— Катю, сьогодні ввечері погуляєш у тітки Свєти.
– Чому? Ми ж планували піти до художньої школи… — засмутилася семирічна дівчинка.
— Нікуди твій талант не зникне! – махнула рукою Юля. — Сходимо наступного разу. Набір до школи малювання лише розпочався.
Катя опустила голову, скидаючи крадькома слізу.
Дівчинка не розуміла, чому мати щодня приходить пізно з роботи, чому працює навіть у суботу та неділю. Вона звикла чекати її вечорами, сидячи на підвіконні та малюючи мамин портрет. Іноді, так і не дочекавшись мати, Катя лягала спати в обнімку з малюнком, на якому була зображена мама: добра, усміхнена, весела.
– Зрозумій, я хочу бути щасливою! А для цього потрібна повноцінна родина. Ти ж хочеш, щоб у тебе з’явився тато? – Запитала Юля.
— І тоді ми разом проводитимемо вечори та вихідні дні? – Зраділа Катюша.
– Так! – усміхнулася мати.
– Здорово! А ще я хочу, щоб ти трошки захворіла.
– Що ти таке матері бажаєш? — розлютилася Юля. — Зовсім не думаєш, про що ти говориш?
– Пам’ятаєш, як було добре, коли ти хворіла минулого року? Ми разом малювали, дивилися мультики, пекли млинці та пили ароматний малиновий чай, — мрійливо промовила дівчинка. — Це були найкращі дні у нашому житті.
— Катьку, не кажи нісенітниці! Бери портфель і марш до школи!
А незабаром з’явився він, дядько Михайло. Катюша спочатку з недовірою сприйняла чужого чоловіка в будинку, але після того, як новий тато простяг їй ляльку , про яку дівчинка навіть не сміла мріяти, зрозуміла, що саме про такого батька мріяла.
– Ух ти! – Захоплювалася мала. — У неї й одяг запасний є?
— А як же! І одяг, і меблі, цілий набір! — радів Михайло тому, що вгадав із подарунком для дівчинки.
З цього моменту Катя зрозуміла, що означає щасливе життя. Дядько Михайло, побачивши талант дівчинки, негайно записав її до школи мистецтв.
— Сам водитимеш її! — невдоволено фиркала Юля. — Мені ніколи водитися з нею, і без того втомлююся на роботі!
— Добре, — згодився Михайло. – Мені не важко.
Після занять, Катя з дядьком Михайлом прогулювалися в осінньому парку, часто заходили до кафетерію, брали каву та смачні еклери. Чоловік багато розповідав про своє дитинство, як мріяв стати великим мандрівником, як ходили із батьком на рибалку, з друзями у похід.
— Мамо, ти тепер стала щасливою? Адже в нас уже повноцінна сім’я, — спитала якось Катюша.
– Так, дочко! Я щаслива! – Усміхалася мати.
— Тоді чому ти знову затримуєшся на роботі та працюєш у вихідні?
– Замовкни! – розсердилася мати. — Іди до себе!
— Юлю, не кричи на доньку! Катя поставила питання, яке з недавніх пір хвилює і мене. Замість того, щоб прояснити ситуацію, ти закриваєш дитині рота! – Втрутився Михайло.
— Не подобається щось, йди! — гнівно гукнула жінка.
— Та я то піду… Мені Катрусю шкода. Зовсім не займаєшся донькою. А між іншим, вона в тебе дуже розумна та талановита, — сказав чоловік.
– Не твоя справа! Моя дочка, як хочу, так і виховую!
Катя обійняла Михайла, прошепотівши на вухо:
— Не йди, будь ласка!
– Збирайся, запізнимося на заняття, – важко зітхнув він.
Якось Катя прийшла зі школи і побачила, що речей дядька Міши немає. Дівчинка до останньої хвилини сподівалася, що це якесь непорозуміння, може, він просто поїхав у відрядження. Але в глибині душі розуміла, що у відрядження не беруть із собою всі речі…
У своїй кімнаті знайшла записку.
«Катюшо, вибач, я змушений піти. Будь розумницею, займайся малюванням. Я вірю, що на тебе чекає велике майбутнє. Якщо колись у житті тобі стане дуже погано, дзвони. Телефон мій ти знаєш. Вище ніс, у тебе все буде добре! Дядько Михайло».
Дівчинка змахнула сльозу, і почала збиратися до школи мистецтва. Вона не могла зрадити надії дядька Михайла, адже він єдиний, хто вірив у неї, у її талант.
Мати знову затримувалась до опівночі на роботі. Катя була надана сама собі, але не впадала у відчай, і вірила, що все в неї буде добре, як писав дядько Міша.
– Доню, ти ж хочеш, щоб твоя мама була щасливою? — спитала якось Юля.
