Марина міцно стискала в руках валізу, стоячи на галасливому пероні. Відрядження, нарешті, закінчилося, і все, про що вона мріяла, – повернутися додому, випити гарячого чаю і заснути у власному ліжку. Але доля приготувала їй несподіваний поворот.
У той момент, коли Марина намагалася протиснутися крізь натовп, що заповнив перон, її погляд привернув чоловік. Молодий, трохи скуйовджений, у пом’ятій куртці. Він сидів на лавочці, втомлено дивлячись на свої пошарпані кросівки. Щось у його зовнішності – можливо, смуток, прихований за зовнішнім спокоєм – змусило її сповільнити крок. Чоловік підняв очі й зустрівся з нею поглядом.
– Вибачте, – невпевнено почав він, – мені дуже ніяково, але… може, у вас є якась їжа?
Її внутрішній голос подав сигнал тривоги – такі зустрічі рідко закінчувалися чимось хорошим. Але щось утримало її на місці.
– Ні, на жаль, – коротко відповіла вона, але, бачачи його збентежену посмішку, додала: – Ви чекаєте на поїзд?
– Швидше, просто чекаю. Нікуди особливо не їду, – промовив він, гірко посміхнувшись. – Я Павло. А вас як звуть?
– Марина, – представилася вона. – Вибачте за цікавість, але що означає “нікуди особливо”?
Павло помовчав, немов роздумуючи, чи варто розповідати незнайомці свою історію. Але, мабуть, у ній було щось спонукальне.
– Мене скоротили на роботі. Дружина не захотіла жити з безробітним і виставила з дому. Тепер… ось.
Марина, бачачи його пригнічений погляд, тихо запитала:
– А як же… рідні? Куди ви пішли?
– Залишив квартиру дружині й доньці. Вона все одно… вимагала завжди більшого. Дорогі подарунки, поїздки, речі, – Павло зітхнув. – А я просто не зміг забезпечити їй усе це. Потім звільнили через чужу помилку, але це нікого не хвилювало.
Її серце болісно стиснулося. Вона могла б просто піти, але замість цього несподівано для себе запропонувала:
– Послухайте… У мене вдома є вільна кімната. Якщо хочете, можете пожити там, поки не знайдете роботу і житло.
Павло глянув на неї зі здивуванням:
– Ви серйозно? Ви ж мене зовсім не знаєте.
– Зате бачу, що ви порядна людина, – відповіла вона, сама не вірячи своїм словам.
Коли Павло переступив поріг її квартири, Марина відчула змішані почуття. З одного боку, їй було шкода його, з іншого – нав’язливі думки про те, що він може виявитися ошуканцем або альфонсом, не покидали її. Павло виглядав збентеженим: він озирався на всі боки, немов боявся ненароком щось зіпсувати, і акуратно поставив свої речі біля стіни.
– Тут… у вас дуже затишно, – тихо промовив він.
– Сподіваюся, тобі буде зручно, – відповіла Марина, ніяково поправляючи волосся. – Ванна ліворуч, кухня праворуч. Розберешся.
І тут грюкнули вхідні двері. У квартиру зайшов її син, Сашко, який щойно повернувся з навчання. Він різко зупинився, помітивши Павла.
– Мамо, це хто? – запитав він із явною недовірою.
– Це Павло. Тимчасовий гість, – спокійно відповіла Марина. – Йому ніде жити.
Сашко примружився, його погляд був колючим:
– А ти впевнена, що це гарна ідея?
Павло, явно відчувши напругу, спробував згладити ситуацію:
– Розумію, що це дивно. Я ненадовго. Просто поки не знайду роботу.
– Може, взагалі не варто? – Сашко дивився тільки на матір.
Марина відчула, як у грудях піднімається хвиля роздратування. Вона підняла руку, зупиняючи його:
– Сашко, досить. Людям потрібно допомагати.
Павло взяв куртку, немов готовий піти:
– Якщо це проблема, я піду. Вибачте за занепокоєння.
