Ніна Іванівна ніколи й подумати не могла, що зважиться здавати кімнату у своїй квартирі. У її розпорядженні була всього лише двокімнатна квартира площею сорок квадратних метрів.
Гарний район, сонячна сторона, середній поверх… Але кімнат всього дві, та й ті дуже маленькі. А кухня зовсім крихітна — п’ять метрів. Ну, куди тут пускати людей? Але…
Сусідка знизу, Маргарита Михайлівна, здала одну зі своїх кімнат дівчині-студентці. А на виручені гроші вже закінчувала ремонт балкона.
— Та нічого такого! — переконувала сусідка Ніну Іванівну. — Дівчинка сидить у маленькій кімнаті, вивчає свої конспекти. Ну або в інституті цілий день. А на вихідних до батьків в область їде.
— Ну не знаю… — мляво відповідала літня жінка. — Пустити до себе додому чужу людину… А раптом вона злодійка?
— Ну ти скажеш теж, — обурилася сусідка. — Катерина мені від батьків то кабачків привезе, то смородини банку. Думаю, і чого я раніше не здогадалася здати кімнату? Куди мені одній цілих дві кімнати.
«І це правда», — розмірковувала Ніна Іванівна, оглядаючи маленьку кімнату у своїй квартирі. Видовище було не дуже радісне: старі шпалери в жовті квіточки, понурий продавлений диван і старий килим.
На великі гроші не потягне.
— Нічого… Поставлю поки що за тисячу, — виводячи чорним фломастером літери на половині альбомного аркуша, розмірковувала орендодавець. — Приклею на під’їзді, може хтось і погодиться.
* * *
Бажаючий знайшовся вже ввечері. Смаглявий, з довгим волоссям, тридцятирічний чоловік не надто сподобався Ніні Іванівні, і вона навіть трохи пошкодувала, що вплуталася в цю авантюру з здачею кімнати.
— Звичайно, не євроремонт, але жити можна, — пробурмотіла вона, показуючи Артему кімнату.
У душі вона сподівалася, що чоловік відмовиться, і вона знайде собі студентку, як сусідка знизу.
— Мене влаштовує, — кивнув чоловік. — Можна я відразу за три місяці віддам? І заставу, напевно, треба, так? Скільки? Дві тисячі влаштує?
— Заставу?Так-так, справа заграла новими фарбами. — Звичайно, треба. Дві нормально.
— А комунальні зверху? Артем починав подобатися Ніні Іванівні все більше і більше. Подумаєш, довге волосся… У її молодості теж таке було в моді.
— Звичайно, — впевнено відповіла вона.
— Окей, — кивнув хлопець. — Тільки можна попросити — коли я буду працювати, мене не турбувати? Ніна Іванівна подумки вже лікувала зуби і замінила стару сантехніку в туалеті, тому цей пункт угоди не викликав у неї заперечень.
На щастя, робота у Артема виявилася спокійною: він був за професією художник і обладнав в орендованій кімнатці майстерню.
Мольберт знайшов своє місце біля вікна, кілька підрамників розмістилися на комоді, а ще по всій кімнаті стояли баночки з фарбами.
Господиня швидко звикла до квартиранта. Він нагадував їй сина, який жив далеко. Квартирант став їй як рідний.
Вечорами вони разом пили чай, Артем розповідав їй про свої замовлення, а Ніна Іванівна — про серіали та проблеми з хворими ногами.
— Тобі треба одружитися, — по-материнськи радила господиня мешканця.
— Такий хлопець і самотній… Якусь хорошу дівчину треба знайти, теж художницю.
Артем тільки збентежено посміхався і нічого не відповідав. А одного разу сталася подія, яка вивела Ніну Іванівну з душевної рівноваги.
Пролунав дзвінок у двері, і кур’єр вручив їй коробку — замовлення для квартиранта. Господиня, забувши, що обіцяла не заходити, коли Артем працює, заглянула в кімнату і остовпіла.
На дивані лежала гола дівчина з розпущеним волоссям. Це була Катерина, квартирантка Маргарити Михайлівни. Вона була лише злегка прикрита білим простирадлом нижче пояса.
— Ой! — дівчина сором’язливо натягнула простирадло до самого підборіддя і густо почервоніла.
— Катюшо, ну я ж просив не чіпати простирадло… — незадоволено простягнув Артем. — Що сталося?
Ніна Іванівна в страху зачинила двері і риссю кинулася на кухню. Накапавши собі п’ятдесят крапель ліків, вона змогла прийти до тями.
«А що ти хотіла? Він же не монах якийсь…», — заспокоювала вона сама себе. І тільки коли грюкнули вхідні двері, жінка обережно виглянула в коридор.