– Хочу, – без особливих емоцій відповіла Катя.— Розумієш, я зустріла хорошу людину…, — почала мати. — Можна сказати, що покохала його всім серцем.
– Знову? А як же дядько Михайло ? Адже його ти теж любила, — сказала Катя. — Мені ніхто не потрібний. Я не хочу, щоб у нашому будинку знаходилася стороння людина.
— Ви поки що не перетинатиметеся. Справа в тому, що Володимир не знає нічого про те, що я маю доньку. Тобі доведеться пожити в іншому місці. Але ж це не надовго! Я підготую його, і ти зможеш повернутися додому, – приголомшила мати.
— У якому іншому місці? – Не зрозуміла дівчинка. — У тітки Свєти, нашої сусідки?
– Ні. На жаль, тітка Світлана не прийме тебе надовго. Поживеш поки що в інтернаті. Поспілкуєшся з однолітками, покажеш їм свої малюнки. Зрозумій, я хочу бути щасливою.— Катю, сьогодні ввечері погуляєш у тітки Свєти.
– Чому? Ми ж планували піти до художньої школи… — засмутилася семирічна дівчинка.
— Нікуди твій талант не зникне! – махнула рукою Юля. — Сходимо наступного разу. Набір до школи малювання лише розпочався.
Катя опустила голову, скидаючи крадькома слізу.
Дівчинка не розуміла, чому мати щодня приходить пізно з роботи, чому працює навіть у суботу та неділю. Вона звикла чекати її вечорами, сидячи на підвіконні та малюючи мамин портрет. Іноді, так і не дочекавшись мати, Катя лягала спати в обнімку з малюнком, на якому була зображена мама: добра, усміхнена, весела.
– Зрозумій, я хочу бути щасливою! А для цього потрібна повноцінна родина. Ти ж хочеш, щоб у тебе з’явився тато? – Запитала Юля.
— І тоді ми разом проводитимемо вечори та вихідні дні? – Зраділа Катюша.
– Так! – усміхнулася мати.
– Здорово! А ще я хочу, щоб ти трошки захворіла.
– Що ти таке матері бажаєш? — розлютилася Юля. — Зовсім не думаєш, про що ти говориш?
– Пам’ятаєш, як було добре, коли ти хворіла минулого року? Ми разом малювали, дивилися мультики, пекли млинці та пили ароматний малиновий чай, — мрійливо промовила дівчинка. — Це були найкращі дні у нашому житті.
— Катьку, не кажи нісенітниці! Бери портфель і марш до школи!
А незабаром з’явився він, дядько Михайло. Катюша спочатку з недовірою сприйняла чужого чоловіка в будинку, але після того, як новий тато простяг їй ляльку , про яку дівчинка навіть не сміла мріяти, зрозуміла, що саме про такого батька мріяла.
– Ух ти! – Захоплювалася мала. — У неї й одяг запасний є?
— А як же! І одяг, і меблі, цілий набір! — радів Михайло тому, що вгадав із подарунком для дівчинки.
З цього моменту Катя зрозуміла, що означає щасливе життя. Дядько Михайло, побачивши талант дівчинки, негайно записав її до школи мистецтв.
— Сам водитимеш її! — невдоволено фиркала Юля. — Мені ніколи водитися з нею, і без того втомлююся на роботі!
— Добре, — погодився Михайло. – Мені не важко.
Після занять, Катя з дядьком Михайлом прогулювалися в осінньому парку, часто заходили до кафетерію, брали каву та смачні еклери. Чоловік багато розповідав про своє дитинство, як мріяв стати великим мандрівником, як ходили із батьком на рибалку, з друзями у похід.
— Мамо, ти тепер стала щасливою? Адже в нас уже повноцінна сім’я, — спитала якось Катюша.
– Так, дочко! Я щаслива! – Усміхалася мати.
— Тоді чому ти знову затримуєшся на роботі та працюєш у вихідні?
– Замовкни! – розсердилася мати. — Іди до себе!
— Юлю, не кричи на доньку! Катя поставила питання, яке з недавніх пір хвилює і мене. Замість того, щоб прояснити ситуацію, ти закриваєш дитині рота! – Втрутився Михайло.
— Не подобається щось, йди! — гнівно гукнула жінка.
— Та я то піду… Мені Катрусю шкода. Зовсім не займаєшся донькою. А між іншим, вона в тебе дуже розумна та талановита, — сказав чоловік.
– Не твоя справа! Моя дочка, як хочу, так і виховую!
Катя обійняла Михайла, прошепотівши на вухо:
— Не йди, будь ласка!
– Збирайся, запізнимося на заняття, – важко зітхнув він.