Але Марина рішуче поклала руку йому на плече:
– Ніхто нікуди не піде. Сашко, він залишається.
Син лише невдоволено фиркнув і пішов у свою кімнату. Павло тихо подякував їй і пройшов до кімнати, а Марина тільки зітхнула, дивлячись йому вслід. Вона розуміла, що попереду – непростий період. Але чомусь їй здавалося, що вона все робить правильно.
Життя почало налагоджуватися швидше, ніж Марина очікувала. Щовечора, повертаючись додому з роботи, вона помічала в будинку зміни. Одного разу Павло приготував вечерю – скромну, але смачну.
Коли Марина повернулася додому, її зустрів аромат тушкованих овочів і смаженого м’яса. Вона здивовано зупинилася в дверях кухні: на столі вже стояли тарілки, прилади були акуратно розкладені, а сам Павло порався біля плити.
– Ти… це все сам? – недовірливо запитала вона, знявши пальто.
– Звичайно, – він усміхнувся, простягаючи їй наповнену тарілку. – Подумав, що після робочого дня тобі приємно буде не готувати.
Марина присіла за стіл, намагаючись приховати збентеження. Їжа виявилася простою, але напрочуд смачною. Павло, помітивши її задоволений вираз обличчя, додав між іншим:
– А ще я полагодив кран у ванній. Тепер можна спокійно спати, не слухаючи краплі.
Вона підняла погляд, здивована:
– Ти? Кран? Я хотіла викликати сантехніка…
– Не варто було. Там справа на десять хвилин, – спокійно відповів Павло, але його тепла усмішка говорила про те, що він щиро радий був допомогти.
Марина відчувала, як її напруженість і підозрілість потихеньку починають згасати. Ця людина не просто жила у неї – вона робила її життя трішки легшим і затишнішим.
Іншим разом вона прийшла додому і виявила, що нарешті повішена витяжка, яку вона купила вже давно і ніяк не могла повісити. Павло якось сказав:
– Лежить же без діла, а тут лише година роботи.
Але найбільшим сюрпризом для неї було побачити, як він сидить із Сашком за столом. Вони були захоплені розв’язуванням задач із фізики, а Павло спокійно і терпляче пояснював складні моменти.
– Мамо, він просто геній! – захоплено заявив син, коли вона зайшла в кімнату. – Ти знала, що Павло теж навчався на інженера?
Ці моменти дуже зблизили їх усіх. Марина із сином часто обговорювали Павла. Одного разу Сашко зауважив:
– Знаєш, він реально класний. Спочатку я думав, що він якийсь дивний, але тепер… він інший. Надійний.
– Не знаю, Сашко… Може, ми занадто йому довіряємо, – намагалася відмахнутися Марина.
Можливо, він просто намагається бути корисним, щоб довше залишитися… Але з кожним днем її сумніви танули.
Одного разу Павло радісно повідомив за вечерею, щойно встиг сісти за стіл:
– Знайшов роботу! Із завтрашнього дня починаю.
Марина завмерла на мить, потім її обличчя осяяла тепла усмішка:
– Це чудово! Вітаю, – щиро зраділа вона. – Ти на це заслуговуєш.
Сашко, який зазвичай вважав за краще не втручатися в розмови дорослих, несподівано стрепенувся:
– Правда? Де? Що за робота?
Павло, явно задоволений увагою, почав розповідати:
– На заводі, інженером-конструктором. Вакансія вже була закрита, але хтось відмовився, і вони взяли мене. Вдалося домовитися про дуже хороші умови.
Сашко схвально кивнув, його очі світилися повагою:
– Це круто! Тепер я впевнений, що в тебе все вийде.
– Дякую, – Павло щиро посміхнувся.
Цей вечір запам’ятався Марині як один із найтепліших за останній час. Її довіра до Павла стала міцнішою, а серце все частіше шепотіло, що він займає в їхньому житті особливе місце.
Але через кілька тижнів він раптом сказав:
– Я знайшов кімнату в гуртожитку. Переїжджаю.
Марина завмерла. Її обличчя залишилося спокійним, але всередині все стиснулося.
