Віру покинув чоловік. Ось так просто, покинув. Зібрав речі, коли вона була на роботі, залишив записку і пішов. Не було ніяких передумов для цього — ні скандалів, ні підозр, що у чоловіка є інша жінка, нічого.
Просто стали менше розмовляти один з одним. Пара-трійка побутових фраз, і все.
Тоді Віра думала, що це нормально. Проживши двадцять років, вони з чоловіком розуміють один одного без слів. Виявилося, що йому нема про що розмовляти з Вірою.
«Як так! — не розуміла Віра і повторювала: — Якби не діти, якби не діти…» А що, якби не діти? Віра і сама не могла пояснити.
Діти вже дорослі. Син повернувся з армії і влаштувався на роботу, живе у дівчини. Дочка вступила до інституту в іншому місті. Віра залишилася одна. Одній у квартирі перебувати не було сил.
Кожного разу після роботи Віра заходила до кав’ярні, замовляла чашку кави і довго сиділа, замислившись. На людях вона не плакала, вдома ридала — життя закінчилося.
Тому й тягнула з поверненням додому.
Якось на столик, за яким сиділа Віра, приземлилася троянда. Віра підняла очі, побачила усміхненого молодого чоловіка. Перша думка була: «А цьому що від мене треба?». Але вголос втомлено промовила:
– Ви щось хотіли?
– Ні. Просто не можна симпатичній дівчині бути такою сумною, – посміхався молодий чоловік.
«Дешевий прийом, – подумала Віра. – Та ще й знайшов дівчину в сорок років».
Але Віталій, так звали молодого чоловіка, знайшов потрібні слова, розвіяв тугу Віри, і закрутився таємний роман. Віра приховувала Віталія від усіх, не хотіла його знайомити з дітьми та батьками. Він і не наполягав. Його теж все влаштовувало.
Віталій переконав Віру змінити роботу: « Треба в житті щось змінювати». Віра познайомилася і подружилася з новими співробітницями. Все якось заспокоїлося в її житті.
Одна зі співробітниць, Зоя, запросила Віру в гості:
– У мене день народження. Я не хочу його відзначати, але у мене є подружка, ми вирішили познайомити своїх дітей. День народження — привід для знайомства. Приходь у п’ятницю ввечері о сьомій. Повеселимося.
Віра спочатку відмовлялася, а потім вирішила сходити.
Подзвонили у двері, Зоя відчинила, запросила в квартиру і крикнула:
– Віталик, іди сюди. Познайомся — це Віра. Попіклуйся про даму.
Сама втекла на кухню. «Господи, — подумала Віра. — Як у дешевому американському кіно».
Віра вже хотіла відкрити двері, щоб піти, але прийшли ще гості. Зоя заметушилася, всіх запросила за стіл.
– Віра, допоможи мені салатики принести, – попросила Зоя. – Ти знаєш, син у мене просто золото, але ніяк не може знайти собі дівчину. Ось моя подружка і привела свою дочку, вона ідеальна партія для нього.
У Вірі раптом піднялася така ревність, що аж у вухах задзвеніло.
За стіл посадили Віталія з цією дівчиною, вона залицяється до нього, щось щебече. Він сміється і крадькома поглядає на Віру.
І у Віри раптом відкрилися очі: «Куди я лізу? Мені сорок, йому двадцять вісім. У мене двоє дітей, йому пора свою сім’ю заводити, дітей народжувати. Я точно не хочу більше дітей».
Пославшись на головний біль, Віра поїхала додому. Віталій намагався її провести, але вона відмовилася.
Два дні Віра лежала і плакала, не відповідала на дзвінки. Думала про те, що треба розірвати цей зв’язок.
****
У понеділок з самого ранку підійшла Зоя:
– Мені треба з тобою серйозно поговорити. Ходімо, вийдемо в сквер.
Віра йшла і думала, невже Зоя знає про їхній зв’язок, зараз почне соромити Віру і вимагати, щоб вона відстала від її сина.
– Як ти себе почуваєш? – почала розмову Зоя і, отримавши відповідь, продовжила: – Після твого від’їзду все пішло шкереберть. Гості швидко пішли, а Віталик закрився у своїй кімнаті і вийшов тільки в неділю ввечері. Я не знаю, як ти поставишся до моїх слів, але прошу тебе, вислухай.
Зоя помовчала трохи і продовжила:
– Віталик зізнався, що закохався.
– Це ж добре. Значить, скоро одружиться, – награно весело сказала Віра.
– Не перебивай. Він закохався в тебе.
– Але мені сорок років.
– Ну і що? Я хочу тебе попросити, не відкидай його відразу. Може, це у нього така примха. Може, дізнається тебе краще і розлюбить, – з надією в голосі сказала Зоя.
– А якщо не розлюбить? А якщо я в нього закохаюся? Ти про це не подумала?
– Щастя й злагоди, скажу я вам.
– Зоя, прокинься. Це твій син. Йому потрібна молода дружина.
– У тому-то й справа, що це мій син. Я не хочу, щоб він страждав. Ти знаєш, я буду хорошою свекрухою, – засміялася Зоя. – Ну як? Домовилися?
Через рік у Віри з Віталієм народилася дочка.
Спеціально для сайту Stories