Якось Катя прийшла зі школи і побачила, що речей дядька Міши немає. Дівчинка до останньої хвилини сподівалася, що це якесь непорозуміння, може, він просто поїхав у відрядження. Але в глибині душі розуміла, що у відрядження не беруть із собою всі речі…
У своїй кімнаті знайшла записку.
«Катюшо, вибач, я змушений піти. Будь розумницею, займайся малюванням. Я вірю, що на тебе чекає велике майбутнє. Якщо колись у житті тобі стане дуже погано, дзвони. Телефон мій ти знаєш. Вище ніс, у тебе все буде добре! Дядько Михайло».
Дівчинка змахнула сльозу, і почала збиратися до школи мистецтва. Вона не могла зрадити надії дядька Михайла, адже він єдиний, хто вірив у неї, у її талант.
Мати знову затримувалась до опівночі на роботі. Катя була надана сама собі, але не впадала у відчай, і вірила, що все в неї буде добре, як писав дядько Міша.
– Доню, ти ж хочеш, щоб твоя мама була щасливою? — спитала якось Юля.
– Хочу, – без особливих емоцій відповіла Катя.— Розумієш, я зустріла хорошу людину…, — почала мати. — Можна сказати, що покохала його всім серцем.
– Знову? А як же дядько Михайло ? Адже його ти теж любила, — сказала Катя. — Мені ніхто не потрібний. Я не хочу, щоб у нашому будинку знаходилася стороння людина.
— Ви поки що не перетинатиметеся. Справа в тому, що Володимир не знає нічого про те, що я маю доньку. Тобі доведеться пожити в іншому місці. Але ж це не надовго! Я підготую його, і ти зможеш повернутися додому, – приголомшила мати.
— У якому іншому місці? – Не зрозуміла дівчинка. — У тітки Свєти, нашої сусідки?
– Ні. На жаль, тітка Світлана не прийме тебе надовго. Поживеш поки що в інтернаті. Поспілкуєшся з однолітками, покажеш їм свої малюнки. Зрозумій, я хочу бути щасливою.
У Каті попливло перед очима. Вона не чула, про що далі говорила мати. Юля щось намагалася пояснити доньці про кохання та стосунки, але у Каті у вухах звучало лише одне слово «інтернат». Вона з дитинства знала, що туди віддають лише неслухняних дітей. Але вона слухала маму у всьому: добре вчилася, прибирала в квартирі, іноді смажила для мами яєчню, коли та затримувалася на роботі. Вона не розуміла, за що мати так з нею вчиняє.
Катюша цілими днями сиділа на підвіконні. Дівчинка малювала сімейні картини, і чекала, коли мати забере її додому.
– Катенько! У тебе вже кілька десятків тих самих малюнків. Кого ти малюєш постійно, якщо не секрет? — усміхнулася старенька нянечка, Мар’я Миколаївна.
— Це моя сім’я… І якщо ви подивитеся уважніше, то помітите, що всі малюнки різні. На цьому – ми гуляємо в парку, а на іншому – біля річки, – пояснила дівчинка.
— А поряд із тобою, хто? Тато та мама? – Уточнила жінка.
– Ні. Мама і дядько Михайло. Він дуже хороший, я хочу подзвонити йому, але мені не дозволяють, — схилила голову дівчинка.
— Він тебе не відвідує? — співчутливо поцікавилася нянька.
– Ні. Він не знає, що я тут.
– Ну, не хвилюйся! Може твоя мати скоро приїде, додому забере, — погладила по голові дівчинку.
Катя важко зітхнула, і забравши малюнки з олівцями, побрела до ігрової. «Нічого, скоро я виросту, і обов’язково знайду дядька Михайла!» – твердо вирішила дівчинка.
Якось Катя сиділа на своєму звичному місці, на підвіконні. Надворі крапав дрібний, холодний дощ, дув сильний вітер. Для підняття настрою, вона почала малювати велике усміхнене сонечко.
— Знову тут? — почула голос Мар’ї Миколаївни. — Усі в актовій залі, репетирують концерт до дня восьмого березня… Чому не йдеш туди?
– Не хочу!
Озирнувшись на всі боки, жінка змовницько підморгнула, махнувши рукою. Катя зіскочила з підвіконня, і тихо підійшла до няні.
— Тобі все ще треба зателефонувати? — спитала пошепки.
– Так! Дуже! — заплескала Катюша в долоні.
– Тільки тихо! – прошепотіла жінка. – Не видаси мене?
— Ніколи у житті! – Пообіцяла Катя.
— Ходімо зі мною…
Марія Миколаївна швидко відкрила кабінет директора, і показала на телефон. Дівчинка прошмигнула навшпиньки до заповітної мети.
– Тільки швидко! – наказала жінка. Прикривши двері, Мар’я Миколаївна чекала в коридорі.
«Тільки б відповів!» – тихо шепотіла дівчинка, набираючи номер, який давно знала напам’ять.
