Влад проводжав Таню після занять щовечора.
Мовчки йшов поруч, тримаючись на шанобливій відстані. Іноді ніс її сумку. Іноді — просто мовчав. А Таня тільки посміхалася.
— Ну що ти знову як тінь? — кидала вона через плече, не обертаючись. — Влад-тінь. Влад-привид.
Він тільки плечима знизував. Посміхався сором’язливо. І знову йшов.
Три роки вже. Спочатку з другого курсу, потім з третього, тепер ось — з четвертого. Всі подружки давно жартували: «Тетяно, у тебе особистий носій є!»
А вона відмахувалася. Влад був зручний. Безпечний. Нудний до позіхання.
Не те що Максим з паралельної групи — той на мотоциклі катав, в клуби водив, квіти дарував. Ось це чоловік! А Влад, Влад був як старий светр — теплий, але зовсім не модний.
Того вечора йшов дощ.
Дрібний, неприємний жовтневий дощ. Таня поспішала — останній автобус через п’ятнадцять хвилин, а до зупинки йти ще хвилин десять.
— Ходімо швидше! — кинула вона Владу, який, як завжди, плентався слідом.
— Таня, зачекай.
— Що «зачекай»?! Я ж запізнюся!
— Там, — він зупинився. — Там хтось є.
Вона обернулася. Влад стояв посеред тротуару, зблідлий, з виряченими очима. Дивився кудись у бік підворіття.
— Ти чого застиг? — роздратовано запитала Таня. — Ходімо вже!
Таня розвернулася і пішла подивитися сама.
У підворітті, прямо біля стіни, лежав собака. Дворняга. Мокрий, брудний, з рваною раною на боці. Дихав важко, зі свистом. Очі — напівзакриті.
— Господи, — видихнула Таня. — Влад! Тут собака! Йому погано!
Він не йшов.
— Чую, — глухо відповів він. — Але я не можу підійти.
— Що значить «не можеш»?! Ти що, боїшся?!
Пауза.
Довга. Незручна.
— Так, — сказав він нарешті. — Боюся.
Таня дивилася на Влада так, ніби бачила його вперше.
— Ти боїшся? — перепитала вона. — Серйозно?
Він кивнув. Навіть не підвів очей.
— Влад, там собаці погано! Ти розумієш? Йому потрібна допомога!
— Розумію.
— І що?! Ти так і будеш стояти?!
Він мовчав. Тільки руки стиснув у кулаки.
Таня розвернулася і побігла назад до підворіття. Присіла біля собаки. Обережно погладила по мокрій голові. Тварина здригнулася, відкрила очі.
— Все буде добре, — прошепотіла Таня. — Я тобі допоможу. Обіцяю.
Вона дістала телефон. Набрала номер ветклініки. Трубку взяли не відразу.
— Алло? Так, добрий день! У мене тут на вулиці собака. Поранений. Так, сильно. — Вона озирнулася на Влада. — Влад! Яка тут адреса?!
Він не відповів. Стояв все так само — нерухомо, ніби вріс в асфальт.
— Господи, — видихнула Таня. — Добре, я сама зараз привезу.
Через двадцять хвилин приїхала машина таксі. Водій похитав головою.
— З собакою — подвійна ціна.
— Згодна, — сказала Таня, затягуючи собаку в машину.
— А ваш друг? — хлопець кивнув на Влада, який все ще стояв осторонь.
Влад здригнувся. Зробив крок вперед. Зупинився.
— Я, — почав він. — Я поїду.
Таня здивовано подивилася на нього.
– Ти що, вже не боїшся?
— Боюся, — чесно відповів Влад. — Але поїду.
У клініці пахло ліками і мокрою шерстю. Собаку відразу забрали в операційну. Таня і Влад залишилися в коридорі. Сиділи на жорстких пластикових стільцях. Мовчали.
— Чому ти боїшся собак? — запитала Таня нарешті.
— Мені було шість, — сказав він тихо. — У дворі жила вівчарка. Величезна. Господар тримав її на ланцюгу, але одного разу вона зірвалася. А я якраз проходив повз. З мамою. Вона мене затулила собою, але, — він замовк. — Мене все одно вкусила. За ногу. Сильно. Кістку зачепила.
З тих пір я не можу до них підходити, — продовжив Влад. — Навіть до маленьких. Навіть до цуценят. Руки починають тремтіти. В очах темніє. Серце так калатає, що здається — зараз з грудей вискочить.
— А навіщо ж ти з нами пішов.
Він подивився на неї. Довго. Серйозно.
— Тому що ти пішла. І я не міг залишити тебе одну.
Щось затремтіло в грудях Тані. Через годину вийшов лікар. Втомлено посміхнувся.
— Пощастило вашому собаці. Ще година — і не врятували б.
— Він буде жити? — видихнула Таня.
— Буде. Але потрібен догляд. Перші два тижні — особливо. Перев’язки, ліки, спокій.
Таня кусала губи. У неї гуртожиток. Тварин там не можна.
— Я візьму, — сказав Влад.