– Це добре, – промовила вона. – Удачі тобі.
Коли Павло пішов, вона усвідомила, як сильно сумуватиме.
Її смуток помітив Сашко. Він уважно подивився на матір, побачивши, як вона неуважно дивиться у вікно, і тихо запитав:
– Мамо, а ти не сумуєш за Павлом?
Марина здригнулася, немов її застали зненацька. Вона відвернулася від вікна і натягнуто посміхнулася:
– Чому ти питаєш?
Сашко знизав плечима, але в його погляді читалася наполегливість:
– Просто… ти стала якась сумна. Ніби щось важливе зникло.
Марина зам’ялася. Думки обрушилися потоком: вона згадувала, як звикла до його присутності, як будинок наповнювався затишком і теплом завдяки Павлу. Але вголос вона лише пробурмотіла:
– Я… навіть не знаю.
Сашко трохи насупився, немов роздумуючи, чи варто продовжувати:
– Мамо, ви з ним добре ладнали. І він… хороша людина. Може, ти не повинна була так швидко його відпускати?
Її серце тьохнуло, але вона похитала головою, намагаючись приховати сум’яття:
– Ми просто допомогли йому, Сашко. Це не привід… І потім, він молодший…
– А якщо привід? – несподівано перебив син, його очі дивилися просто в її душу. Ти ж бачила, який він. Надійний, добрий… хіба це не головне?
Марина мовчала, відчуваючи, як у грудях піднімається хвиля емоцій. Її внутрішній голос нашіптував, що син має рацію. Відсутність виявилася дуже болючою.
Вона ухилилася від відповіді, але син продовжив:
– Ви б добре виглядали разом. Яка різниця, кому скільки років?
Через тиждень вона запросила Павла на вечерю. Перед його приходом Марина нервувала, як школярка. Її руки тремтіли, поки вона накривала на стіл, а думки плуталися: як він відреагує? Навіщо взагалі погодився прийти?
Коли пролунав дзвінок у двері, Марина глибоко зітхнула і відчинила. Павло стояв на порозі з букетом її улюблених троянд.
– Це вам, – сказав він, злегка зніяковіло, простягаючи квіти. – Дякую за запрошення.
– Проходь, – вона жестом вказала на кухню. – Ти, напевно, голодний.
– Трохи, – усміхнувся Павло. – Але, чесно кажучи, я радий бачити вас більше, ніж вечерю.
Марина зніяковіла, намагаючись заховати посмішку. Вони сіли за стіл. Розмова починалася обережно – про роботу, про Сашка, який із хитрим виглядом пішов до друзів просто перед приходом Павла.
Але поступово загальна напруга зійшла нанівець.
– Марино, ви для мене зробили так багато. Я навіть не знаю, як віддячити вам за все, – сказав Павло, дивлячись їй прямо в очі.
– Не потрібно нічого. Я просто рада, що в тебе все налагодилося, – відповіла вона, відчуваючи, як її голос тремтить.
На кілька секунд повисла тиша. Павло, ніби збираючись із духом, узяв її за руку:
– Знаєте, я весь час думав про вас. Про вашу доброту, про те, як ви вірите в людей… Марино, я не хочу, щоб це була просто вечеря. Мені хочеться бути поруч із вами… з тобою.
Її серце забилося частіше. Вона відчувала, як тепло від його долоні розливається по її тілу. І раптом вона зрозуміла, що теж не хоче, щоб він ішов.
– Може, залишишся сьогодні тут? – прошепотіла вона.
Вони сиділи до пізнього вечора, сміючись, ділилися спогадами і мріями. Павло більше не був для неї випадковим знайомим. У його очах вона бачила щирість і ніжність, яких давно не відчувала.
Сашко повернувся додому тільки вранці, і, побачивши щасливу маму, радісно посміхнувся. Павло залишився, але тепер не як гість, а як частина їхнього життя. Доля звела їх на вокзалі не випадково, і тепер Марина знала, що це було початком нової, щасливої глави.
