Анфіса сиділа у своїй кімнаті і затискала вуха руками. Навколо були розкладені ляльки, м’які іграшки. Ліжко з балдахіном. Все було витримано в біло-рожевих тонах.
Така обстановка була раєм для маленької принцеси. Але тільки не для неї. Кидаючи погляди за двері, вона відчула, що знову стає погано. І трохи хитаючись, побрела до дверей: покликати маму і тата.
– Ти можеш повертатися додому раніше, Петре? Ти приходиш – дочка спить. Йдеш – спить. Вона взагалі тебе не бачить! Сирота при живому батькові!
– Сирота? Та я вас забезпечую. У вас же все є! Ліза, ти ж навіть не працюєш! Можеш вибрати будь-яку покупку, постійно літаєш у відпустку.
– Не працюю? Думаєш, мені подобається сидіти вдома, в чотирьох стінах? Я, між іншим, хороший фахівець!
Просто як у Анфіси це почалося, мені доводиться бути вдома! А тобі наплювати! Аби по бабах шататися! З ким у тебе цього разу роман? – кричали батьки дівчинки один на одного.
Тут батько глянув убік і ледь встиг підхопити на руки доньку, дуже бліду, яка кашляла.
– Господи! Знову! Лізо, поїхали в лікарню, терміново! – молодий чоловік з дитиною на руках вибіг з дому.
– Чим годували? Ви дотримуєтеся всіх приписів? – поцікавилися лікарі.
– Так, але… Вчора Анфіса була на дні народження у подружки. Може, там щось з’їла. Але вона знає, що цитрусові не можна. Та їй багато чого не можна. Вона ж дитина, їй хочеться. І минулого разу обстеження толком нічого не показало, – похитав головою батько.
Дівчинці стало краще. Щоки порожевіли і зараз вона притискалася до тата.
– Ти залишишся? Вдома? Або зараз знову поїдеш? – розплющивши великі сині очі в обрамленні довгих вій, запитала дівчинка.
– Залишуся, донечко. Все буде добре! – чоловік ще міцніше притиснув дитину до себе.
Тільки добре ніяк не наставало. Напади у Анфіси частішали. Заборонили молочне. А вона так любила коктейлі. У п’ять років складно відмовитися від улюблених ласощів.
Мама дівчинки в розпачі заламувала руки, батько ходив похмурий.
Одного дня вони поверталися з поїздки. Анфіса була щаслива. Мама і тато були поруч. Вона притискала до себе ляльку і з любов’ю дивилася на батьків. Вирішили перекусити в кафе.
І ось там батькові зателефонувала секретарка. Дружина вловила лише уривок розмови. Він здався їй підозрілим.
– Твоя дівка чекати вже не може! Сюди дзвонить! Коли ти з дружиною і дитиною час проводиш! Совісті у неї немає! Може, ти її ще з нами в поїздки брати будеш? Або візьмеш другою дружиною? – розлютилася вона.
– Не кричи, Лізо, люди дивляться! Не починай, га? – скривився Петро.
– Що, думка людей тебе хвилює, а моя, значить, ні? Та як ти смієш так зі мною поводитися! – закричала жінка.
– О Господи! Анфісо! – батько кинувся до дочки, яка судорожно хапала губами повітря на стільці.
Незабаром все минуло. Мати нервово пила каву, погладжуючи лоб Анфіси. Батько вийшов на повітря. З закладу за ним вислизнув літній чоловік з борідкою.
– Ось яка штука! Тільки начебто все налагодиться і бац – знову! За що це маленькій дитині? Такій крихітці? Алергія невідомо на що. Все вже перепробували, – промовив Петро.
– Вибачте, а на що саме? – нахмурив кущисті брови незнайомець.
Петро почав пояснювати. Старенький слухав його і хмурився.
– Коктейлі не можна, цитрусові виключили, скоро взагалі нічого не можна буде. Раз прогресує. І як жити? – роздратовано вимовив молодий чоловік.
– Вибачте, шановний, а у вас вдома завжди така обстановка, як ось щойно? – прямо в лоб запитав старенький.
– А що? Та просто, трохи дружина приревнувала, ось і почала скандалити. Вам-то що? – наїжачився Петро.
– Ну, в цьому, власне, і причина! Звичайно, обстеження та інше. Це ніколи не завадить. Але я так думаю, у вашої дочки рідкісна річ – алергія на крик. Чому ви, батьки, дитину не бережете? – пролунала відповідь.
– А ви хто? – прошепотів Петро.
– Я? Людина.
– Ні, хто ви за професією?
– Зараз пенсіонер. У минулому – лікар. Хоча чому в минулому? Покликання, воно до кінця. Але зараз тільки у себе в селі наших дамочок лікую. Ну, всього найкращого, молодий чоловіче! – і старенький пішов.
Петро увійшов до кафе. Анфіса посміхнулася йому крізь злиплі вії. Дружина намагалася щось почати говорити, але він жестом її зупинив.
Повернулися додому. Дбайливо поклавши доньку в ліжечко, чоловік взяв дружину за руку і вивів на кухню. Там він переказав їй свою розмову з незнайомцем.
– Та ну. Нісенітниці якісь. Ти просто прикриваєшся дитиною. Хочеш, щоб я закривала очі на твої пригоди і мовчала, як лялька Анфіси? Ні вже, дорогий, не вийде! – єхидно зауважила Ліза.
Петро прикрив двері щільніше.
– Кохана, давай хоча б спробуємо. Я постараюся приїжджати раніше. Але і ти пообіцяй мені, що не підвищуватимеш голос, не кричатимеш.
Я розумію, що це на перший погляд звучить фантастично. Ну а раптом? Мозок – тендітна річ. Хто його знає? Може, дідусь правий?
Може, це через нас все? Я собі цього ніколи не пробачу, якщо що, – і він вийшов до кімнати дочки.
Анфіса безтурботно спала. Петро поправив пасмо кучерявого волосся. І вийшов.
Разом з дружиною вони дотримали слово, дане один одному. Глава сім’ї приїжджав з роботи раніше. Дружина перестала і
кричати з будь-якого приводу.
У будинку запанували мир і спокій. Батьки не підвищували голосу, не влаштовували сварки. І алергія дивним чином минула! Напади припинилися, мама і тато взагалі забули про те, що мучило їх протягом довгого часу.
Нещодавно їздили дивитися метеликів. І поки батьки не бачили, Анфіса нахилилася до метелика і прошепотіла:
– Зроби так, щоб мама і тато більше ніколи не сварилися! Будь ласка!
Ліза зрозуміла, що її чоловік все-таки чудова людина. На роботу вона поки не поспішає влаштовуватися, присвячуючи весь вільний час доньці, яка перестала хворіти.
Та й Петро не може натішитися, що все погане позаду, з легкими інтрижками у нього теж покінчено. Але про одне він все-таки шкодує.
– Я ж навіть не запитав ні імені, ні по батькові того доброго дідуся, небайдужого, який, виходить, підказав нам шлях, як вилікувати нашу доньку!
Знати б, де він, звідки, віддячив би. Земля кругла, може, і зустрінемося. Але яке ж йому величезне людське спасибі від нас! – каже він.
Спеціально для сайту Stories