— Ну що ж ви… — назустріч їй вийшов Артем. — Це моя натурниця, Катя. Я її місяць вмовляв.
— Так я зовсім забула. Там коробку привезли, я віддати хотіла. — виправдовувалася Ніна Іванівна.
— Дякую… — зітхнув чоловік. — Я, до речі, на пару днів у село завтра поїду. Там у мене батько захворів щось. І це… я запитати хотів… Можна я батька сюди привезу? Там обстеження йому якесь призначили… Поживе тут трохи, якщо дозволите. Я заплачу.
Ніна Іванівна, хоч і не була в захваті від такого плану, але відмовити не могла. Хворіє людина, треба допомогти. Та й гроші зайвими не бувають.
Через 3 дні чоловік з’явився на порозі квартири, тримаючи під лікоть невисокого, зовсім сивого чоловіка з вусами.
Ніна Іванівна відчинила двері і вже хотіла піти до своєї кімнати, як раптом…
— Ніна? Ніна Зубенко, десятий Б?
Ніна обернулася. Серце впало кудись у ноги, і, щоб утриматися, їй довелося вчепитися в дверну раму. І як вона відразу не впізнала. Перед нею стояв неабияк постарілий Володька Сметана, її однокласник.
— Володя? Ти звідки тут… А, почекай, ти що — батько Артема?
— Ага, — кивнув старий. — Мій синок, наймолодший. А ти, слухай, зовсім не змінилася… Ну, майже…
Збентежившись, Ніна Іванівна помахала Артему, щоб вони швидше заходили. Сама ж пішла накривати на стіл. Жарт чи що, зустріти у себе в квартирі свого однокласника, через стільки років!
Володька був не просто другом, він був її першим коханням. Вони зустрічалися, але їхні стосунки були платонічними, дуже натхненними.
Володька дарував Ніні букети і соромився говорити про щось більше, ніж прогулянки під місяцем.
А потім… Потім був призов до армії, і Ніна не дочекалася його. За півроку до повернення Володьки вона зустріла Дмитра і вискочила за нього заміж.
Володимир потім навіть не побажав побачитися, коли дізнався про таку зраду. За ці роки вона не раз згадувала Володю.
Особливо коли не стало чоловіка. Тому зараз вона була в повній розгубленості. Зустріти своє перше кохання у себе в квартирі — це навіть навмисно не придумаєш.
— А що, Ніно, як у тебе життя склалося? Кульгаючи, батько Артема зайшов на кухню і хитрим поглядом подивився на жінку. «Ніно, заспокойся. Сьомий десяток ось-ось піде… Згадала баба, як дівкою була», — подумала Ніна, намагаючись вгамувати хвилювання.
— Та як… Син у Києві живе. Він у мене архітектор, — не без гордості почала Ніна Іванівна, тремтячими руками викладаючи в вазочку печиво.
— Чоловіка поховала три роки як. Пенсія маленька, кімнату здаю. Так і живу потихеньку. А у тебе як?
— Ну, у мене що… Живу в селі, корова у мене, кури, — поділився чоловік. — Вдівець… Ніна з цікавістю підняла очі. Вдівець? Дуже цікаво…
* * *
Через 2 тижні Володя нікуди не поїхав. Обстеження у нього зайняло ще майже місяць: то талончиків немає, то лікаря. Зате поїхав Артем. З Катериною, на цілий тиждень, на турбазу.
А Ніна Іванівна з подивом виявила, що з колишнім кавалером у них дуже багато спільних тем для розмов. Хоча б взяти хворі коліна. Або китайські кросворди. Або любов до акваріумних рибок.
Володимир Петрович раніше мав акваріум, а тепер у нього на ділянці був невеликий ставок, де він розводив справжню форель.
— Ставок? У городі? — не приховувала здивування Ніна Іванівна.
— Ну так. Там ще ліс і річка… Знаєш, Ніно, може того… одружимося, га?
— Тьху на тебе, старий, — вигукнула старенька, замахуючись кухонним рушником на новоявленого нареченого. — Молодість згадав, теж мені.
Минуло ще 2 тижні, і Артем відвіз батька в село. Спочатку Ніна Іванівна боялася зізнатися собі, що сумує за цим вусатим кульгавим дідусем з хитрими молодими очима.
Але потім подумала: чому б не спробувати влаштувати своє щастя ще раз?
Через 3 дні Артем відвіз її в гості в село, а ще через місяць «молоді» офіційно узаконили стосунки.
Ніна Іванівна вперше в житті садила город, вставала зі співом півнів і була абсолютно щаслива. Іноді вона з жахом думала — а що якби тоді вона не зважилася здати кімнату?
Але потім заспокоювала себе — вони б обов’язково зустрілися якось інакше. Інакше бути просто не могло.
Спеціально для сайту Stories
