млин.
Він підняв на мене свої сині очі, і в них така надія блиснула, перемішана зі страхом, що у мене аж дух перехопило. Не сказав нічого. Просто встав, подякував за чай, і так само тихо, як і прийшов, вийшов за двері.
Я підійшла до вікна. Дивлюся, як він іде до своєї блискучої машини, але сідати в неї не став. Постояв хвилину, ніби наважуючись на щось найважливіше в своєму житті, а потім повільно побрів вулицею в бік річки, туди, де за густими заростями виднівся дах нашого старого млина.
Ох, що у мене на душі-то творилося. Сидіти на місці не можу, все з рук валиться. Немов не за нього, а за себе переживала. Адже чужа доля, коли вона ось так, на твоїх очах вершиться, ріднішою за свою стає.
І тут я згадала. Давно я до баби Клави не заходила, яка живе якраз за млином, на самому краю села. Скаржилася, що тиск знову скаче, в скронях стукає. «Справа-то потрібна», – думаю собі. А що йти тією ж дорогою, так це ж збіг, не інакше.
Поклала в свою стареньку сумку тонометр, пару потрібних таблеток, накинула хустку і вийшла.
Йду собі потихеньку, не поспішаю. Дихаю повітрям, дивлюся на небо. А сама ні-ні, та й погляну вперед, де вдалині видніється висока постать Павла.
Думаю, дай-но я хвилинку-другу перечекаю, не буду людям заважати, може людська доля вирішується.
Присіла на старе поліно, що біля дороги лежить, ніби перепочити. І тут чую – дзвінок у школі заливається, такий же деренчливий, як і тридцять років тому. Значить, скоро Анна піде.
Павло стояв біля старої верби, тієї самої, що пам’ятала їхні дитячі секрети. Спиною до мене, і така в його поставі була напруга, ніби струна натягнута. А потім на стежці з’явилася вона. Анна.
Йде, не поспішаючи, в руках стос зошитів. На ній проста сукня, в дрібний квітковий візерунок, і легка косинка на плечах.
Вона майже не змінилася. Тільки в погляді з’явилася та тиха мудрість, яка буває у жінок, які багато відчувають і мало говорять. Вона підняла голову, побачила його і завмерла. Як вкопана.
Зошити посипалися з її рук, розлетілися по траві білими птахами. А вона стояла і дивилася. І він обернувся. І теж дивився.
Знаєте, я бачила в своєму житті багато чого. Бачила і гірке горе, і безмірну радість. Але такого мовчання я не бачила ніколи.
У ньому було все: і здивування, і біль від довгої розлуки, і німе запитання «чому?», і прощення, і та сама перша, дитяча ніжність, яку вони, виявляється, пронесли через усі ці двадцять років.
Він зробив крок до неї. Невпевнено, повільно. Нахилився, почав збирати зошити. А вона так і стояла.
Потім опустилася на коліна поруч, і їхні руки зустрілися. Простий дотик. Він накрив її долоню своєю. Вона не відняла.
– Анно… – прошепотів він, і вітер доніс до мене його слова. – Ганнусю.
– Павле… – видихнула вона, і в її голосі було стільки всього, що вистачило б на цілий роман. – Ти…
– Я, – кивнув він. – Вибач, що так довго.
Вони підвелися. Він все ще тримав її руку. А потім вона посміхнулася. Не губами, а очима. Так світло і тепло, що, здавалося, навіть сонце стало світити яскравіше.
– Ходімо, – сказала вона. – Я тебе чаєм напою. З малиновим варенням. Як ти любив.
І вони пішли. Не дорогою, а тією самою, ледь помітною стежкою, яка вела до її маленького будиночка з блакитними віконницями.
Йшли поруч, не кажучи більше ні слова. А їм і не потрібно було. За них говорило все навколо: і стара верба, що гойдала їм услід гілками, і річка, що несла свої води, і саме небо, чисте і високе.
Посиділа я ще на колоді, позіхнула і пішла далі до баби Клави, по дорозі підібравши останній зошит, що потрапив в лопухи.
А на душі у мене було так світло-світло, ніби не осінь за вікном, а справжнісінька весна. Та сама, яку, здавалося, назавжди забрало річковою водою, але яка все-таки знайшла дорогу назад.
Увечері, коли вже стемніло, він провіз її на своїй блискучій машині. Повільно-повільно, ніби боячись розплескати те крихке щастя, яке вони знайшли. Він залишився.
Його машина так і ночувала в нашому селі і наступного дня теж. І я знаю, що тепер вона буде тут частим гостем. А може, і не гостем зовсім.
Ось і скажіть мені, чи буває у минулого термін давності? Або те, що в серці одного разу оселилося, так і буде там жити, тихенько, чекати свого часу? Як на вашу думку?
Спеціально для сайту Stories