Обидва — і Таня, і лікар — дивилися на нього.
— У мене квартира. Однокімнатна. Але місця достатньо. Я впораюся.
— Влад, — почала Таня. — Ти ж боїшся.
— Боюся, — кивнув він. — Але впораюся.
Кожен день Таня приходила до нього — провідати собаку. І кожен день бачила одне й те саме: Влад сидів поруч із твариною, обережно міняв пов’язки, давав таблетки, підносив миску з водою.
Він робив усе, що потрібно. Хоч і переборюючи страх.
Через тиждень Таня зайшла до нього без дзвінка. Відчинила двері своїм ключем — він дав, про всяк випадок.
І завмерла.
Влад спав на дивані. А Рудий лежав у нього в ногах. Морда на колінах. Дихав рівно, спокійно.
Він його навіть не відштовхував.
І в цей момент Таня зрозуміла, наскільки ці три роки вона була сліпа.
Що справжній чоловік — не той, хто на мотоциклі катає.
Рудий одужував швидко. Вже через три тижні бігав по квартирі, виляв хвостом, зустрічав Таню на порозі радісним гавкотом. А Влад змінювався разом з ним.
Руки більше не тремтіли, коли він гладив собаку. Навіть посміхався частіше — не тією сором’язливою, винуватою посмішкою, а справжньою. Відкритою.
— Знаєш, — сказав він якось увечері, коли вони сиділи на кухні за чаєм, а Рудий дрімав біля його ніг, — я все життя думав, що якщо боїшся — значить, слабкий. Значить, нічого не зміниш.
— А тепер? — запитала Таня.
— А тепер розумію: страх нікуди не дінеться. Він завжди буде. Але його можна подолати.
Таня дивилася на нього. На цю людину, яку три роки вважала нудною. Зручною. Непомітною.
Грудень настав несподівано — з морозами, снігом і передноворічною метушнею. Таня закривала сесію, Влад працював цілодобово — річний звіт горів. Зустрічалися рідше. Але щоразу, коли вона приходила, Рудий зустрічав її як рідну.
А Влад дивився на неї так, ніби хотів щось сказати. Але мовчав.
Все змінилося в останній день грудня.
Таня зайшла до Влада ввечері — принесла салат, ігристе, мандарини. Вирішила зустріти Новий рік разом. Утрьох — з ним і Рудим.
— Ти впевнена? — здивувався Влад. — У тебе ж були плани. З подругами.
— Були, — кивнула Таня. — А тепер ось такі.
Він мовчав. Потім посміхнувся — так, що у неї перехопило подих.
— Тоді давай готувати стіл.
Накривали разом. Рудий крутився під ногами, випрошував шматочки ковбаси. Влад потайки підсовував йому то сир, то шинку. Таня робила вигляд, що не помічає.
За вікном стемніло. Увімкнули телевізор — там показували старий фільм. Сівши за стіл, розлили ігристе.
— За що вип’ємо? — запитала Таня.
— За зустрічі, — тихо сказав Влад. — За тих, кого зустрічаєш. І за тих, хто змінює тебе.
Чокнулися.
А потім він раптом відставив келих. Подивився на неї серйозно.
— Таня, я повинен тобі дещо сказати.
— Кажи.
— Я кохаю тебе. Давно. З того самого дня, коли вперше побачив на першому курсі. Таня мовчала.
Вона дивилася на нього. На цю людину, яка три роки носила її сумки. Яка проводжала додому. Яка подолала свій страх. І раптом зрозуміла.
Зрозуміла, що кохання — це не мотоцикл і не квіти щотижня. Кохання — це коли людина йде крізь вогонь. Не вимагаючи нічого натомість.
Таня встала. Підійшла до нього. Присіла поруч.
— Ти дурень, — сказала вона тихо. — Три роки мовчав. Три роки!
— Я знаю.
— І я дурепа. Тому що три роки була сліпа.
Він подивився на неї.
— Що?
— Я не бачила тебе, — зізналася Таня. — Справжнього. А ти зовсім інший.
Весілля зіграли в червні. Тихе. Без пафосу і сотні гостей. Тільки найближчі — батьки, пара друзів, свідки.
І Рудий.
Він лежав біля ніг Влада спокійно і впевнено. Ніби знав — його місце саме тут.
— Хто б міг подумати, — прошепотіла подруга Тетяни Олена, — що через собаку ви одружитеся!
Таня посміхнулася.
— Не через собаку. Завдяки йому.
— Знаєш, — сказав Влад, коли гості розійшлися, а вони залишилися вдвох, — я іноді думаю: а що було б, якби я тоді не пішов? Якби злякався?
Таня притиснулася до нього.
— Не знаю. Можливо, ми б ніколи не були разом.
— Страшно навіть уявити.
А Рудий тихенько підійшов і ліг поруч — як завжди, біля ніг Влада. Їхня перша дитина.
Через рік у них з’явиться друга — справжня, людська, яка кричить ночами і вимагає уваги кожну секунду.
Але Рудий залишиться назавжди. А Влад більше не боявся собак.
Спеціально для сайту Stories