– Слухаю! — почувся у слухавці жіночий голос.
– Євгенія Вікторівно! Привіт! Це Катя, пам’ятаєте мене? – Зраділа дівчинка.
– Катюшо? — усміхнулася Михайлова мати. — Пам’ятаю, звісно. Як ти?
— Дядько Михайло вдома? Мені терміново треба поговорити з ним, — промовила Катюша.
— Михайло у відрядженні. Сталося що? — стурбувалася жінка.
– Так. Я в інтернаті. Хотіла, щоб він знав… — прошепотіла тихо.
– Бог ти мій! Катюшо, я обов’язково йому передам. Ми приїдемо до тебе! Ти знаєш адресу?
— Ні, — засмутилася дівчинка.
– Не хвилюйся! Михайло обов’язково дізнається! – Пообіцяла жінка.
Двері відчинилися, няня жестом показала, що настав час закінчувати розмову. Дівчинка попрощалася з Євгенією Вікторівною і швиденько вийшла з кабінету.
— Додзвонилася? – Запитала няня.
– Так! Дякую! – Дівчинка обійняла жінку.
– Ну і добре! Тільки пам’ятай, нікому ні слова! – нагадала Каті.
Щодня Катя була в очікуванні. Вона вірила, що дядько Михайло не залишить її у біді, і обов’язково прийде. Але час минав, а Катюшу ніхто не поспішав відвідувати. Дівчинка впала у депресію. Закинувши навіть малювання, весь час лежала на ліжку, дивлячись у стелю.- Катю! Смирнова! До тебе прийшли, спускайся вниз, — радісно сказала няня.
– Хто? Мама? – Зраділа дівчинка. – Я поїду додому?
— Напевно, тато з бабусею. Точно не скажу.
Спустившись вниз, Катя побачила дядька Мішу та Євгенію Вікторівну. Кинувшись чоловікові на шию, заплакала від радості.
– Катюша! Вище ніс! Ти пам’ятаєш наш девіз? — усміхнувся Михайло.
– Пам’ятаю! – засміялася дівчинка. — Просто думала, що ти не прийдеш.
— Вибач, дитинко. Існували деякі нюанси. Довелося домовлятися з твоєю матір’ю щодо опікунства, — пояснив чоловік.
— Катюшо, ти не проти пожити у нас? — усміхнулася Євгенія Вікторівна.
– А потім? Назад сюди? Чи мама забере мене? – Уточнила дівчинка.
— До інтернату ми точно не віддамо тебе. Та й Юля, навряд чи забере тебе додому… Має нову родину, нове життя. Загалом, поїхали до нас, назавжди, – сказав чоловік. — У мене немає дітей і бути не може. Я думаю, зможу замінити тобі тата, подарувати батьківське кохання.
Минуло 12 років. Катерина стала відомою художницею у місті. На двадцятирічний ювілей Михайло подарував прийомній дочці галерею. У день відкриття галереї було багато народу. Юну художницю вітали, із захопленням розглядаючи картини.
— Доброго дня, дочко, — Катя почула давно забутий голос матері.
– Привіт! — почервоніла від несподіванки дівчина, але одразу взяла себе в руки. — Навіщо завітала?
– Я ж твоя мати! – обурилася Юля. — мені дозвіл питати, перш ніж зустрітися з тобою?
– У мене немає матері! На жаль, вона залишилася жити тільки у моїй пам’яті, не більше. Але, є чудовий батько та бабуся! – сказала Катерина.
— Вони для тебе чужі люди! – Не здавалася Юлія.
— Помиляєшся! Чужа для мене ти, а вони рідні та кохані! Свого часу ти кинула мене, як непотрібне кошеня. Згадала лише тоді, коли я стала дорослою і досягла успіху! Хотіла бути щасливою, а я була непотрібним тягарем для тебе… Скажи, тепер ти щаслива?
Юля мовчала, не знаючи, що відповісти дочці. Вона й сама зрозуміла, що втратила дочку, втратила дуже давно, дванадцять років тому.
— У жодному разі, я не тримаю на тебе зла. Я вдячна долі за те, що вона подарувала мені дядьку Мішу та бабусю. Будь щасливою, мамо! – сказала Катя.
— Доню, хто ця жінка? — Михайло провів поглядом Юлю, яка буквально вилетіла із зали.
– Не звертай уваги. Замовниця, хотіла, щоб я її портрет написала, — усміхнулась сумно Катя.
– А ти? Погодилася?
– Ні. Ти ж знаєш, що я пишу портрети тільки для найближчих людей.
Михайло обійняв свою дочку. Він був щасливим. Радів з того, що зміг здійснити дитячу мрію Катерини. Завдяки йому, дівчина стала художницею, і доброю людиною!
