Мені 20 років, весь цей рік я працювала, продовжувала спілкуватися з хлопцем, з мамою, жила, і сміялася, і раділа, і плакала, і сумувала і ніби як у своєму розумі була.
А нещодавно у мене немов очі відчинилися – та я ж розтовстіла на 15 кілограмів, виявляється, та я ж у перукарні рік не була, та я ж фарбуватися майже перестала – тільки туш злегка перед роботою.
Дивлюся на себе в дзеркало – який жах, на кого схожа стала. Гаразд зовнішність, але я зрозуміла, що зовсім перестала мріяти і до чогось прагнути, щиро від душі радіти.
Зовсім розучилася відпочивати, стала замкнутою, почала боятися людей, боятися виходити на вулицю, коли стемніє, не радує ні літо, ні тепло. Життя тече ніби повз мене, летить, а я стою і дивлюся на все, не беручи участі.
Мчить час, а я тижнями не знаю, яка зараз година, яке число, день тижня, місяць. Встаю, йду на роботу, приходжу з роботи, їм, сплю – все за інерцією, як бездушна заводна іграшка.
І в мене раптом розплющилися очі, я вийшла з цієї прострації так само несподівано, як і звалилася в неї. Рік мого життя втрачено в нікуди, згаяно. Я зледащіла жити, мріяти, діяти.
Я хоч і усвідомила всю печаль втраченого року, не знаю, що робити далі. Мені не видно сенсу мого буття, я проводжу вільні години в читанні мотивувальних оповідань, а як дочитаю, п’ю чай і сиджу у соцмережах.
Навіть у тому, що я кохаю свого хлопця, з яким майже чотири роки, я вже сумніваюся, бачимося ми дедалі рідше за моєю забаганкою, мені ліньки виходити гуляти.
Хоча не можу сказати, що він мені байдужий, навпаки, він найкращий, найрозумніший хлопець, який розуміє найбільше у світі, досі від мене такий не пішов.
Загалом, я зовсім загубилася в житті. Я не можу зрозуміти, що сталося зі мною за цей рік, чи то я подорослішала, і все це просто людське звичайне життя, і, може, так і треба? Може так у всіх?
